Днями виповнилося 75 років з дня проведення в канадському місті Вінніпег наймасштабнішого на ті часи військового навчання в провінції Манітоба. Акція отримала назву If Day, що дослівно перекладається як «День» "якщо"» або більш милозвучно «Якщо одного разу». Суть її зводилася до імітації нацистського вторгнення в це канадське місто – читач, звичайно, встиг підрахувати, що йдеться про 1942 рік – самий розпал Другої світової.
Так от, рано вранці 19 лютого була оголошена повітряна тривога, жителі поспішили в бомбосховища. Тим часом п'ять тисяч і (!) переодягнених у форму вермахту добровольців з імітаційної групи «вторглися» у Вінніпег, витіснивши звідти військовослужбовців гарнізону. Над містом замайорів червоний зі свастикою стяг, члени муніципалітету були ізольовані, по центральній вулиці, екстрено перейменованої в Гітлерштрассе, парадним маршем пройшли механізовані колони «окупантів».
Далі – більше. За заздалегідь продуманим сценарієм «нацисти» вривалися в установи, церкви, школи, магазини й ресторани; заарештовували відомих городян, в першу чергу політиків; зупиняли міський транспорт і обшукували пасажирів; викидали з бібліотек книги й спалювали їх на площах; поширювали газети і прокламації німецькою мовою; вивішували на стінах розпорядження «комендатури» із забороною виїзду з міста, зберігання вогнепальної зброї тощо. Загалом, постаралися продемонструвати всі «принади» окупаційного порядку.
Важливим моментом цієї історії є те, що населення не було повідомлено про підготовлюваний флешмоб, і дехто цілком міг сприйняти те, що відбувається, за чисту монету, повіривши у висадку німецького десанту. Увечері того ж дня навчання завершилися, правда розкрилася, і все закінчилося звільненням затриманих городян і великим парадом під гаслами «Це не повинно статися» і «Купуйте облігації військової позики».
Можна лише здогадуватися, яке враження справила ця акція на жителів Вінніпега. Деякі з них були просто в шоці. Адже досі місто жило мирним життям, і основні битви Другої світової війни відбувалися десь далеко, за океаном. Про них дізнавалися головним чином з газет і по радіо. І тут раптом ворог виявився на порозі твого дому. Є над чим замислитися.
Слід зазначити, що канадці повелися досить патріотично. If Day досяг поставленої задачі – достукатися до сердець мирних жителів, стимулювавши їх купувати облігації військової позики. Тільки 20 лютого, тобто на наступний після інсценування день, було зібрано 3 млн. 200 тис. доларів. А всього в Канаді акція зібрала понад два мільярди доларів, спрямованих на підтримку воюючих співвітчизників.
Але справа навіть не тільки в грошах, а і в поведінці городян.
Напередодні 75-річчя акції про неї багато писали в соцмережах, причому звідкись з'явилися деталі, що жителі Вінніпега поводилися неетично – «здавали» окупантам євреїв, «стукали» на сусідів. Цитую: «Були заарештовані всі члени уряду, а також почалися тотальні арешти євреїв. При цьому багато хто охоче видавали відомих їм євреїв несподіваним загарбникам і намагалися вислужитися перед новою владою. Деяких із заарештованих розстріляли. Вінніпегци, яким повідомили про скасування всіх цивільних свобод і встановлення комендантської години, досить спокійно сприйняли нову реальність».
На англомовних сайтах такої інформації я не знайшов. Там тон публікацій принципово інший. Тому подібні пасажі, найшвидше, є вигадками, інтерпретаціями, авторським баченням ситуації. І навіяні вони не стільки канадськими, скільки вітчизняними реаліями (зверніть увагу на написання слова «вінніпегци» з останньою літерою «и» замість «і», що часто зустрічається при переході з російської розкладки клавіатури на українську).
Ті, хто писав про рекордну швидкість адаптації деяких громадян до вимог нової влади, ймовірно, мав на увазі наших з вами сучасників, висловлюючи гірку іронію з приводу низького рівня громадянської самосвідомості і внутрішньої готовності скористатися зміною політичної ситуації для вирішення власних проблем. Попросту кажучи – до зради.
У пам'яті старшого покоління, яке ще не все пішло в небуття, зберігся страшний досвід виживання в умовах різкої зміни влади. Влада тоталітарна охоче звертається до насильства, що ставить собі за мету радикальне перевлаштування світу. Маленькій людині важко вціліти в жорнах історії: відкрито виступити проти влади – подібно до суїциду, доводиться пристосовуватися. І люди поводяться по-різному. Одні приховують свої справжні настрої, йдуть у «внутрішню еміграцію», інші, страждаючи на коротку пам'ять, з ентузіазмом починають служити новій владі, так само, як служили старій.
Природно, тут напрошуються аналогії з «російською весною» 2014 року, коли після анексії Криму Росією над українським Донецьком злетіли триколори. If Day настав, але це було не інсценування.
Аналізуючи поведінку своїх знайомих в умовах зміни влади, я дійшов висновку, що в структурі особистості є якийсь іманентний механізм самореалізації, коли кар'єра стає важливішою за кінцеву мету.
Для такої особистості принципово не має значення, заради чого старатися, головне – сам процес. Вона легко змінює господарів, партійну приналежність, ідеологію, громадянство. Проблема самоідентичності для неї взагалі не існує.
У результаті ми маємо в соціумі приблизно постійну кількість «активістів», готових самореалізовуватися в будь-яких умовах. Там, де інші бачать трагедію (відхід України), вони вбачають можливості, що відкриваються. Головне – встигнути ними скористатися. Звісно ж, що якби завтра подібна If Day акція була проведена у Львові, Ужгороді чи Луцьку, чисельність осіб, що виявили в тій чи іншій формі готовність «співпрацювати з окупантами», була б анітрохи не меншою, аніж в Слов'янську, Донецьку чи Луганську.
Підставою, що дозволяє робити подібне твердження, є поведінка нашої політичної еліти. Вона настільки звикла зраджувати, що взагалі не вважає це за злочин. Втікач у країну-агресор екс-президент робить своїм колишнім співгромадянам повчальні наставляння. Чинна верхівка, швидко забувши про тих, хто привів її до влади, поспішає набити кишені за рахунок пограбування власного народу. Мало довіри й до професійних патріотів, що спекулюють на чужих жертвах. Якщо це буде вигідно особисто їм, вони готові торгувати з противником навіть зброєю. У них завжди готові виправдання своїх дій і викривальні слова для опонентів.
На жаль, зрада стала нормою. Чи багато депутатів ВРУ можуть похвалитися тим, що ніколи не зраджували своїх переконань, не змінювали свою партійну приналежність? А скільки колишніх комсомольських ватажків серед нинішніх олігархів? А колишніх комуністів серед флагманів декомунізації?
Чому ж ми так толерантно ставимося до перевертнів у владі, раз по раз голосуючи за циніків і пристосуванців, для яких власний інтерес вище за державний, і так ненавидимо пересічних жителів Луганська й Донецька, які намагаються адаптуватися і якось налагодити життя в зміненій реальності?
Хто з них більше заслуговує на моральний осуд?
Або для того, щоб відповісти на ці питання, нам потрібен ще один If Day?
Читайте також: