Здається, лише той факт, що мільйони українців вже не розділяють політиків та їхніх віртуальних двійників — мультяшних та ТВ-новинних, спостерігаючи за абсурдом новітнього політичного процесу, рятує нашу країну від ще більшого зла. За останні місяці ми стали свідками декількох метаморфоз, кожна з яких в нормальній країні викликала б глибоку кризу. Я зупинюсь лише на тих, що безпосередньо стосуються Донбасу. Так, наприкінці 2014 року Прем'єр Арсеній Яценюк заявив, що Україна не купуватиме вугілля у “ДНР”. Через декілька місяців ми дізнаємось, що вугілля не лише купується, а що без нього Україна не виживе, вуглетрафік з окупованих територій необхідний, ба більше — це майже пріоритет і перемога влади! Ось Юрій Луценко — нардеп з фракції БПП, учорашній її голова — проголошує, посилаючись на думку Президента, необхідність блокади окупованих територій. Як результат маємо подальшу переорієнтацію Донбасу на Росію та потік контрабанди, який неможливо зупинити навіть силою зброї. Нарешті, історія з виконанням Мінських угод та виборами в “ДНР-ЛНР” — спершу заклинання провладних політиків усіх мастей про їхню неможливість та навіть зрадність, потім Париж та обережні здогадки інтелектуалів на кшталт Сергія Рахманіна в стилі “а точно все так, як нам розповідають” і нарешті фанфарні заяви Петра Олексійовича про те, що Мінські угоди, вибори та амністія учорашніх бойовиків-сепаратистів — це наша мета та майже шлях у Європу.
На чому будується таке відношення до рядового споживача усіх цих “звернень” та “пояснень” збагнути важко — сподіваюсь, що я чогось не розумію і найближчим часом зможу погодитися з якимось глибоким таємним планом, який все розставить по місцях. Бо якщо такого плану нема, і все пояснюється банальною надією на всесильність олігархічних ЗМІ, що “вправлять” мізки електорату, то...
Хочеться нагадати, що з кожним кроком, який ображає почуття обдурених громадян, Президент делегує право на використання патріотичного потенціалу іншим претендентам на спадщину Майдану — більш радикальним та зголоднілим по владі. Що кожна година, не те що день, передвиборної агітації вбиває нові клини у мізки пересічних українців, бо найгарячіша пропаганда нікуди не поділась, а у кожного з олігархів є по декілька політичних партій, з протилежними ідеологіями, успіх яких прямо каже про зростання протилежних настроїв у суспільстві. Що ті сотні тисяч (мільйони?) переселенців, що знову не голосують, звикаються з думкою що влада, яку вони не вибирали, це не їхня влада...
Чи залишився час на те, щоб скориставшись хоча б лакмусовим папером Донбасу, зрозуміти: перманентні порушення логіки законів (суспільства, мислення, сумління тощо) в пошуках ситуативної вигоди це дуже не дешева забаганка, платити за яку доведеться всім українцям.