Головна » Блоги » Діалектика виборів: минуле, сучасне… І майбутнє?

Діалектика виборів: минуле, сучасне… І майбутнє?

06.02.2016
8708

Пан завжди обирає лакея, завжди обирає раба. Це правило життя, і воно істинне як для взаємостосунків між окремими людьми, так і для цілих інституцій й навіть більше – держав. І справа навіть не в гегелівській діалектиці господаря та раба (хоча і в ній також). Йдеться про вельми прості та очевидні принципи. Кожен пан хоче мати лакея (часто навіть гарного) з багатьма добрими звичками, навичками, манерами тощо, але головною його перевагою повинно бути небажання (неспроможність) за жодних обставин стати паном. Будь-що може бути прощене своєму рабу, окрім найбільшого гріху – бажання стати паном.

Ця ситуація має і зворотну сторону. Звичайно, будь-який лакей, йдучи в найми, розуміє це правило і так чи інакше змушений йому слідувати. Здебільшого (мабуть, це також один з законів соціального світу) погоджуються на таку угоду люди не найвищих моральних (і не тільки) достоїнств. Використовуючи гегелівську термінологію, можна сказати, що раб завжди думає тільки про своє тваринне бажання, він не може його перемогти, а інших, справжніх горизонтів бажання у нього просто немає. Тому постійно виходить одна й та сама дихотомія: пан завжди бажає несамостійного лакея, але разом з тим раб повсякчас є далеким від ідеалу. Тож пан змушений миритися з якимись його моральними вадами, ніж ризикувати тим, що одного часу лакей захоче вести самостійну гру. Краще навіть мати лєбєзятнікова і лужина в одній персоні, ніж переживати, що артилерійський офіцер може стати імператором.

Однак, звичайно, так не можуть думати люди, які так чи інакше залежні або знаходяться у підпорядкованому лакею стані. Весь порок, що сублімується у взаємостосунках з господарем, в повній мірі зганяється на залежних людях. І Соня Мармеладова дуже добре про це знала. Все найгірше в лакеї, з чим тією чи іншою мірою повинен миритися пан, знаходить вихід назовні у найганебніших формах, у стосунках з іншими людьми. Такий закон.

Однак, екстраполюючи цю максиму на державне будівництво, залишається не з’ясованою одна контроверза. Будь-яка несамостійність держави призводить до того, що зовнішній політичний суб’єкт, якому через ті чи інші механізми належить частина суверенітету іншої держави, реалізовуватиме це на свою користь, зокрема і через виборчий механізм. Отже, обраний за таких обставин можновладець буде зобов’язаний працювати (хоча б частково) в інтересах не власної держави, а «країни-монополії». Проте погодитись на такі умови, заздалегідь їх розуміючи, може тільки людина, яку цікавить виключно влада, влада за будь-яку ціну, – тобто тільки справжній лакей у всій його красі.

З іншого боку народ як начебто повноправний володар та суверен влади, як господар здається ніколи не проти, щоб його обранець (обранці) став паном, справжнім паном, за якого буде не соромно в будь-якій аудиторії, за будь-яких обставин, яким можна пишатися. Хто краще вип’є цикуту, ніж дасть отруїти власну душу, або напевно обере смерть, ніж відмову від «Заблудлого трамваю». Однак слизька стежка до сучасного політичного олімпу веде через неминучі компроміси з совістю та невідворотну відмову від певної самостійності в діях: погодиться на це тільки заради влади можуть виключно люди з описаними вище характеристиками, які навряд чи можна визнати взірцевими. Тому начебто й не хочемо, але постійно маємо таких героїв: геростратів, андріїв бульб, алоїзіїв могоричив, ягів – і ім’я їм легіон!

 
Дивитись всі блоги