Головна » Блоги » Реформа пенітенціарної системи в Україні — вітчизняна бренд-криза?

Реформа пенітенціарної системи в Україні — вітчизняна бренд-криза?

29.04.2016
10124

Стаття, опублікована в газеті «Дзеркало тижня. Україна» №16 від 28.04.2016.

Принцип відповідальності перед майбутніми поколіннями передбачає усвідомлення наслідків своїх дій та їхнього впливу на життя людей надалі. Усі дії, які ми робимо, так чи інакше позначаться на наступних поколіннях наших співгромадян, а іноді — й жителів інших країн.

Але деякі події останнього часу в Україні дуже мало нагадують дії в рамках чіткої стратегії розвитку країни. Зокрема, виникає чимало тривожних запитань щодо реформування пенітенціарної системи. Ця тема — не найбільш медійно популярна і, крім того, — досить специфічна, бо мало хто розуміє, про що взагалі йдеться, і, відповідно, мало хто береться коментувати те, що відбувається, на відміну від питань компетенції Міноборони, СБУ, ОВС, Генпрокуратури. Це досить тривалий час дозволяло Пенітенціарній службі залишатися закритою і відокремленою.

Саме реформування пенітенціарної системи України можна розділити на два види — "тихе" і гласне. "Тиха" реформа почалася ще навесні 2014-го з низки рішень, які значною мірою залишилися непоміченими:

1) було оголошено амністію, за якою звільнилося 16 624 засуджених. В останній момент до закону внесли поправки і дозволили амністувати засуджених за незаконний обіг наркотиків, що є безпрецедентною подією;

2) було припинено виділення коштів на проведення ремонтних робіт і поліпшення комунально-побутових умов установ виконання покарання;

3) Відмова евакуювати засуджених і персонал виправних установ з зони проведення АТО. "Ще 28 листопада 2014 р. ми були готові до евакуації. Але в останню хвилину Міністерство внутрішніх справ, на яке покладено функції конвоювання засуджених та ув'язнених, відмовилося проводити такі заходи", — розповів в одному з своїх інтерв'ю очільник пенітенціарної служби В.Палагнюк. Однак ситуація в установах була неконтрольована вже на початку червня: сталася низка нападів на об'єкти ВП з метою захоплення зброї, мали місце окремі випадки нападів на співробітників, неодноразово артилерійських обстрілів зазнавали виправні колонії в Донецьку, Макіївці, Горлівці, Торезі, ряд колоній у Луганській області, внаслідок чого гинули як співробітники установ, так і засуджені. Але це не стало достатньою підставою для проведення евакуації;

4) Народні депутати підтримали зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України, в результаті чого ст. 118 викладено в такій редакції: "Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці: 1. Засуджені до позбавлення волі мають право працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії".

До цього засуджені до позбавлення волі були зобов'язані працювати. Тепер же — оскільки людина не зобов'язана реалізовувати свої права — засуджені мають повне право не працювати. Але в адміністрацій установ виконання покарання залишався маневр: засуджених, які бажали скористатися передбаченими законом пільгами (заміна невідбутої частини покарання більш м'яким і умовно дострокове звільнення), можна було стимулювати до роботи на підставі ст. 130 того ж кодексу: "Заходи заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі: 1. За сумлінну поведінку і ставлення до праці, навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій до засуджених можуть застосовуватися такі заходи заохочення…".

Перелік самих заохочень нам не так важливий: основний зміст у тому, що для одержання заохочення необхідно робити над собою зусилля, потрібна внутрішня інтенція і спрямованість засудженого на ресоціалізацію, результатом чого є можливість швидше повернутися додому. Безумовно, це працює у випадку, якщо засуджений має домівку, паспорт, і йому є куди йти. Зазвичай таких засуджених небагато, але й цю можливість для маневру законодавці нещодавно вирішили прибрати, про що йтиметься нижче.

Що стосується гласної реформи, то під час її презентації 10 лютого 2016 р. замість чіткої ефективної стратегії було озвучено переважно популістські гасла: "ми звільнимо майже всіх старих співробітників", "до нас приїдуть нові й розумні з Гарварда", "норвезькі інвестори все це оплатять і підкажуть, як зробити ще краще" і, найголовніше, — "ми продамо старі СІЗО". Йдеться насамперед про ізолятори Києва і Чернівців. І якщо Лук'янівське СІЗО давно потребує фундаментальних змін у частині господарської діяльності, то ізолятор у Чернівцях вважається одним з найкращих в Україні. Розповім по черзі.

Історія з Лук'янівським СІЗО триває вже не перший рік, умови утримання в ньому справді залишають бажати кращого, що підтверджують численні фотознімки як самих арештованих і засуджених, так і правозахисників, журналістів. Проблеми Київського слідчого ізолятора загострилися після смерті Макара Колесникова. За офіційною версією, він помер від алкогольного отруєння. Родичі, звісно, у це не вірять, прокуратура розслідує випадок і дасть йому правову оцінку. Оливи у вогонь підлила наступна раптова смерть засудженого — від серцевої патології, після чого все ж таки вирішили провести інспекторську перевірку умов утримання засуджених і підслідних. За її підсумками було заборонено використовувати 14 камер, але це навряд чи виправить комунально-побутові умови засуджених.

У Мін'юсті заявили, що готові продати Лук'янівське СІЗО, їм нібито надійшла відповідна пропозиція — за 8 млн дол. Але річ у тому, що законодавчої бази для продажу або здавання в оренду установ виконання покарань немає. "Згідно з чинним законодавством, цілісні майнові комплекси виправних і виховних установ, виправних центрів, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів не підлягають приватизації і не можуть передаватися в оренду", — кажуть у пенітенціарній службі. Відповідно, щоб проводити подібні дії, необхідно приводити у відповідність законодавчу базу. І про це в Мін'юсті мовчать.

Крім того, фахівці з нерухомості вже заявляли в ЗМІ, що орієнтовна вартість ділянки на місці Лук'янівського СІЗО становить близько 20–30 млн дол. Як виникла така різниця в ціні? Усе дуже просто: Мін'юст продає будівлю, а не землю. Ділянка землі під будинком СІЗО не належить ні Мін'юсту, ні пенітенціарній службі — землю взято в оренду у Києва. А пенітенціарна служба, за словами її керівника В.Палагнюка, оренди не платить: домовилися!

Також варто розуміти, що платитимуть за СІЗО не в доларах, а в гривнях, і те, що сьогодні дорівнює 8 млн дол., завтра в Україні може перетворитися на 1 тис. дол. І тут вимальовується така схема продажу:

1) потенційний покупець платить обумовлену суму;

2) йому дозволяють побудувати нове "європейське" СІЗО за межами Києва (будуватиме або сам, або залучатиме будівельну організацію);

3) після здачі в експлуатацію нового СІЗО підприємцеві дозволяють знести старий будинок і побудувати щось своє;

4) він платить за оренду землі Києву.

У листопаді міністр юстиції П.Петренко розповів, що нібито є ділянка землі в місті Ірпінь Київської області (хоча насправді ділянка в Коцюбинському, і там розташована діюча установа виконання покарання) для будівництва СІЗО на 1 тис. осіб. Тривалість будівництва міністр оцінив у дев'ять місяців. Про вартість будівництва не йшлося. Виникає запитання: чому саме на 1 тис. осіб? У Лук'янівському СІЗО в різні роки утримувалося і понад 3 тис. громадян. І чи точно міністр юстиції нічого не плутає, коли каже про будівництво СІЗО за дев'ять місяців? Для спорудження "з нуля" такої будівлі — це нереальний термін, особливо в українських реаліях.

З приводу ж нового власника будівлі, чому ніхто не каже про те, що, наприклад, Київ може виставити непомірну орендну плату? Причому зробить це вже після зведення нового будинку: або плати, або забирай свій готель і йди. Також не слід скидати з рахунків численних "захисників пам'яток архітектури" — ці й у ЮНЕСКО напишуть, і до суду піти не посоромляться. Тим більше, вони вже зараз про це заявляють у ЗМІ. Тому на місці потенційного інвестора я б дуже сильно задумався, чи варто зв'язуватися. Припускаю, що в такій ситуації це не буде стороння людина, а отже, гучний розголос у пресі нікого не зупинить, і навіть "свої чесні" будівельники теж знайдуться.

Тепер розглянемо ситуацію навколо Чернівецького СІЗО. 7 жовтня 2015-го ухвалено постанову Кабінету Міністрів України (№1066-р), у якій значиться: "Погодитися з пропозицією Державної пенітенціарної служби щодо ліквідації Чернівецької установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби в Чернівецькій області (№33) у зв'язку з аварійним станом будівель і споруд, у яких розміщена зазначена установа, і її розташуванням у безпосередній близькості від історичного центру м. Чернівці, об'єктів, що належать до Світової спадщини ЮНЕСКО, і навчальних закладів". Такі причини закриття, як аварійний стан і відсутність культурної цінності, дуже здивували обізнаних із ситуацією людей.

Будинок ізолятора було споруджено у 1812–1819 рр., розташований він на Соборній площі в самому центрі Чернівців і є пам'яткою архітектури. Майже 100 років тому, наприкінці 1916-го, помічник військового прокурора з цивільної частини Євреїнов писав: "Оглядаючи в'язницю, я встановив, що саме приміщення є настільки доцільно влаштованим, значним за розмірами і спеціально пристосованим, що деякі недоліки утримання арештованих можуть бути негайно ж усунуті".

У червні 2015-го приїхав оглянути в'язницю міністр юстиції П.Петренко: про цю значну подію є фотозвіт на сайті ДПтСУ. А також текст досить стандартного змісту: був, подивився все, зайшов у церкву, поїхав. Якщо судити за цим матеріалом, то візит пройшов без проблем, ніяких кардинальних рішень озвучено не було. Однак, виступаючи на брифінгу в тих же Чернівцях, міністр заявив: "До кінця поточного року Чернівецький слідчий ізолятор, який розташований у самому центрі міста, припинить свою роботу і буде законсервований". Консервування вирішили розбити на два етапи. Для початку — вивезти всіх довічно позбавлених волі, таких засуджених утримувалося 14. І другий етап, який нічим не відрізняється від "схеми" у Києві.

У серпні 2015 р. 14 засуджених до довічного позбавлення волі вивезли в різні виправні установи по країні. А в жовтні, відкриваючи набір до нової патрульної поліції в Чернівцях, прем'єр-міністр А.Яценюк сказав, що Кабінет Міністрів ухвалив рішення закрити ізолятор оскільки: "... умови в цьому СІЗО, як і в Лук'янівському СІЗО в Києві, далекі від європейських". Але сам прем'єр ізолятора не відвідував. І тут знову виникає запитання: у 2014-му на ремонт СІЗО в Чернівцях було виділено 500 тис. грн. Кошти виділялися для ремонту камер СІЗО відповідно до сучасних стандартів, було проведено заміну систем водопостачання, електропостачання, каналізації, опалення. Слід зазначити, що умови утримання в ізоляторі Чернівців вважаються одними з найкращих у країні. Навіщо було ремонтувати безнадійне СІЗО?

Тепер повернімося до наступних етапів "тихого" реформування. 26 листопада 2015 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо вдосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання)". Відповідний законопроект №3413 подала група нардепів на чолі з Надією Савченко. А вже 22 грудня президент підписав ці зміни. Основною метою закону його автори назвали "компенсацію" засудженим часу перебування в слідчих ізоляторах, зменшення чисельності утримуваних і строків їх перебування в СІЗО, а також скорочення видатків з бюджету. Законодавці мотивують своє рішення жахливим санітарним і комунально-побутовим станом слідчих ізоляторів (а хто ж перестав виділяти кошти на ремонт?).

У тексті закону написано: "Зарахування судом строку попереднього ув'язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, у межах якого до особи було застосовано попереднє ув'язнення, провадиться з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі". А також: "Цей Закон застосовується до всіх осіб, щодо яких на момент набрання чинності цим Законом набрав законної сили обвинувальний вирок, покарання за яким не відбуто повністю".

Таким чином, ідеться про зарахування одного дня, проведеного в СІЗО, за два дні перебування в колонії. Найцікавіше, що ця норма поширюється на всіх засуджених, щодо яких вирок набрав законної сили, станом на 24 грудня. Тобто не тільки на тих, хто зараз перебуває в слідчих ізоляторах, а на всіх засуджених — не важливо, за злочини якої тяжкості вони відбувають покарання: сидить людина за несплату аліментів чи бандитизм. Ця ж норма поширюється на засуджених до довічного позбавлення волі, які тепер зможуть раніше просити помилування.

За даними ДПтСУ на 12 лютого 2016 р. звільнилося:

— 440 осіб — засуджених за умисне вбивство,

— 216 осіб — за умисне тяжке тілесне ушкодження,

— 283 особи — за злочини, пов'язані з наркотиками,

— 539 осіб — за розбій,

— 375 осіб — за грабіж,

— 524 особи — за крадіжку.

В цілому за формальними ознаками під дію зазначеного Закону підпадає близько 49 тис. осіб, які утримуються в установах ДПтС України. З них може бути звільнено від подальшого відбування покарання 6 тис. осіб, серед яких:

— 3 тис. осіб, які були засуджені за вчинення тяжких злочинів,

— 1,8 тис. осіб, які були засуджені за вчинення особливо тяжких злочинів".

Тобто найближчим часом звільняться близько 50 тис. осіб. з 70 тис. засуджених, яких Україна офіційно вважає "своїми" (без урахування зони АТО і АР Крим). Що дозволить "розвантажити" більшу частину установ виконання покарання і згодом порушити питання про їх продаж.

Далі більше: у грудні 2015-го Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроект "Про амністію". У ЗМІ було озвучено, що під дію закону підпадуть 4 тис. засуджених, але неясно, чи враховані в цій цифрі ті особи, строки яких зсунуться внаслідок дії "закону Савченко". Амністію мають намір застосувати насамперед до тих категорій засуджених, які найбільш не захищені й уразливі соціально: до жінок і неповнолітніх; чоловіків, що мають дітей віком до 16 років або дітей-інвалідів; до інвалідів першої, другої і третьої груп; людей, хворих на туберкульоз, онкологічні захворювання; осіб, що досягли пенсійного віку; учасників бойових дій.

А також за основу було прийнято законопроект 2251а, яким пропонується змінити згадану на початку цієї статті норму Кримінально-виконавчого кодексу про порядок застосування заходів заохочення таким чином: "Стаття 130. Заходи заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі: 1. За виконання покладених обов'язків та правил поведінки, встановлених цим Кодексом та правилами внутрішнього розпорядку колонії". Тобто заохочувати можна буде, якщо засуджений веде "овочевий" спосіб життя і нічого не порушує, про внутрішні інтенції або устремління слід забути. От і виходить, що працювати не треба, прагнути чогось хорошого необов'язково, достатньо просто не порушувати те, що само по собі не дуже складно. Це все одно, що за відсутність порушень правил дорожнього руху кожному дарували б Rolls-Royce і робили вигляд, що так правильно. Цих поправок поки ще не внесено до кодексу, але така можливість залишається. Депутати вважають, що подібні зміни сприятимуть "гуманізації" процесу відбування покарання, але збоку виглядає так, ніби намагаються ще більше "розвантажити" в'язниці (до засуджених можна буде застосовувати пільги незалежно від їхньої поведінки).

Виникає запитання: чи готова наша країна до такої кількості несподівано звільнених засуджених? Адже в більшості з них елементарно не буде паспортів, багато з них будуть хворі, їм нікуди буде піти, і не буде за що жити. А головне — вони вийдуть із чіткою впевненістю, що їм усі винні. Деякі з них, можливо, будуть жителями зони проведення АТО (Донецька, Луганська області) або тимчасово окупованих територій (АР Крим). Що запропонує їм наша держава? Припускаю, що нічого.

Продовжуючи тему реформування пенітенціарної системи України, хочу звернути увагу на деякі аспекти служби, які справді потребують кардинальних змін. Наприклад, порядок праці засуджених до позбавлення волі. Під час презентації реформи було заявлено про створення єдиного "холдингу", який управлятиме всіма виробничими потужностями служби. Тобто, по суті, змінюється підпорядкування, але не змінюються смислове наповнення і законодавча база процесу, що від початку згубно позначиться на "реформі", фактичних змін не відбудеться.

Навіщо засудженому працювати, запитаєте ви? Хороше запитання, яке викликає багато суперечок і спекуляцій... Але, вибачте, хіба кожен з нас переймається запитанням "Навіщо мені працювати?" Це сприймається як щось само собою зрозуміле. Ми мусимо купувати їжу, одяг, утримувати сім'ю, оплачувати оренду житла, комунальні послуги, проводити дозвілля... На все це потрібні гроші, адже особисто за кожного з нас держава ж не платить? Крім озвучених платежів, не слід також забувати про компенсацію, яку має виплачувати засуджений за те горе, яке він приніс своїм злочинним діянням. Часто це чималі гроші. В українських реаліях, як правило, стягнути матеріальну шкоду практично неможливо, не в останню чергу через відсутність оплачуваної роботи для засуджених. Чому ж виникають суперечки щодо праці засуджених? Питання, швидше, риторичне.

При ізоляції в спецустанову людина потрапляє в зовсім іншу соціокультурну реальність, створену поколіннями засуджених, — зі своєю мовою, ідентичністю, цінностями та смислами, які закріплюються за час відбування тривалого покарання. Безперечно, вона не створена з нічого, а складається з повсякденних для нас цінностей, смислів і мови, що трансформувалися у сприйнятті засуджених через неприйняття або нерозуміння покарання, озлобленості на саму систему виконання покарань, нестійкості сприйняття, тобто спирається на спотворений ціннісно-смисловий фундамент повсякденної реальності.

У світлі всього викладеного не доводиться говорити про виправлення засуджених у тому розумінні, в якому вони можуть стати гідними членами суспільства і не порушувати норм повсякденної соціокультурної реальності. Але маємо право казати про виправлення як прийняття культурної традиції, встановленої в місцях позбавлення волі, для адекватної адаптації в середовищі засуджених, посідання певного місця в їхній ієрархії, ідентифікації себе з групами всередині їхнього середовища та встановлення комунікації з ними.

Таким чином, упродовж багатьох років відбувалося вироблення й утвердження типу реальності, який став вираженням культурної традиції, ізольованої в місцях позбавлення волі, тільки там адекватної і відповідної потребам засуджених. І при цьому такої, яка повністю позбавлена ціннісно-смислового фундаменту за межами спецустанов і яка продукує людей, неспроможних посісти будь-яке місце в повсякденній реальності нашого суспільства. Соціальні процеси, що відбуваються всередині українського суспільства, змінюються.

На підставі цього підходи до виправлення засуджених шляхом їх працевикористання у промисловому виробництві, сільському господарстві, різних спортивних і культурно-масових заходах, а також за повної відсутності моделювання взаємодії громадянина і соціальних інститутів, наочної демонстрації позитивної реалізації своїх прав та обов'язків членами соціуму, відповідальності за прийняті рішення видаються недостатніми і такими, що не відображають потреби сучасного українського суспільства. Бо виключно у виконанні своїх обов'язків, реалізації своїх прав і прийнятті відповідальності за ухвалені рішення ми й можемо говорити про людину, як гідного представника суспільства. Праця повинна сприйматися не як самоціль, а як інструмент залучення до соціальної дійсності.

У світлі загальнодержавних "європейських устремлінь" хочеться звернути увагу на Європейські пенітенціарні правила (остання редакція 2006 р.). Цей документ регламентує діяльність пенітенціарних установ країн — членів ЄС і має рекомендаційний характер з поправками на національне законодавство. Для України це важливий документ, який чомусь не береться до уваги. Отже, можна виділити такі основні принципи організації праці засуджених відповідно до Європейських пенітенціарних правил:

— Засуджений зобов'язаний працювати (адміністрація установи повинна прагнути надати достатньо корисної роботи). Не зобов'язані працювати тільки особи, взяті під варту, тобто чию провину ще не доведено. Але в добровільному порядку вони можуть працювати.

— Праця — спосіб виправлення (характер роботи, що надається, має підтримувати або розвивати навички, які дадуть засудженому змогу заробляти на життя після звільнення).

— Суспільна корисність праці (організація та методи роботи мають бути аналогічними роботі на волі, щоб максимально підготувати засудженого до звільнення).

— Об'єднання праці та професійного навчання (засудженим має надаватися робота з елементами професійної підготовки).

— Праця не повинна спричиняти засудженим страждання.

— Використання отриманих навичок засудженими після звільнення (основний сенс правил — навчити засуджених адекватної поведінки в повсякденному житті після звільнення).

Як бачимо, все просто і дуже не схоже на нинішню організацію праці для засуджених у пенітенціарній системі України. Коротко і навіть оглядово розглянемо інші пострадянські країни.

— Білорусь — відповідно до чинного законодавства, "засуджені зобов'язані працювати на роботах, які встановлені адміністрацією колонії". Утримання одного засудженого — 1077 грн/місяць*.

— Росія — "засуджені зобов'язані працювати на роботах, які встановлені адміністрацією колонії". Утримання одного засудженого — 2032 грн/місяць*. Середня місячна зарплата — 2070 грн*.

— Естонія — "засуджені зобов'язані працювати на роботах, які встановлені адміністрацією колонії". Утримання одного засудженого — 31 552 грн/місяць*. Середня місячна зарплата — 4808 грн* (*за поточним курсом НБУ).

Під час презентації реформи нам розповідали про позитивний досвід Норвегії і про те, як їхні фахівці нам допоможуть. Так, справді в цій країні — одні з кращих, якщо не найкращі, в'язниці у світі. У Норвегії 49 в'язниць і близько 4 тис. засуджених. У найбільшій в'язниці, у центрі Осло, утримуються 350 засуджених, збудовано її 150 років тому.

Робота у в'язницях Норвегії розглядається як один із етапів реабілітації, тому засуджені працюють на роботах із самозабезпечення, займаються благоустроєм території — підстригають газони, доглядають за квітами на клумбах, а також працюють на кухні, у перукарні, на фермі, доглядаючи за худобою, трудяться на полях, вирощуючи жито й пшеницю. У деяких закладах є пральні, які обслуговують не тільки пожильців в'язниць, а й військові частини, лікарні та будинку престарілих. В інших функціонують лісопилки й майстерні для виробництва меблів, що є певною підмогою до тюремного бюджету.

Окреме місце у презентованій реформі приділено співробітникам (але не проходженню служби) — більшу частину з них пропонують позбавити звання (розатестувати), скоротити, а тих, що залишилися, прогнати через атестаційні комісії, які вже перевіряли "компетенцію міліції". Це має вивільнити кошти для підвищення зарплати в середньому на 40% для співробітників колоній. Рядовий на першому році служби нині отримує 1600 грн, офіцер — 2000–2200 грн. Як бачимо, "підвищення" заробітної плати планується колосальне, воно відразу ж дозволить залучити випускників Кембриджа й Гарварда на службу, а також підвищить престиж відомства.

Розатестація співробітників додає ще один пікантний нюанс: працювати у відомстві зможуть люстровані співробітники з інших силових відомств. Ця модель практикується й зараз, але після зазначеної реформи цей процес стане масовим. Згідно з Європейськими пенітенціарними правилами, співробітники мають бути забезпечені гідною заробітною платою і умовами проходження служби. Все для того, щоб запобігти розвитку корупції. Не допускається використання непідготовленого персоналу, що практикується в нас через величезний некомплект співробітників. Тому є низка об'єктивних причин: на даний момент співробітники пенітенціарної служби мають дуже низьку зарплату, позбавлені всіх можливих пільг (безплатного проїзду, компенсації за оренду житла та комунальні послуги, можливості оздоровлюватися тощо). Вислугу років для виходу на пенсію кілька років тому підняли з 13,5 до 25 років.

Проте рішень цих питань у запропонованій "реформі" немає. Точно так само, як і немає вирішення проблеми наркотрафіку (про це говорити взагалі не прийнято) у виправних установах, утримання наркозалежних і психічно хворих (вони утримуються на загальних підставах з усіма іншими засудженими), корупції в медицині (звільнення засуджених через хворобу), а також у застосуванні до засуджених пільг. Чи можна вважати запропоновану "реформу" такою, яка відповідає тим викликам, які сьогодні стоять перед державою? З упевненістю можу стверджувати, що це, швидше, "зміна вивіски": фундаментальні основи системи залишаються колишніми, що пов'язано насамперед з відсутністю фахівців. Дивно, але до підготовки проекту реформи не залучали співробітників пенітенціарної служби, її ветеранів, членів наукової ради.

Аналізуючи нинішню ситуацію, що склалася в системі виконання покарання в Україні, можна зробити низку ключових висновків.

1. Відповідно до нашого законодавства, зона проведення АТО — це Україна, сидять там люди, засуджені іменем України. На даний момент там залишилося близько 7 тис. засуджених. Слід розуміти, що не всі з них — жителі Донецької і Луганської областей, там відбувають покарання жителі багатьох областей України. Поки що один бік питання вирішується сам собою — люди евакуюються самостійно, після відбуття строку покарання, але досі неясний їхній правовий статус в Україні. Друга частина питання — правова оцінка дій ДПтСУ та Мін'юсту, зокрема відмови евакуювати засуджених і працівників установ.

2. Рядовий співробітник такого складного і багатогранного відомства не може отримувати 1600 грн на першому році служби (що навіть при заявленому підвищенні на 40% у результаті реформи звучить смішно), не може бути позбавлений усіх можливих пільг і привілеїв. Співробітники служби повинні робити те, що наше суспільство з різних причин зробити не змогло: соціалізувати людей. У стратегічному плані ця діяльність — найважливіша для держави, бо саме від неї прямо залежить рівень злочинності.

3. Не має значення вік в'язниць, важливо, як їх експлуатувати і скільки коштів виділяти на ремонт (в Україні з квітня 2014-го перестали виділяти кошти на ремонт установ виконання покарання, а до цього не виділяли понад 40% від необхідного). З таким підходом будь-яке "нове" СІЗО за кілька місяців стане звичайним "старим".

4. Ми не можемо повністю орієнтуватися на норвезький досвід, бо 4 тис. норвезьких засуджених і 70 тис. (а потенційно наша система розрахована на 240 тис.) українських — далеко не одне й те саме.

5. Засуджені зобов'язані працювати (це не предмет для обговорення, це даність, країні бракує чистих вулиць, доріг та оперних театрів). Їхня праця має оплачуватися.

6. Виробництво на території виправних установ не створювалося для того, щоб приносити прибуток (хоча в нашій країні в колишні часи праця засуджених успішно використовувався з цією метою). Його основна місія — ресоціалізація, адаптація та отримання засудженими навичок самозабезпечення.

7. Засуджені повинні частково працювати на роботах із самообслуговування (шити одяг, прати, готувати їжу, прибирати, облаштовувати прилеглу до гуртожитку територію, ремонтувати гуртожиток).

8. Якщо Мін'юсту так хочеться будувати нові установи виконання покарань, то нехай це роблять засуджені. Демонтаж старих будівель, ремонт існуючих також мають проводити засуджені, які перебувають на ділянках соціальної реабілітації або ж відбувають покарання у виправних центрах.

9. Необхідно зрозуміти, що засуджені існують в іншій ціннісно-смисловій реальності, міцно вірячи в значимість її імперативів. Повсякдення засуджених формується усталеною ієрархією всередині груп, візуальними знаками розрізнення та належністю до тієї чи іншої "масті", режимним способом життя, уявленнями про належне й гідне, внутрішнім кодексом поведінки, що закріплені в мові (жаргоні). Не змінивши цю внутрішню реальність засуджених, ми наповнимо нові будівлі старим змістом.

10. У середині 1960-х соціолог Роберт Мартінсон написав працю "Нічого не змінюється", загальний зміст якої зводиться до такого: хай як змінюється режим в установах (посилюється чи "гуманізується"), на рецидивність це, за великим рахунком, ніяк не впливає. На його думку, основне завдання пенітенціарних установ — не зробити злочинців ще більшими ворогами суспільства, ніж вони були до цього.

11. Якщо залишити все як є, то вийде, що ми продукуємо соціальних інвалідів, яким усі щось винні, але які не зобов'язані взагалі щось робити. У скільки обходиться нашій країні рецидивізм? Схоже, ніхто не замислюється над цим питанням.

12. Брати за основу реформу, запропоновану Мін'юстом, не можна. Вона позбавлена розуміння фундаментальних основ служби, повсякденної реальності засуджених, процесів, які відбуваються "за парканом". Озвучені "Європейські стандарти" — це не вседозволеність для засуджених, що випливає з законодавчих норм, які вже ухвалені і ще готуються. Основою реформи має стати створення всередині виправних установ середовища адекватних відносин громадянина і соціальних інститутів, наочної демонстрації позитивної реалізації своїх прав і обов'язків членами соціуму, а також прийняття відповідальності за ухвалені рішення. Бо саме моделювання сучасних суспільних процесів — а вони дуже змінюються за період відбування покарання засудженим — дає реальну можливість підготувати людину до дій усередині соціуму, адекватно реагувати на його виклики, уміти репрезентувати себе насамперед перед роботодавцем, а також вести свою повсякденну діяльність у правовому полі.

Читайте також:

Спіраль мовчання: чи можна довіряти нинішній суспільній думці?

Карта української свідомості: від кризи до утопії

 
Дивитись всі блоги