Головна » Блоги » Гуманітарні дослідження, ідеологія та національний суїцид

Гуманітарні дослідження, ідеологія та національний суїцид

15.03.2016
8999

Тільки ледачий не звинувачував усіх і вся – українську владу, політиків, вчених, діячів мистецтва та ін. у відсутності єдиної державної ідеології та національної ідеї. При цьому ми маємо і багату культурну історію нашої країни і, на щастя чи нещастя, більш ніж достатню «базу» інтелектуальних ресурсів, досягнень, перемог і поразок, звершень і втрат, зрештою, ідей і пророцтв. Тому багатьох моїх знайомих й мене особисто не залишає відчуття, що справа зовсім не у відсутності відповідного матеріалу, а в чомусь іншому. Останні події навколо Інституту філософії НАН України та Національної академії наук дозволяють ці підозри конкретизувати. У бюджеті України на 2016 рік різко скорочується – і це в умовах значної інфляції – фінансування головної наукової установи країни. А позаяк бюджет Академії наук та її інститутів й так урізаний до краю, головною статтею економії стає звільнення наукових співробітників, тобто скорочення критично незначного прошарку українських вчених, які протягом багатьох років або активно виїжджають з країни, або так само активно вимирають. Зокрема, Постановою №11 Президії НАНУ передбачено істотне зменшення кількості «інститутів та їхніх працівників».

У зв'язку з цим не зайвим буде звернутися до досвіду росіян, ефективність в ідеологічній діяльності яких не викликає сумніву ні в їхніх прихильників, ні в противників.

2006 року вийшла програмна стаття тоді заступника голови АП РФ Владислава Суркова «Націоналізація майбутнього. Параграфи pro суверенну демократію». Якщо зміст цього документа адресовано росіянам (хоча мати уявлення про нього буде не зайвим і для українців, наприклад, з міркувань безпеки), то методологія його «імплементації» заслуговує на увагу. Події останніх років не дають підстави сумніватися в тому, що ідеологія, сформульована в цьому документі, ось уже десятиліття послідовно втілюється в життя, більш-менш успішно реалізуючись у зовнішній та внутрішній політиці Росії. Обговорення статті високопоставленого чиновника відбувалося в Інституті філософії НАН РФ, в ньому брали участь провідні філософи країни – Теодор Ойзерман, В'ячеслав Стьопін, Абдусалам Гусейнов та інші. Багато їхніх зауважень в подальшому були враховані, завдяки чому стаття отримала легітимний ідеологічний статус.

Я далекий від закликів сліпо копіювати російський досвід, але впевнений, що такі установи, як ІФ НАНУ, повинні бути ефективним інструментом – якщо не зброєю – в руках Президента, Прем'єра та ін. Саме в цьому, а не в горезвісній «самоокупності» держава повинна бачити доцільність фінансування фундаментальних гуманітарних досліджень, якщо самозначимість таких розробок для неї (держави) не очевидна. До речі, на найрізноманітніших рівнях (від обласного до загальнодержавного) сьогодні говорять про те, що нинішня влада – єдина, яка не звертається за консультаціями до експертів-гуманітаріїв. У минулому побутував анекдот про те, що в нашій країні цілком достатньо людей, які знають відповіді на будь-які запитання, але, на жаль, вони всі вже зайняті – працюють перукарями і таксистами (перепрошую представників цих шанованих професій, це саме анекдот). Як видно, в сучасній Україні список професіоналів, компетентних у всіх сферах життя, дещо розширився.

Нині уряд України, незалежно від персоналій, сприймає будь-які сфери фінансування, що не приносять миттєвої віддачі, як «бюджетні рани» і намагається якомога швидше «накласти джгут», припинивши таким чином втрату грошової «крові». Однак наукові інституції НАНУ, зокрема Інститут філософії, є своєрідним мозком державного тіла (органи влади тут скоріше виконують роль «вольового центру»), а «джгут» на власну шию накладають тільки самогубці...

 
Дивитись всі блоги