Тривожна тенденція, старт якої був даний під час операції в Алеппо, змушує задуматися про майбутнє не тільки в сирійському, але й у глобальному контексті. Мова йде про практику вивезення мирного і войовничого населення з обложених населених пунктів, і відправку його на територію, контрольовану дружніми силами. В Алеппо та інших сирійських містах для таких перевезень було задіяно муніципальні зелені автобуси, які перевезли десятки тисяч людей з Алеппо в Ідліб, з Хомса у підконтрольну протурецьким повстанцям частину Алеппо, з шиїтських анклавів в Ідлібі - на територію, підконтрольну уряду Асада і т.і .
У найближчій перспективі (особливо для мирного населення) це може видатися логічним і рятівним ходом, адже краще виїхати в табір для біженців з одним паспортом і сумкою особистих речей, ніж бути вбитим в ході наступальної операції або померти від голоду в обложеному місті. Однак у середньостроковій перспективі ситуація виглядає гірше, адже на територію звільненого від жителів населеного пункту сторона конфлікту, яка його виборола, заселяє зазвичай лояльне населення, і таким чином колишні жителі втрачають можливість повернутися до своїх домівок, принаймні до закінчення конфлікту (а історія показує, що це може бути справою не одного покоління). У ще більш віддаленому майбутньому справа виглядає ще гірше - замість органічної країни зі строкатим населенням і можливостями для добросусідства держава ризикує перетворитися на огороджені один від одного блокпостами анклави, пам'ять та ідентичність яких побудована на ворожнечі до сусідів, а можливостей для безпосереднього спілкування і розвінчання стереотипів практично не залишається. Подібна ситуація склалася, наприклад, на Кіпрі, де до 1960-х років населення жило упереміш, а сьогодні турки й греки відповідно перемістилися по свої боки від лінії розмежування. Така ж ситуація складалася і при появі національних держав на території колишніх Османської імперії, Югославії та інших великих утворень, де історично сформувалися строкаті у віросповідному, національному, мовному плані територіальні громади.
Таке переселення в ході збройних конфліктів може продовжити тенденцію розмивання державних кордонів, оскільки кожна компактна громада зі своїми збройними силами і поліцією, лояльним населенням і ресурсами (нафта, родюча земля, вугілля тощо) вже має певний рівень незалежності від держави, навіть якщо її кордони не визнані міжнародними конвенціями. З іншого боку, держава, що складається з неконтрольованих центром анклавів, в тій же мірі втрачає свій суверенітет і перестає бути самостійною одиницею міжнародних відносин. Ситуація ще більш ускладнюється, коли різні анклави підтримуються іноземними державами або недержавними утвореннями (мережевими структурами, міжнародними організаціями і т. і.).
Отже, компактне розселення лояльних громадян в непідконтрольних уряду анклавах створює де-факто нові гібридні суб'єкти і сприяє розкладанню створених у ХХ столітті національних держав, які до цих пір вважаються основним типом суб'єктів міжнародних відносин. Залишаючись де-юре такими, держави фактично все більше втрачають свою монополію перед обличчям міжнародних коаліцій, транснаціональних корпорацій, хвиль мігрантів, сепаратистських формувань та інших суб'єктів. Одним з таких держав є і Україна, і чим довше ситуація буде відпущена на самоплив, тим менше суб'єктності у неї залишиться.
Читайте також:
Ті країни, де в населения немає можливості заробляти, зникають