Головна » Блоги » Розуміння історії визначає майбутнє

Розуміння історії визначає майбутнє

12.12.2017
2621

Загальним місцем гуманітарних наук є максима, згідно з якою минуле належить теперішньому – саме в цьому тематизуються й набувають смислу події минулого. Не маючи доступу до «чистих» історичних фактів, вони завжди постають перед нами як частина певної історичної концепції, історичної школи, ідеології, нарешті. У повсякденній свідомості така позиція представлена розхожою формулою «історію пишуть переможці». Причому це стосується і найбільш травматичних і, як нам здається сьогодні, найбільш недискутабельних тем.

Як переконливо показала А. Ассман, навіть Голокост не виняток у цьому ряду. «Ані злочинці, ані жертви не знали, що беруть участь у «Голокості», – пише вона у своїй книзі «Довга тінь минулого». Сам термін почав уживатися в середовищі американських євреїв тільки наприкінці 60-х. А після 1978, коли з легкої руки голлівудських продюсерів в американському кінопрокаті з'явився серіал з назвою «Голокост», дане поняття стало невід'ємною частиною культурного словника. До цього, протягом 30 років після закінчення Другої світової війни, тема Голокосту була непопулярною і практично табуйованою з боку політичного дискурсу. У розпал холодної війни ілюстрація минулих «звірств» німців – сьогоднішніх союзників США, що спільно борються з «комуністичною чумою», виглядала неполіткоректною і незручною. Слідом за «перевідкриттям» трагедій світової війни тема Голокосту стала предметом багатьох досліджень. Так, в одному з них Н. Фінкельстайн уводить термін «індустрія Голокосту» і пропонує розрізняти два варіанти: ГОЛОКОСТ, всі букви якого повинні бути великими, являє собою медійний конструкт, який використовується у вигляді політичної зброї; і Голокост як реальна подія минулого.

Сказане свідчить про те, що: 1) історичне минуле піддається свідомому переконструюванню; 2) історичне минуле може ставати частиною політичного дискурсу, в якому успішно грати роль «зброї».

Може виникнути питання щодо зв'язку цих далеких і теоретичних питань з нашою практикою сьогодення. Однак, зв'язок цей, судячи з усього, куди більш безпосередній, ніж може видатися на перший погляд. «Західна» – назвемо її так – версія української історії конструюється не як історія України, а як частина історії західного домінування, як частина історії західної суб'єктності. Гранднаратив про формування людської культури і розуму як саме західної культури і західної людини був створений Просвітництвом і сьогодні виглядає неабияк застарілим, але саме в його межах створюються оповіді про комуністичне поневолення України в цілому і український Голокост–Голодомор зокрема, як «відхиленні» цієї частини Європи від еталонного шляху розвитку. У середині 60-х років афро-американський борець за американську «контрісторію» Дж. Болдуїн критично виступав щодо офіційного історичного наративу білих: «Я був дикуном, якому нема чого розповісти, крім того, що його врятувала Європа, перевізши в Америку. Природно, я вірив у це. У мене просто не було вибору». Зрозуміло, що в такому наративі в історії відмовлено і Африці взагалі, і переселеному в Америку чорношкірому населенню зокрема, а той самий порятунок, за який вони мають були бути вдячні, був досвідом рабства. Очевидно, що ця максима абсолютна комплементарна нашій дійсності: варто лишень замінити Африку радянським або імперським минулим, висновок від цього не змінюється. Відповідно до даного наративу, все цінне й значуще, що є присутнім в українській історії, пов'язане із Заходом, все інше згубно й протиприродно – від нього потрібно якнайшвидше позбутися. І зовсім неважливо, що Софія Київська або міст Патона не вписуються в дане кліше.

Спроба ж свідомо маніпулювати національними травмами завжди має і зворотний бік. На що вказав, наприклад, американський дослідник політики минулого Дж. Торпі. Він переконаний і доказово це доводить, що чим голосніше заявляється про жертви репресивного минулого, тим швидше руйнується національний консенсус щодо спільного майбутнього. Ця думка не нова, його книга «Політика й минуле» вийшла у 2003 році, але, не зважаючи на ці застереження, ми все наполегливіше намагаємося побудувати національну ідентичність на подіях, які сьогодні швидше ведуть до деконсолідації. Така стратегія виглядає ще більш дивною, якщо врахувати, що офіційний конструкт політичного дискурсу, який представляє Голодомор геноцидом українського народу з боку радянського (чит. російського – для українського політичного дискурсу це необхідний наслідок) керівництва, ігнорує найпростіші факти, що лежать на поверхні. В Україні радянську політику проводив поляк Косіор, Кремлем керував грузин Джугашвілі, а хліб у селян відбирали прості українці в тому числі. Травми минулого знову виявляється вигідніше використовувати у вигляді «політичної зброї», аніж шукати національний консенсус щодо його реінтеграції в сьогодення.

Таким чином, не заперечуючи трагедії минулого, важко погодитися з інтерпретацією, яку вона отримує в офіційному політичному дискурсі. Ми в черговий раз стаємо свідками функціонування технологій, метою яких є не встановлення «історичної правди», а отримання сьогочасних політичних вигод.

Читайте також:

Як американці пишуть українську історію

«Яровізація» й генетика в справі національної пам'яті

 
Дивитись всі блоги