Напевно, не буде перебільшенням сказати, що соціальна нормативність завжди йшла поруч із етичною нормативністю, можна навіть сказати, що етична парадигма задавала нормативність соціальній прагматиці, вказуючи, що можна, а що не можна, що бажано, а що ні. Впевненість у тому, що Труна Господня не повинна перебувати у невірних, доводила необхідність хрестових походів з метою її звільнення. Впевненість у тому, що за принципами автономного розуму можна облаштувати справедливе суспільство загального благоденства, сприяло революційним перетворенням, покликаним втілити ці ідеали. Очевидно, що з одного боку, різні ціннісні підстави передбачають різні соціальні дії, з іншого – поширюється це не тільки на індивідуальні дії, а й на дії цілих спільнот: горизонти можливого, регіони належного та факти обраного як реалізованого задають і траєкторії окремих життів, та долі націй.
При цьому донедавна людство жило під сигнатурою універсальної етики, фундованої Абсолютним джерелом. Найбільш репрезентативними прикладами тут можуть бути Благо філософії Платона, Вище Буття (Бог) християнського світорозуміння чи Розум кантівської концепції. За всіх відмінностях в етичних парадигмах і в розумінні джерела етичної нормативності, концепції минулого об'єднує віра в абсолютність і універсальність цього джерела, віра в те, що воно є незалежним від людської діяльності і, навпаки, тільки й робить її можливою. Із цим пов'язана й упевненість в універсальності «цивілізаційного» проекту на ньому заснованого. Кожна із зазначених вище етичних парадигм знайшла реалізацію у певних соціальних формах – Полісі, Граді Божому, Модерні відповідно.
Останнім часом ситуація суттєво змінилася – делегітимовані будь-які інваріантні та універсальні побудови. Маркерами таких змін в етиці можуть бути всі іманентно орієнтовані етики, такі як етика життя Швейцера, етика Іншого Левінаса, екологічна етика Йонаса і Белера. Навіть етика дискурсу Апеля-Хабермаса, претендуючи на імперативність власних побудов, власну універсальність пов'язує з комунікативним співтовариством. Такі трансформації відбулися й області розуміння статусу науки у культурі. Завдяки постпозитивістській програмі наука з універсального засобу, що веде до Істини з великої літери, якою вона сприймалася за часів класичного модерну, перетворилася на соціально та культурно детерміновану практику, що дозволяє досягати значних прагматичних результатів, але істини якої мають бути принципово фальсифіковані. Позначилося це і на соціальному та цивілізаційному будівництві. Спочатку на зміну універсальному модерну прийшла множинність модернів, сьогодні світ характеризується експліцитною фрагментарністю, суб'єктами якого дедалі більше стають партикулярні проекти глобального розвитку, що спираються на культурну спадщину. В цілому можна сказати, що усвідомлення неуніверсальності джерела етичної та соціальної нормативності автоматично зробили таким і ціннісні підстави цивілізаційного розвитку, а відповідно і сам цивілізаційний проект.
Це автоматично позначилося на функціонуванні всієї системи світу. Деуніверсалізація етичної імперативності змушує шукати власні (партикулярні) ціннісні підстави, у яких вибудовувати власне розуміння себе, світу, майбутнього, тобто вибудовувати власний цивілізаційний проект. Така ситуація стає фактом сьогодення. Усі, хто має можливість самовизначатися, у ціннісному, цивілізаційному, геополітичному тощо смислах, активно це роблять зараз. Тут можна навести приклад Китаю, Росії, Індії, Туреччини тощо. Думка про те, що «кошик ліберальних цінностей не є універсальним», а організація національного буття має відповідати історично успадкованим цінностям, стала спільним місцем геополітичних реалій сучасності.
У світлі вищесказаного, тут можна поставити запитання: що все це означає з практичної точки зору? Тому що сьогодні зрозуміло, що цінності не мають іншого джерела, крім спільноти, яка їх породила (принципи постметафізичного мислення), складається враження, що спільнота може надати будь-яку форму цим цінностям, а значить і цивілізаційному проекту, на них заснованому. З українця, наприклад, зробити поляка, максимально виключивши спільну з Росією історію та максимально її інферналізувавши. Або приклад зі зворотного боку: «приватизувати» минуле та заперечувати рівне право на історичну спадщину, Київської Русі, наприклад, а відповідно не визнавати факт спільної, а отже, самостійної історії української, російської та білоруської націй.
Однак слід підкреслити, що найсуворішим «етичним самовизначенням», а відповідно і найбільш конкурентним у цивілізаційній боротьбі, буде наратив, уважний до своєї генеалогії: йдеться про облік історії, традиції, сусідства, культурної близькості тощо. В іншому випадку доведеться жити з «хворою совістю» (у разі перекреслення загальної, а значить і власної історії) та «хворою головою» (коли цілі, ідентичності, смисли, цією історією закладені, не збігатимуться з «актуальними», новообраними) . Цей екзистенційний дискомфорт стане прямим наслідком етичної помилки та руйнівним фактором у процесах глобальної конкуренції.