Соціальний вимір кристалізації культурної онтології в апостольській дискусії про долю Церкви та її значення

Анотація. Стаття присвячена аналізу процесу артикуляції найважливіших практичних імперативів християнського смислового універсуму як онтологічного початку соціальної реальності модерну, здійсненому в ранньохристиянських суперечках про можливість проповіді Благої вісті язичникам. Предметом теоретичного розбору виступають три етапи церковної дискусії: 1) в Антіохії з приводу необхідності обрізання для неіудеїв; 2) так званий Єрусалимський собор, в якому взяли участь апостоли Яків, Петро, ​​Іоанн і Павло з Варнавою; 3) антиохійська суперечка про можливості іудеїв та язичників. Показано, що в процесі вказаних дискусій не просто вирішувалися приватні питання щодо необхідності обрізання для християн неіудеїв або обов'язковості для них виконання Мойсеєвого закону. У цей момент визначалася подальша стратегія розвитку Церкви та її можливість стати Кафалічною, яка долає державні та національні кордони. Реконструйована в статті структура утвердження центральних віровчальних положень християнства складається з 1) акта колегіального утвердження суб'єктивного екзистенційного досвіду розуміння Істини Савлом, який в результаті церковного визнання перетворюється на апостола язичників Павла, 2) закріплення рішення соборів як загальноцерковної норми. 3) зміцнення внутрішньоцерковної солідарності та просування Церкви як єдиного носія Істини в процесі перформативного утвердження артикулованих догматів. Робиться висновок про значення соціального закріплення та просування онтологічних аксіом для формування християнського культурного універсуму, що став серцевиною соціальної реальності західної цивілізації.

Ключові слова: християнство, апостол Павло, Собор, церква, соціальна реальність, екзистенційний досвід, колегіальне рішення, соціальне.