Україна звикла жити у війні. Минуло понад два роки з початку конфлікту на Донбасі, і всі ми встигли визначити своє ставлення до нього. Ми звикли до протистояння, життя в конфлікті усталилося – аби тільки не гинули люди, а з рештою можна змиритися.
Новини з Верховної Ради, Генеральної прокуратури і далекої Панами витісняють з топових позицій повідомлення зі сходу України. Українське суспільство звиклося з поділом на «Ми» і «Вони», при цьому «Ми» – на стороні Добра, а «Вони» – на стороні Зла. Все, що в світі є світле, – за нас, темні сили Мордора – за них. І зовсім не важливо, що Вони думають так само про Нас. «Проколи» київського керівництва сприймаються у них з радістю і полегшенням, мовляв, «дякувати Богу, ми вже не Україна. Нехай у них відбуваються усілякі неподобства, нам їх не шкода, Вони – не Ми».
Наші ЗМІ подають інформацію з-за лінії фронту виключно в чорних тонах: на Донбасі відродилося Дике поле, й орди азіатів, люмпенів, алкоголіків і наркоманів, а також випущених зеків тиняються руїнами промислових зон. Та й як засумніватися в цьому, якщо навіть проста поїздка на місце подій і акредитація там журналістів загрожує автоматичним зарахуванням в зрадники.
Ми відчуваємо якусь глибинну психологічну потребу в підтвердженні власної правоти. Нам хочеться, дуже хочеться, щоб у них нічого не виходило, все було гірше, ніж у нас. І нехай ми самі далекі від ідеалу, душу гріє те, що там ще гірше. Помічаючи соринку в оці сусіда, в свої бездонні очі ми навіть не заглядаємо.
Багато в чому ця амбівалентність підживлюється юридичним абсурдом, коли de jure ситуація докорінно різниться від ситуації de facto. Гібридна війна мала на меті замаскувати справжні цілі агресора, і українська феміда в образі Шевченківського районного суду міста Києва заперечує правомірність кваліфікації дій як війни, продовжуючи називаючи все це «антитерористичною операцією». З юридичної точки зору ми не визнаємо ні того, що йде війна, ні агресії (див. рішення того ж Шевченківського суду від 12 травня 2016 року або Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 г.), ні окупації (див. Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»).
Але тут виникає запитання: чи не уподібнюємося ми страусу, який у разі небезпеки ховає голову в пісок? Чи не хочемо вберегти створену нами картину світу, таку комфортну і зручну, від самої реальності? Можна обдурити себе і в чомусь переконати оточуючих, але якщо при цьому нічого не міняти, дійсність не стане такою, як ми того бажаємо. Дуже зручно жити в «капсулі ілюзій». Більше того, якщо хтось зазіхне на її цілісність, відразу стане ворогом.
А реалії такі, що de facto на українській території утворилися і щодня зміцнюють свої позиції проросійські «народні республіки», які 11 травня 2016 року бурхливо відзначили другу річницю свого існування. За цей час сформовано та досить ефективно функціонують органи управління в «республіках». Підтримуються зовнішні форми життєдіяльності: підтримується чистота і порядок міст, відремонтовано дороги, налагоджена робота поліції, податківців, комунальних служб. У соціальній сфері виплата пенсій, зарплат і соцдопомоги здійснюється без відчутних затримок. Силовики, бюджетники і управлінці відчувають себе досить комфортно. Повертається дрібний бізнес, відкриваються магазини і кафе. Особливим предметом гордості младореспубліканців є низькі тарифи на комунальні послуги та демонстративне подолання корупції. Харчування в дитячих садках і школах покращилося. Правляча верхівка усіма силами намагається не дратувати населення, яке живе на цій території. Подобається нам це чи ні, але життя потроху налагоджується і без допомоги України, щоправда, на російські гроші. Однак, звичайно, не варто забувати про постійні смерті на фронті, підвали «МГБ», людей зі зброєю, шпигуноманію і доноси.
Доки наша держава будує паркани всередині країни, відгороджується від частини свого народу, в ОРДЛО формується специфічна ідентичність. На мою думку, в «республіках» формуються два типи суспільств: проукраїнське, переважно – «віртуальне» (в соціальних мережах) громадянське суспільство і тоталітарне прореспубліканське, проросійське (в соціальній реальності). Причому, «образ ворога» і в тому, і в іншому випадку відіграє чільну роль в цьому процесі. Тільки, ворогом тоталітарного суспільства є Україна, а ворогом представників громадянського суспільства – Росія.
Формування громадянського суспільства відбувається більшою мірою «інкогніто», створюється «відкрите суспільство» в закритому режимі. Люди часто не підписуються своїм ім'ям з метою безпеки, але обговорюють, сперечаються, дискутують на різні «державні» теми, намагаючись протистояти маніпуляції і відвертій пропаганді. Причому серед представників громадянського суспільства в «республіці» немає єдності з багатьох питань. Предметами обговорення є: проблеми статусу післявоєнного Донбасу, російської мови, ставлення до амністії, декомунізації, яка повним ходом йде в Україні і викликає різну реакцію в суспільстві. Східні українці поміркованіші в цьому питанні, ніж жителі решти України. Частина представників громадянського суспільства в ОРДЛО мріють скинути пам'ятник Леніну, інші, навпаки, вважають, що не варто тиснути на «больові точки» задля збереження спокою. Декомунізація України здійснюється тими ж методами, якими в 20-30-і роки скидали дзвони і руйнували церкви. Своїми радикальними діями декоммунізатори уподібнюються комсомольцям 30-х, мало чим від них відрізняючись...
Якщо громадянське суспільство приховано проявляється в Інтернет-просторі, то тоталітарне суспільство формується демонстративно і цілеспрямовано – з екранів телевізорів, зі сторінок газет населення просто «зомбують». Соціалізація і ресоціалізація особистості відбувається саме тоталітарними методами. І якщо старшому поколінню це потрібно лише згадати і такі прийоми для них є природними формами організації життя в суспільстві, то дітям і молоді доводиться досить складно.
Наприклад, до святкування річниці «республіки» Міністерство освіти «ДНР» розіслало вказівки про необхідність вивчення студентами, учнями шкіл біографії О. Захарченка, гімну республіки, її символіки. У формуванні тоталітарного суспільства важливу роль відіграють такі громадські організації, як «Донецька республіка», «Вільний Донбас». Не можна сказати, що керівництво навчальних закладів всі розпорядження виконує бездоганно. Вчителі в міру сил опираються надмірній політизації життя, акцентуючи увагу на навчальному процесі. Все ж, 23 роки життя в демократичній Україні даються взнаки, але ментальне бажання «мати господаря своєї долі» у багатьох донбасівців невикорінно. Жити «скутими однією метою і пов'язаними одним ланцюгом» виявляється зручніше і простіше, не потрібно робити вибір, за тебе його зроблять. Тези «негативної» («Я нікому не раб») і «позитивної» свободи («Я сам собі господар»), які описував англійський філософ Ісайя Берлін, не спрацьовують там. Люди обтяжуються своєю свободою і свідомо віддають її в руки правлячої еліти. Відбувається формування «закритого суспільства» у відкритому режимі. Це відчуття закритості підкріплюється блокадою, блокпостами, ізольованістю. Життя протікає на «вдиху і затримці дихання». Виїжджаючи на українську територію, люди «видихають» і розслабляються. Донеччани жартують між собою: «Ми живемо так добре, що нам ніхто не заздрить».
Щоправда, скептики можуть заперечити в тому питанні, що і громадянське, і тоталітарне суспільство передбачає наявність держави, а ці утворення не є такими. Однак людина в сучасності живе найчастіше в сконструйованому світі – як нею самою, так і засобами масової інформації для неї ж. Тому, хоча «Л/ДНР» і невизнані, але багато жителів вважають їх абсолютно легітимними, соціально раціональними і бажаними. Більше того, багато хто з них цілком щасливі жити саме так.
Стосовно ж української сторони, то, з моєї точки зору, громадськість, інтелектуали, політики повинні аналізувати ситуацію, об'єктивно вивчати її, прогнозувати тенденції розвитку, а не піддавати «зрячому запереченню» все, що робиться в ОРДЛО, насміхаючись над українцями, що там залишилися. Ми просто зобов'язані дивитися правді в очі, бачити і знати свої та їхні помилки й перемоги, бо, як говорили європейські філософи Роджер і Френсіс Бекон – «знання-сила».
Читайте також: