Головна » Блоги » Українська інтеліґенція та професійна відповідальність інтелектуалів

Українська інтеліґенція та професійна відповідальність інтелектуалів

12.07.2023
3281

Філософська думка. – 2014.-№2 – С. 43-147

© О. БІЛОКОБИЛЬСЬКИЙ, 2014

© Переклад з російської В.Недашківського, 2014

Говорячи про інтеліґенцію, дуже важко не збитися на «високий слог». Проте у контексті сьогоднішніх дискусій, у контексті сучасності взагалі уявляється доцільним перевести розмову в прагматичну, навіть інструментальну площину. Нехай за великим рахунком призначення інтеліґенції полягає в чомусь значному, пафосному, наприклад, у збереженні та трансляції світського ідеалу святості, але питання про те, як ці та інші абстрактні цілі належить реалізовувати, в чому можна побачити орієнтир для дій за доби, коли інтеліґенція вочевидь не здатна впливати на ситуацію в Україні, залишається відкритим. Сказане має рацію й стосовно інтеліґенції донецької.

Можна вказати безліч причин такого стану справ. Зупинюся на трьох із них, які уявляються найбільш актуальними для подальшої розмови.

  1. Історична. Понад сто років тому Сергій Миколайович Сергєєв-Ценський дав художньо завершену характеристику перших представників технічної інтеліґенції (яка до сьогодні превалює у нас над інтеліґенцією «гуманітарною») на донецьких теренах, описавши гірничих інженерів як народ «діловий, повороткий, скнарий, малорозвинений і брутальний, що довго й залюбки матюгається». За умов перманентної індустріалізації радянські гуманітарії (й не тільки донецькі) охоче й масово переймали не властиві їм раніше звички.
  2. Політична. У горні пропаґанди класової боротьби та пролетарських цінностей генетично закріпилась пам’ять про всілякі «філософські пароплави» та місце «зогнилої інтеліґенції» в суспільстві переможного комунізму.
  3. Власне генетична. Через біологічні (у що повірити важкувато) або соціальні передумови російська інтеліґенція завжди залишалася схильною радне до мріянь, ніж до творення, але якщо вже до творення, то негайного, на межі подвигу, а не поступового та рутинного.

Третю причину аж ніяк не можна вважати щойно виявленою і вона, дуже ймовірно, визначає наявність першої та другої. Для того, щоб обґрунтувати цю тезу, достатньо звернутися до знаменитого збірника «Віхи». На його сторінках кращі представники російської інтеліґенції початку XX сторіччя, серед яких, можливо, більшість – вихідці з України, викривають пороки та недоліки інтелектуалів того часу. І що ж це за недоліки?

  1. Микола Бердяєв констатує невелику філософську освіченість інтеліґенції, чужість її філософської частини щодо метафізичних проблем, невміння працювати та створювати.
  2. Сергій Булгаков вказує на те, що негаразди інтеліґенції полягають в її атеїстичному (на межі гордині) героїзмі. Останній він вбачає у вимозі для себе виняткового шляху і (знову ж таки!) у невмінні працювати та коритися.
  3. Михайло Гершензон відзначає неврастенію, взаємну ненависть та еґоїзмофобію інтеліґенції.
  4. Богдан Кістяківський пов’язує безпорадність інтеліґенції з проголошенням примату сили та захопленої влади, підкреслює відсутність правосвідомості й нехтування нею. Так і далі…

Знайомі, цілком доречні і сьогодні закиди! Чи можемо ми сказати, що ситуація кардинально змінилася?

  1. Проголошений примат сили та зухвалої нахабності все ж так само домінує: наша влада – прямий нащадок революційних матросів. З цього приводу можна іронізувати або лити сльози, але навряд чи доцільно дорікати за це самій владі. 2. В деінтелектуалізованому суспільстві домінують функціональні смисли: немає самоцінностей, все зорієнтоване на нормалізацію функціональної успішності державної машини, яку (успішність) визначають виходячи із сучасного (того самого обезглавленого) її стану. Тому тільки марґінал може читати за вечерею вголос вірші, музикувати Шуберта і почуватися щасливим. 3. Візуалізація майбутнього належить випадковим інструментам державного функціоналізму – чиновникам, які, через знову ж таки функціональну необхідність, «виражають» («вироджують») смисли, конституюючи (як можуть!) у хаотизації сучасного наше майбутнє. 4. Безтопосність у соціальному просторі, функціональна недолугість (навіть у разі успіху) виштовхують інтеліґенцію у «підпілля» приватного простору. Тим самим відбувається самогубство інтеліґенції як сили, що перетворює соціум. Український інтеліґент поза призначеним (подарованим?) йому державою робочим місцем перетворюється на заваду на шляху розвитку суспільства!

Крім того, окремо слід сказати про принципове приниження в сучасному українському суспільстві ролі професіонала, особливо професіонала-гуманітарія. Професійна компетентність, з одного боку, передбачає комплекс спеціальних навичок, які дають людині змогу розв’язувати певні завдання. Проте, з іншого боку, під компетентністю слід вважати і здатність до соціальної інтеґрації – знаходження успішного діалогу з різними суспільними групами та суспільством загалом. Зазначені складники зовсім не обов’язково передбачають один одного, можна навіть стверджувати, що часто-густо «соціальна» компетентність виключає «професійну», і навпаки. Почасти це пов’язано з конфронтацією двох головних на сьогодні ідеологічних парадигм – ліберальної та демократичної. Якщо ліберали, з точки зору І. Валерстайна (праця «Кінець знайомого світу: Соціологія XXI сторіччя»), зосереджені на захисті професійної компетентності, то демократи у першу чергу прагнуть до усунення будь-якої винятковості. Дещо перефразуючи американського соціолога, можна сказати, що компетентність у справі боротьби за рівність (тобто у «демократичній» боротьбі з винятковістю) за визначенням протистоїть професійній компетентності як вираженню такої винятковості.

Стосовно культурних особливостей українського соціуму загальнотеоретичне зауваження Валерстайна слід доповнити тезою про генетично закріплену недовіру до будь-якого штибу інтелектуалів-фахівців, яка впродовж десятиріч була засадовою для взаємовідносин влади та інтеліґенції. Незважаючи на те, що «соціальна» компетентність є необхідним складником успішної адаптації в суспільстві, її обов’язково належить доповнювати компетентністю професійною. Це вдвічі слушно для індустріального і тим паче інформаційного суспільства з їхнім щонайвищим рівнем розвитку науки, техніки та технології. Хоча пригноблення професійної компетентності не вбиває соціум у короткостроковій перспективі, але воно робить його менш конкурентоспроможним. Рано чи пізно брак спеціальних (а не комунікаційних) навичок та вмінь переросте в критичну перешкоду на шляху розвитку будь-якого соціального áктора, нехай то буде індивід чи колектив.

Примат «соціальної» компетентності над професійною формує сьогодні кумівський, пристосовуванський тип організації українського соціуму та його підсистем, підказує леґітимні цілі особистого та суспільного розвитку, пропонує релевантні цим цілям та стверджуваним цінностям методи соціальної дії. Діяч, що спирається лише на соціальну компетентність, змушений задовольнятися знаннями, істинність яких він перевірити не в змозі. Тому він буде змушений або повністю нівелювати значущість носіїв професійної компетентності, або підпорядкуватися нав’язуваним цими носіями інтерпретаціям. І в першому, і в другому випадку йдеться про шлях деґрадації або щонайменше стаґнації. А проте «соціальний престиж», мода, панівні стереотипи та ідеали спрямовують українську економіку, освіту, науку – тобто українське суспільство – саме на цей шлях. Проте тільки здатність до професійної діяльності дає змогу впевнено відстоювати власні стратегії соціальної дії. Тому за недостатньої професійної компетентності в соціумі утверджуються тотальний релятивізм та його соціальні прояви – аномія, пасивність, прагнення до паразитного «господарювання» тощо.

Вихід із посталої ситуації можливий тільки у випадку вжиття комплексу заходів, спрямованих на підвищення престижності професійної компетентності: це скорочення кількості вищих навчальних закладів та обсягу ліцензій на підготовку студентів, це реґуляція розподілу випускників вишів залежно від їхнього рейтингу, це стимуляція роботодавців до прийому кращих випускників на кращі місця, це розвиток різновидів діяльності, що вимагають професійної підготовки, тощо. Не менше значення має й розвиток фундаментальних досліджень, спрямованих на вироблення (або принаймні адаптацію) інтерпретацій засадових наукових сутностей, що мають національне походження. Без професійного знання засад біології, фізики, хімії тощо розвиток цих наук і пов’язаних з ними технологій буде у кращому разі запозиченим. Що ж стосується філософії, історії, політології, культурології, соціології, права, то без розвинених вітчизняних шкіл у цих науках доля української незалежності уявляється просто неможливою.

Ідеться про можливе руйнування національної самосвідомості, самовираження, самотворення.

Саме на подолання зазначених пороків, я б сказав, буття інтеліґенції і спрямовано документ, яким став приводом для проведення нашого круглого столу «Хартія вільної людини». Хартія формулює, навіть експлікує не функціональні цінності, заявляє про існування їх, точніше про те, що є люди, які відстоюють ці цінності, й тим самим утверджує певні імперативи соціального буття. Висловлюючись спеціальнішою мовою, «Хартія» утверджує можливість неутилітарної аксіології, перетворюючи її на чинник нашої з вами дійсності.

До змісту поняття «інтеліґенція» увіходить і уявлення про форми інтелектуального життя, які є її «зоною відповідальності». Цю зону не слід шукати, вона є там, де відбувається інтелектуальне життя, тобто формулювання, збереження та розвиток цінностей, не звідних до матеріальних носіїв і «вивищених» над контекстом злободенності. За сучасної ситуації належати до інтеліґенції – це значить відновлювати метабуденну, метафізичну структуру свідомості, життя, переконань нашого суспільства.

Інтеліґенції, в тому числі, а можливо, й найперше – донецькій, необхідний простір власне «інтеліґентської» дії, не пов’язаної з відпрацюванням та заробітком. Розширення поля інтелектуальних дискусій дасть змогу розв’язати кілька нагальних проблем: ускладнить іґнорування обговорень тих чи тих питань владою, розширить ринок інтелектуальної продукції, знизить напругу, пов’язану з боротьбою за державні посади, що дасть сучасному інтеліґентові можливість вижити. Необхідно почати з продукування ідеальних реальностей. Тим паче це важливо для Донецька, у інтеліґенції якого дуже мало простору та історії. Необхідно утверджувати позафункціональні цінності та цілі, які надають сенсу щоденному життю. Створення їх і є творіння простору гуманітарної дії. Необхідно створювати те, що містить горизонти віри, об’єктивності та ідентичності.

Говорячи про місце у цьому дискусійному полі власне філософської інтеліґенції, слід сказати, що зниження професійного рівня заторкнуло всі галузі знання, і філософія не є тут винятком. Проте сучасний рівень філософської освіченості інтеліґенції взагалі катастрофічний. Публіцистика та книжки відсутні, а філософську освіту просто знищено – у школі її немає, а у вишах її скорочено до кількох лекцій. Відновлення гуманітарного простору передбачає розширення та поглиблення гуманітарного дискурсу, в тому числі й філософського.

 

Читайте також:

Вийшла друком остання праця Ігоря Паська

Не лише розуміти. Про розум у прикордонних ситуаціях

 
Дивитись всі блоги