Паризька конференція, що пройшла в минулі вихідні й була присвячена вирішенню ізраїльсько-палестинського конфлікту, дала привід задуматися про важливі питання, які багато країн готові поставити системі міжнародного права. По-перше, на основі яких механізмів вирішуються конфлікти в сучасній глобальній політиці? По-друге, який склад представників сторін ефективний для врегулювання, або їх краще не запрошувати зовсім? Чим керуються учасники подібних конференцій – пріоритетами миротворчості, або політичними амбіціями?
На третє питання, здається, відповісти найпростіше. Ані в Парижі, ані в Астані, ані в Мінську або будь-якому іншому місті, де в переговорах бере участь більше двох сторін, або, тим більше, беруть участь всі, крім двох сторін, не йдеться про вирішення проблем миротворчості. Швидше, йдеться про спробу кожної з третіх сторін, гарантів, стабілізувати ситуацію в зручному для себе ключі. Безпосередньо конфліктуючим сторонам пощастить, якщо зручною для всіх виявиться ситуація припинення конфлікту, але так щастить не всім. Паризька конференція показала, що представників конфліктуючих сторін вже просто перестають про щось запитувати, і між собою безпосередньо домовляються гаранти.
Тут ми підходимо до другого питання. Останні тижні дають багату поживу для роздумів про склад переговірників. Окрім тенденції вирішувати проблеми без участі конфліктуючих сторін, є альтернативна тенденція, що найяскравіше проявилася в Молдові, де 4 січня зустрілися президент і лідер Придністров'я, особисто намітивши вектори подальших переговорів. У Мінську (по Україні), Женеві (по Кіпру) і Астані (по Сирії) присутній третій варіант складу учасників переговорів - там конфліктуючі сторони представлені, проте їхні інтереси враховуються лише остільки-оскільки. Справжні переговори йдуть між гарантами, а отже й інтереси гарантів вище, ніж інтереси учасників конфлікту. А інтересів у гарантів два - максимальна вигода від поточної ситуації і власна геополітична значущість.
Можна припустити, що саме ці інтереси стають ключовими для вирішення конфліктних ситуацій в сучасному світі. Країни, які виступають гарантами в переговорах, із завидною постійністю повторюються в кожному конфлікті. Незалежно від міжнародного права, яке декларує невтручання у внутрішню політику суверенних держав, непорушність кордонів та інші характерні для ХХ століття принципи, сторони-гаранти вплутуються в усі нові конфлікти, підтримуючи ту чи іншу сторону. Міжнародні механізми, які повинні регулювати ці процеси, працюють слабко - будь-яке рішення Радбезу ООН можна заблокувати, не маючи на те раціональних доводів; згода іншої країни на міжнародне втручання в її внутрішні справи підміняється законами про захист демократії або співвітчизників; активно впроваджуються такі механізми, як місцеві референдуми, не визнані на рівні держави (Крим і Україна, Республіка Сербська і Боснія і Герцеговина тощо). Ці тренди підтверджують гіпотезу про розмивання не тільки кордонів національних держав, а й самого національного суверенітету, як безперечного факту глобальної політики ХХ століття. Очевидно, що нові суб'єкти міжнародних відносин все менше пов'язані межами національних держав, і сучасний етап геополітики, характерний зминанням ліній розмежування у внутрішньодержавних конфліктах, є новою стадією більш загального процесу, в ході якого втрачають стримуюче значення і державні кордони, які більше не є перешкодою для реалізації інтересів зовнішніх гравців.
Читайте також: