Хвиля акцій протесту прокотилася протягом минулого тижня євразійськими просторами від Владивостока до Мінська. Приводом до них став документальний фільм-розслідування Олексія Навального «Он вам не Димон». Але розмах антикорупційного руху – так само як і масштаб затримувань поліцією його учасників – настільки виходить за звичні межі російських протестів, що деякі спостерігачі поквапилися ототожнити демонстрації з київськими Майданами. У соціальних мережах, особливо серед українських коментаторів, висловлюється думка про початок серйозних соціальних зсувів в Росії, які, поміж іншим, сприятимуть врегулюванню конфлікту навколо Донбасу. «Запасаємося попкорном і готуємося до цікавого серіалу, який може мати несподівані наслідки», – написав у ФБ один з наших співвітчизників після перших повідомлень про події в Москві та інших російських містах. Мовляв, стурбований внутрішніми проблемами і навіть загрозою відставки В.В. Путін остаточно втратить інтерес до України.
У масовій свідомості українців вже давно сформувалося переконання у безсиллі власної держави. Наша еліта неодноразово доводила свою безпорадність щодо здатності повернути під свій контроль окуповані території, тому якщо сподівання на мир на Донбасі й існують, то пов’язані вони аж ніяк не з цілеспрямованими діями Києва, швидше, з якимось «дивом», породженим десь за кордонами України – чи то в Росії, чи то в Америці. Надії на власні сили, а саме на них і має покладатися справжній державець, у народу майже не залишилося.
А якщо так, то закономірно виникає питання про те, наскільки мир на Донбасі залежить від однієї єдиної особи російського президента? Наскільки сильні позиції того самого «колективного Путіна», якого російська опозиція вважає чи не найбільшою перепоною на шляху до демократії? І чи варто розраховувати на нормалізацію українсько-російських стосунків у постпутінський період?
На мій погляд, Україні не слід особливо розраховувати на варіант швидкого та ненасильницького вирішення проблеми з Донбасом навіть за умов зміни влади у Кремлі. Майже століття тому щось подібне сталося на Східному фронті Першої світової війни. Послаблена революціями більшовістська Росія вимушена була укласти з Німеччиною та Австро-Угорщиною вкрай невигідну «Берестейську угоду», а керівник російської делегації Л.Д. Троцький навіть поводився так само, як сучасна українська влада, висунувши формулу «ні війни, ні миру». При цьому він ще пропонував розпустити армію, ймовірно, вбачаючи у цьому гарантію припинення військових дій. Демонстративна відмова від збройного захисту власної території не зупинила німців, так само, як вона не зупинила росіян в Криму в 2014-м. Німці та австріяки окупували величезну територію, просуваючись на схід, в той час як Москва терміново ініціювала появу на їх шляху все нових і нових «держав», плекаючи слабку надію, що чергова дипломатична нота протесту проти окупації чергової «народної республіки» уповільнить рух загарбників. І раптом революція у листопаді 1918 року в Німеччині перекреслила всі плани окупантів. Германська імперія канула в Лету, а з нею – і «Брест-Литовський мир».
Спробуємо змоделювати ситуацію, коли ліберальна опозиція в Росії приходить до влади. Навряд чи це буде пов’язано із нещодавніми демонстраціями, вже сьогодні відчувається зниження протестної активності, але колись у майбутньому ротація влади обов’язково відбудеться. І тут виявляється, що новий російський лідер зовсім не вважає себе відповідальним чи навіть причасним до східноукраїнського конфлікту. Росіяни і досі щиро вважають, що на Донбасі йде громадянська війна, російських військ там не має, а всі танки, гармати та іншу зброю місцеві «трактористи» дістали з шахт.
Також виявляється, що електорат РФ (а майбутній демократичний уряд у більш значній мірі залежатиме від суспільної думки, ніж наявний псевдодемократичний) схильний до оцінки ефективності влади за шкалою територіального зростання. Особисті переконання першої особи країни, персональний склад уряду і навіть відмінності базових параметрів історичних модусів російської державності – Московії, Російської імперії, СРСР, пострадянської РФ – не перекреслюють загальної цивілізаційної матриці, в основі якої лежить не інтенсивний й іманентний розвиток, а екстенсивне розширення імперії. Історія свідчить, що Росія не може існувати в режимі національної держави. На відміну від європейських націй, які мали колоніальні імперії, Росія була імперією за своєю суттю задовго до того, як сформувалася російська нація. Події навколо периметру кордонів путінської Росії продемонстрували, що прагнення відтворити імперську велич не залишилися у минулому.
Експансія є способом існування будь-якої імперії, і Росія у цьому плані не є винятком. Більш того, ті нетривалі періоди, коли вона самостійно і свідомо відмовлялася від експансіонізму, сьогодні оцінюються як ганебні «періоди ослаблення Росії». Тому новий російський уряд буде вимушений враховувати настрої своїх виборців і принаймні підтримувати неоімперську риторику.
Не мною підмічено, що лакмусовим папірцем для російського лібералізму є Крим: багато хто полюбляє поговорити про свободу, але мало хто вважає за необхідне повертати півострів Україні. Чому саме вони повинні це робити? Навіть найсправедливіші ліберали недовго протримаються при владі, якщо не відповідатимуть вимогам електорату. А про те, як влада може трансформуватися, ми бачимо на прикладі власної постмайданної еліти…
Таким чином, не варто чекати, що Росія навіть після Путіна просто піде з Донбасу і Криму, як пішли з Донбасу і Криму 99 років тому німецькі та австрійські солдати. Здається, що у цьому «серіалі» happy end взагалі не заплановано.
Принаймні, я його не бачу.
Читайте також:
Правда про АТО та Донбас врятує Україну
Росія та Турція припиняють вогонь. Глобальні наслідки локального перемир'я