Питання видавалося б риторичне і обговоренню не мало б підлягати. Проте… Заява від 13 жовтня українського президента про те, що країна має 10 млрд. на відновлення Донбасу породила в соціальних мережах гнівні заклики не витрачати гроші платників податків з Луцька, Києва чи Черкас на відновлення зруйнованого війною Донбасу, українського Донбасу, хотілося б підкреслити. В умовах глибокої економічної кризи, реальної і інформаційної війни це не виглядає дивним. Майже з самого початку конфлікту на Донбасі практично всі, кому пощастило, або «пощастило», народитися в широких донецьких степах чи між луганських териконів, стали уособленням зла, що «самі покликали біду в свою оселю». Як правило, ця теза особливо «послідовно» відстоюється тими, хто про Донбас знає лише з телевізора. Насправді, в симпатіях на Донеччині все було і є не так однозначно, натомість комусь була потрібна саме така картинка на ТБ. Як казав відомий радянський поет «Если звезды зажигаются, значит это кому-нибудь нужно»… Але повернемось до питання джерел фінансування відновлення Донбасу.
Виникає потреба визначитись. Якщо ми визнаємо, що
1. Донбас – це Україна (хіба хтось ставить під сумнів цей факт?).
2. Війна (АТО) на Сході країни – це результат зовнішнього втручання. Це теза недосконала з точки зору дипломатії та права (бо до сих пір Україна офіційно не перебуває у стані війни), одначе не викликає сумніву майже ні в кого в Україні.
Отже, маємо диспозицію: український регіон зазнав значних ушкоджень в результаті зовнішньої агресії. З закінченням війни-АТО ми маємо два сценарії:
1) відновлюємо регіон самотужки, як до того відновили-створили армію
2) змушуємо агресора виплачувати репарації і відшкодовувати матеріальні, а бажано й інші збитки.
Оскільки de jure ми не з ким не воюємо, то відповідно й висувати претензії нам елементарно нікому. Подобається це комусь чи ні, але це питання права, а не емоцій. Ми декларуємо прагнення жити у демократичному суспільстві, а отже, насамперед, ми самі маємо поважати його правила і процедури. Лишається, відповідно, лише перший варіант – відродити з попелу своє, хто знає, може ця модернізація промислового потенціалу Донбасу ще не раз окупиться Україні.
Важливо інше. Всі ми розуміємо, що найімовірніше, частка власне українських грошей у загальних бюджетах відновлення Донбасу буде не такою великою, більша частина коштів походитиме з донорської допомоги західних партнерів. І тут нам би з вами встежити за руками та банківськими рахунками українських чиновників різних рангів, які на цьому старатимуться заробити.
Якщо ж ми, навіть теоретично, відмовляємось допомогти відновити Донбас, то хотілося б почути аргументи. Тому що це не Україна? У будь-якому сенсі – ментально, етнічно, мовно тощо, тоді заради чого ми поклали стільки хлопців? Тому що «вони всі сепаратисти й поплічники Путіна»? Ми ж розуміємо, що «всі» це надто спрощена картина світу? Питання до терористів, мають бути персональними й аргументованими, саме так я розумію правову державу. Чи не за це ми починали боротись на Майдані взимку 2013/14. Чи звинувачуючи огульно «всіх» у тероризмі ми не топчемось по цінностях за які боролась країна, за які полягли вже тисячі?
Зрештою, відстоявши Донбас (вірю, що саме так і буде) у борні, відмовитись від нього після – чи це не безглуздя? Відмовитись від Донбасу означає для України відмовитись від себе. Тому чи «Донбаснаш?», питання не стоїть. Це наша спільна біда, і зовнішня, і внутрішня, і нам разом її розв’язувати, бо чого тоді були варті численні жертви, героїв Майдану, українських солдатів, цивільних українців Донбасу?
#Донбаснаш.
Далі буде…