.png)
У рамках проекту «Український консенсус» ми продовжуємо озвучувати позиції зарубіжних і вітчизняних експертів, які мають своє бачення можливих шляхів припинення військового конфлікту на Донбасі та гармонізації ситуації в українському суспільстві й дали раніше більш розгорнуті інтерв'ю з цього приводу. Сьогодні ми переходимо до нового формату роботи нашого проекту. У зв'язку зі складною ситуацією, в якій опинилася наша країна після початку блокади і відсутністю суспільного консенсусу з цього питання, ми поставили експертам наступне запитання:
Через драматичний стан справ в українській економіці й політиці, що є наслідком зіткнення позицій з приводу долі відносин України і ОРДЛО (економічна блокада, повна блокада, реінтеграція шляхом виборів без довгострокового припинення вогню та ін. озвучені варіанти подібних відносин), який варіант Ви вважаєте найбільш відповідним короткостроковим і довгостроковим інтересам України? Чи повинна Україна намагатися повернути тимчасово неконтрольовані території, або їй слід йти на заморожування відносин? Які ще реалістичні варіанти Ви можете запропонувати?
Відповіді, які ми публікуємо, відображають особисту позицію експертів, проте їх досвід і авторитет, сподіваємося, дозволить наблизити нас до виходу з ситуації, що склалася.
Ігор Пасько, український філософ, професор, професор Центру гуманітарної освіти НАН України.
По-перше, я зовсім не певен, що драматичний стан нашої економіки і політики є наслідком її мілітарного зіткнення з ОРДЛО. Радше навпаки. Безпорадна й суперечлива соціальна та економічна політика України спонукала антиукраїнські сили до активних дій.
По-друге, якихсь виважених і обґрунтованих концепцій умиротворення стану речей в Україні я особисто не вбачаю. Задум творців бунтівних республік зовсім не піддається раціональній верифікації і являє собою гримучу суміш популізму, утопізму та військової диктатури. За допомогою такої програми жодні реальні проблеми вирішити неможливо. Інтенції Росії виглядають не краще – їй потрібна мінімум уся Східна частина України. Донбас має значення тільки як пролог до подальшої саморуйнації країни. Це типова позиція попередніх сторіч доби панування поглядів географічного детермінізму і відкинута історією як та, що суперечить економічній доцільності.
Що стосується позиції української влади, то її позиція печерна – ані війни, ані миру, хай процвітає корупція і контрабанда.
Щоб якось запобігти цьому ганебному стану необхідно перш за все терміново переформувати всі відносини з ОРДЛО згідно з міжнародними нормами та вимогами сучасної .цивілізації і нести повну відповідальність за їх виконання. Для цього треба озброїтися історичною та дипломатичною освітою, розумом і мораллю. А потім смиренно чекати, що або ООН надасть статус суверенності Донбасу ( як Косово), або самим його надати йому, або довго чекати інших рішень історії. Але якщо не будуть вирішуватися внутрішні проблеми нашої країни, у історії інших рішень теж не буде.
Йосі Бейлін, PhD, ізраїльський політик, громадський діяч, міністр юстиції Ізраїля (1999-2001 рр.)
- Українська трагедія полягає в тому, що громадяни східних регіонів продовжують страждати, проте світ перестав цим цікавитися (в основному через те, що з'явилося відчуття, що зовнішній вплив нічого не дасть, а саме нещастя не переросло в катастрофу). Мінські угоди не виконані, сторони продовжують звинувачувати одна одну й по всьому видно, що підтримки в українському парламенті щодо ідеї надання автономії регіонам під федеральним урядом немає.
Якщо говорити про людей, які не дуже знають про українське питання і тих, які переймаються ситуацією про роздробленість країни, то немає більш логічного висновку, ніж підвищити автономію областей. Основне питання полягає лише в тому, як цього досягти, і відповідь може дати зустріч Путіна з Трампом.
Якщо вони зможуть прийти до консенсусу щодо цього питання (а вони можуть), то вони мають узгодити способи переконання політичних лідерів України щодо того, що надання більшой автономії областям є найдієвішим способом порятунку країни.
Мирослав Попович, український філософ, доктор філософських наук, професор, академік НАНУ, директор Інституту філософії НАНУ
Для того, щоб відповісти на це питання, необхідно почати з більш загальних зауважень.
Є якась загальна установка: з ворогом по-ворожому. Якщо це війна, то в такому випадку треба воювати, а не валяти дурня. Однак, проблема полягає в тому, що не існує алгоритму, за яким можна було б сказати, що народ підтримав, виступив за якесь нове державне утворення. Більш того, я не бачу таких світоглядних установок, які дозволяли б сказати, що це /Донбас/ нація, готова до формування власної національної держави. Я не можу вказати соціальні або національні групи, інтереси яких вели б до якогось нерозв'язного конфлікту, з іншого боку, ніколи ще не бувало, щоб війна починалася з протиріччя економічних інтересів. Відповідно, ми маємо підміну, класичний приклад того, як замість партійно-політичної боротьби відбувається боротьба міждержавна. Я впевнений, що це неприпустимо; неприпустимий сепаратизм, коли хтось робить якісь адміністративні кроки і в результаті отримує неасоційовані, несолідаризовані спільноти, що приймають на себе функції держави, тобто мають свою поліцію, мають свою армію і т.і. Якщо так, то розмови взагалі ніякої не може бути.
Але війни ніхто не хоче, а найтрагічніше полягає в тому, що вже є 10 тис. жертв і при цьому не існує таких проблем, життєво важливих, які ділили б нашу територію на дві частини. Треба виробити такий спосіб спільного проживання, щоб під однією шапкою насправді не було двох держав. Сьогоднішній конфлікт не можна перетворювати на конфлікт між державами. Це стосується як населення Донбасу, так і всієї України. Я вважаю, що будь-яке політичне рішення краще, ніж військове.
Ми продовжимо публікацію відповідей експертів