Головна » Блоги » «По одежі стрічають…» або як сприймають переселенців з Донбасу

«По одежі стрічають…» або як сприймають переселенців з Донбасу

06.06.2016
14676

Війна, яка розігралася на сході нашої країни, зігнала з насиджених місць безліч людей. Тільки в Україну з Донбасу виїхали понад мільйон осіб. Переселенці зіткнулися з безліччю проблем: працевлаштування та пошуку житла, отримання статусу ВПО (коли людина, стикаючись з бюрократичною машиною, сумнівається в необхідності отримання такого статусу), відсутність гідної фінансової державної підтримки, обмеження громадянських прав, невизнання Україною будь-яких актів реєстрації цивільних станів (свідоцтв про народження, смерть та ін.), виданих в самопроголошених «республіках», вимога їх легалізації через суд тощо.

До цього списку проблем слід додати ще одну, яка, мабуть, не є критичною і вітально необхідною. Без її вирішення цілком можна існувати, але тоді постає питання про сам сенс виїзду в Україну. Йдеться про проблему сприйняття переселенців місцевим населенням. Звичайно, склад переселенців неоднорідний. Хтось тікав від війни, хтось втратив дім, і йому нікуди повертатися. Хтось, навпаки, встиг перевезти свій бізнес, продати нерухомість там і купити житло на новому місці. Значна частина донбасівців виїхала свідомо, що називається, за переконаннями. Виїхала зі «своїми» підприємствами, установами, організаціями... Здавалося б, ця категорія має право розраховувати щонайменше на розуміння, співчуття і повагу з боку українських громадян.

Хотілося б подякувати тим, хто зустрічав нас на новому місці, допомагав облаштовувати побут, ділився подушками, ложками, чашками... Тих, хто підставив плече у важку хвилину, оточив турботою і теплом. Для деяких переселенців раніше незнайомі люди – волонтери, психологи, соцпрацівники – стали ближче, ніж родичі.

Однак, подібно до того, як не можна всіх переселенців сприймати як однорідну масу, так само неможливо узагальнювати і ставлення до них зустрічаючих. На жаль, у масовій суспільній свідомості «пересічного українця» сформувався і всіляко підживлюється ЗМІ узагальнений образ донбасівця як нецивілізованого, кримінально орієнтованого маргінала, такого собі уркагана в кепці. Переселенцям «мстять» і за владу Януковича, і за «Небесну сотню», і за Крим, і за загиблих в АТО, і за розгул корупції, і за пробуксовку реформ. Іноді складається враження, що в їх особі пересічний обиватель знайшов головного винуватця всіх бід.

Намагаючись вибудувати свій життєвий простір поза домом, переселенці прагнуть адаптуватися до нових умов, «одомашнитися» і дуже потребують підтримки і доброзичливого ставлення оточуючих. Однак, цей процес часто утруднений зазначеною упередженістю. Мовляв, «у що б ви не вбиралися, а все одно сутність у вас одна – недолюди, «даунобасівці». І як би переселенці не намагалися таке уявлення зруйнувати своїми вчинками, успіхами, деякі – «клятвами» у вірності Україні, що часто виявляється зайвим і навіть смішним, інертність та стереотипність у сприйнятті зберігається.

Слід визнати, що негативні стереотипи щодо Донбасу виникли не зараз, і для цього, очевидно, були об'єктивні підстави. Досить згадати період «помаранчевої» революції, коли країною прокотилася хвиля інферналізаціі Донбасу, все населення регіону як один на догоду політичній кон'юнктурі перетворилося з донеччан в «донецьких» (так називалося місцеве мафіозне угруповання). Лікарі, вчителі, юристи, професори вищої школи, які пов'язані тисячами ділових зв'язків зі своїми київськими, харківськими, дніпропетровськими, львівськими колегами, сиділи з ними на одній студентській лаві, мають дипломи одних і тих же університетів, раптом стали людьми другого сорту. Здається, що донеччани тільки зараз зрозуміли львів'ян, за якими закріпився стереотип вічних «бандерівців» і яким доводилося нести цей «тягар» усе життя. Вислів «свій серед чужих, чужий серед своїх» не є істинним стосовно ситуації з переселенцями. Переселенці виявилися «чужими і серед чужих, і серед своїх».

Громадяни, що виїхали в Україну, все ще перебувають у стані маргіналів, коли у багатьох з них виникає питання: «Хто я тепер – донеччанин або киянин (харків'янин, вінничанин)?». Люди не можуть визначити свою ідентичність, живуть в стані аутгрупи стосовно місцевого населення, часто «капсулюючись» і замикаючись. Причому, аутсайдерами відчувають себе як ті, що виїхали в Україну, так і ті, що повернулися назад. Позаяк звинувачення «ти був на Україні» звучить, як вирок, і потрібно тепер доводити свою відданість «республіці».

Донецька діаспора в Україні в чомусь нагадує ірландську. І ті, і інші змушені були залишити рідний край, шукати кращої долі. І тих, і інших не люблять на своїй батьківщині – Британії, вважають вискочками. І ті, і інші енергійні, мають надмотивацію, бажання будь-що «вибитися в люди», часто – за всяку ціну...

І все ж, частина переселенців вдало адаптувалася до нових умов і вже не збирається повертатися, інші мріють про залишені домівки. Українці цьому дивуються, а ми дивуємося тому, що вони дивуються. Вважається, що однією з рис української ментальності є прихильність до рідної землі. Невже любити рідний край можуть тільки в центральній і західній Україні?

Іноді замислюєшся: «Чому ж донеччани так трепетно і болісно люблять свій край?» Однією з причин є той факт, що в Донбасі завжди культивувалося особливе ставлення до малої батьківщини. Радянський Союз був великий, любов до нього була абстрактною, а ось свій край – рідний, маленький, зрозумілий – любити було просто і добре. Тим більше, було за що. Ми пишалися трудовими подвигами простої людини, інтернаціональним складом наших колективів (ми всі рівні і дружні), вірили в свої сили, в те, що людина сама творить свою долю. Ймовірно, однією з причин такої «хворобливості» любові до свого краю є його відносно молодий історичний вік. Донецьк, ще з часів Юзівки, заселявся вихідцями з сіл, маленьких міст, в роки індустріалізації і «великої чистки» його населення поповнювалося за рахунок розкуркулених та репресованих, їхніх дітей і родичів, політичних і кримінальних в'язнів. Здавалося б, підневільні люди повинні ненавидіти місця «посилання», але, будуючи своїми руками своє місто, вони змогли «полюбити нелюбе» і ревно ставилися до всякого роду нападок на своє місто і край. Напевно, ці чинники і послужили підставою для місцевого патріотизму, який зрештою зіграв злий жарт з регіоном.

Слід зазначити, що створення і підтримування негативних стереотипів ніколи не сприяло повноцінному діалогу України і регіонів, а тепер «грає» і проти реінтеграції ОРДЛО в Україну. Інтересу до Іншого Донбасу в багатьох громадян України немає, набагато простіше, зручніше в своїх висловлюваннях керуватися тими установками, які вже сформувалися, стали звичними, визначають спрямовану динаміку відносин.

Все ж, справедливості заради треба відзначити, що потихеньку ситуація змінюється, іноді можна навіть почути: «Ми думали, что там живуть недолугі люди, але це не так» або «Спеціалістів такого рівня в нашому місті немає». І тоді щиро, як дитина, радієш і за себе, і за свій рідний край.

Читайте також:

Блокадні будні Донбасу

Тоталітарне і громадянське суспільство в ОРДЛО

 
Дивитись всі блоги