Відповідно до принципу верифікації, уведеному в науковий обіг неопозитивістами, теоретична пропозиція є науковою (а отже і потенційно істинною) тільки в тому випадку, якщо її можна редукувати до протокольних пропозицій. Протокольні пропозиції - це пропозиції, що фіксують певну емпіричну, в ідеалі приладову, ситуацію, тобто пропозицію з протоколу наукового експерименту (відкриття). Прикладом протокольної пропозиції можуть бути наступні твердження: «стрілка вольтметра відхилилася на 3 поділки від нуля», «вода закипіла» або «гомілкова кістка ставрикозавра виявлена у покладах тріасового періоду».
Пізніше, критик неопозитивістів Карл Поппер доповнив вимогу верифікації імперативом фальсифікації (фаллібілізма): положення (твердження), що претендують на науковий статус, повинні мати потенційні фальсифікатори - емпіричні ситуації, що спростовують ці твердження. Поппер показав, що теорії, які не можуть бути спростовані, не є науковими, а є ідеологіями або технологіями впливу. Такі теорії не можуть претендувати на істинність, а використовуються людьми для просування своїх інтересів і затвердження власної влади.
Пропоную застосувати вимоги верифікації і фальсифікації до наріжних тверджень офіційної української риторики:
Небесну сотню розстріляли беркутівці.
Янукович і його наближені - злочинці.
Військові дії в Україні та економічний спад - наслідки російської агресії.
Чи можуть ці твердження виявитися помилковими і якщо так, то за яких обставин?
Які факти (що відповідають міжнародним стандартам) підтверджують ці твердження?
Відсутність рішень судів, в тому числі й міжнародних, які однозначно підтверджують зазначені положення (при тому, що часто є рішення, які їх спростовують), політика подвійних стандартів, коли закордонним партнерам говориться одне, а власним громадянам - інше, - наводять на невеселі роздуми. Виходить, що середньостатистичний українець повинен не стільки знати, скільки вірити?
Читайте також: