Головна » Блоги » Як боролися зі справжніми хунтами: латиноамериканські уроки

Як боролися зі справжніми хунтами: латиноамериканські уроки

26.05.2016
10846

Корисний урок постконфліктного врегулювання для України може надати історія Південної Америки, країни якої мають величезний досвід як авторитарних режимів, так і переходів від диктатури до демократії. Наші співвітчизники старшого віку добре пам’ятають мітинги солідарності з народом Чилі, чилійського диктатора Аугусто Піночета порівнювали з Гітлером і Мусоліні, а назву латиноамериканських військових урядів – «хунта» – російська пропаганда і досі використовує для породження негативних асоціацій стосовно сучасної української влади.

Проте не лише в Чилі існували диктатури і диктатори. Аргентина, Болівія, Бразилія, Парагвай, Уругвай мали власні хунти, і кожна з цих країн йшла своїм шляхом після їх падіння.

В Аргентині, зокрема, де 1976 року відбувся військовий заколот проти президента І. Перон, до влади прийшла група офіцерів на чолі з Хорхе Віделою – кривавим диктатором, правління якого тривало до 1981 року. Під гаслами «національної реорганізації» хунта Відели впроваджувала внутрішню політику державного тероризму, що отримала назву «брудної війни». Інструментом ведення цієї війни були «ескадрони смерті», чисельність яких сягала від 15 до 25 тис. осіб. Метою цих каральних органів було знищення «небажаних елементів» – політичних супротивників хунти, опозиціонерів, насамперед, лівого спрямування. Переслідування комуністів і соціалістів відбувалось також на міжнародному рівні – в межах «Операції Кондор», яка підтримувалась диктаторськими режимами Чилі, Бразилії, Парагваю, Болівії. Спецслужби цих держав координували свою діяльність, активно використовуючи такі методи, як незаконні викрадення людей, арешти, тортури, страти. За деякими оцінками, жертвами хунти тією чи іншою мірою стали майже 100 тис. аргентинців.

Після Фолклендської війни новим президентом Аргентини став Рауль Альфонсин. За його ініціативою була створена Національна Комісія у справі про масове зникнення людей (CONADEP), яку очолив відомий письменник Ернесто Сабато. В ході слідства Комісія встановила 8 960 випадків зникнення людей, виявила 365 таємних місць ув’язнення, в яких до опозиціонерів застосовували тортури, на основі показів свідків відкрила 1 800 справ. Результати роботи Комісії були опубліковані у доповіді під назвою «Ніколи більше». Р. Альфонсин домігся прийняття законів, що забезпечували правову основу для переслідування порушників прав людини з числа військових та поліціантів. Було відкрито 2 000 справ. Перед судом постали 16 вищих офіцерів, включаючи членів хунти, 10 з яких за злочини проти людяності засудили до різних термінів позбавлення волі, а генерала Віделу – довічно.

Здавалося б, у жодній з держав континенту боротьбу проти наслідків диктатури не вели так системно й інтенсивно, як в Аргентині. Потенційні обвинувачувані поділялися на три категорії:

а) тих, хто віддавав накази про порушення прав людини;

б) тих, хто виконував накази;

в) тих, хто скоював злочини проти прав людини понад те, що було наказано.

Отже, політика каральної справедливості була спрямована проти всіх без винятку порушників прав людини, що, врешті решт, мало негативні наслідки для завершення розпочатого процесу. Коли судове переслідування стало загрожувати середній та низовій ланці репресивного апарату колишньої диктатури, в армійських колах почалися хвилювання. Військові неодноразово вимагали від Альфосина прийняти закон про амністію, тричі спробували усунути його від влади шляхом перевороту. Зрештою уряд вимушений був відмовитися від політики встановлення правосуддя.

Спочатку був ухвалений закон, який встановлював граничний термін для порушення кримінальних справ проти порушників прав людини, потім – закон, який звільняв від кримінальної відповідальності офіцерів молодшої та середньої ланки. Після приходу до влади нового президента Карлоса Менема було оголошена амністія військовим і членам хунти, засудженим при попередньому уряді. Як зазначав американський політолог С. Гантінгтон, «спроби здійснення правосуддя в Аргентині не стали гарним прикладом ані для правосуддя, ані для демократії, породивши натомість моральну і політичну плутанину в країні».

Провал політики карального правосуддя в Аргентині вплинув на інші латиноамериканські країни, в яких запанувала думка, що послідовне дотримання закону в таких масштабах може бути небезпечним. Ті, хто катували і вбивали за часи диктатури, залишилися без покарання, а відновлення справедливості обмежувалося лише виявленням фактів насильства та інших форм порушення прав людини. Важливо підкреслити, що відмова уряду від доведення судових процесів до виконання вироків супроводжувалася ігноруванням масового суспільного запиту на покарання злочинців.

Риторичне запитання, яке свого часу поставив президент Уругваю Сангінетті: «Що важливіше – зміцнити мир в країні, де сьогодні гарантовані права людини, або домагатися справедливості заднім числом, що може поставити цей мир під загрозу?», отримало на практиці відповідь: важливіше мир. Ціною цього миру стали незавершені судові процеси, амністія та безкарність злочинців.
Аргентинський досвід став прецедентом для всього континенту: національні Комісії з правди і примирення створювалися, але їхня діяльність полягала лише у з’ясуванні істини. Вони не карали за виявлені злочини. Від початку було чітко встановлено, що винних в порушенні прав людини переслідувати не будуть. Так було в Чилі, де після падіння режиму Піночета 1990 року створили Комісію зі встановлення істини і примирення. Необхідність залучення до відповідальності винних у злочинах, детально перерахованих в підготовленому Комісією звіті, навіть не згадувалася. Не вживалися спроби встановити вину конкретних осіб; виявлених порушників закону звільняли від судового переслідування; інколи навіть не розголошувалися імена обвинувачених. Функції Комісії полягали у виявленні фактів злочинів, щоб жертви та їхні родини мали можливість викрити й затаврувати ганьбою кривдників, а також вгамувати суспільну совість і виховувати рішучість не допустити повторення подібного в майбутньому. Це був своєрідний крок до зцілення розколотого суспільства і виконання превентивних функцій з метою уникнення повторення жахів диктатури.

«Зрештою, – визнає С. Гантінгтон, – політика в країнах третьої хвилі зривала спроби переслідування і покарання авторитарних злочинців. У дуже багатьох з них лише кілька окремих осіб були піддані швидкому суду. Майже у всіх з них про ефективне судове переслідування і покарання взагалі не йшлося».

Отже, побоювання державного перевороту і повернення до військових диктатур стало головною причиною відмови урядів латиноамериканських держав від дотримання політики карального правосуддя. З іншого боку, така відмова аж ніяк не вирішувала проблему відновлення справедливості. Більш того, ця проблема і сьогодні є актуальною для чилійців та аргентинців, поділяючи суспільства на два табори: прихильників і противників судового переслідування злочинців періоду військових диктатур.

«Латиноамериканський досвід, – пише проф. Нані Мачарашвілі, – вплинув на утвердження в суспільній думці погляду, згідно з яким здійснення правосуддя нерідко виявляється важкодоступною завданням, особливо в державах, що характеризуються внутрішнім розколом і дефіцитом демократичної політичної культури, де спроби чинити правосуддя створюють загрозу для майбутнього мирного розвитку країни. Постановка питання про злочини, які вчинялися протиборчими сторонами в ході громадянської війни, призвела б до негайного відновлення війни. Як свідчить досвід країн Латинської Америки, вихід із ситуації – з’ясування істини без покарання за вчинені злочинні діяння, але з різкою критикою самого факту злочину. Останнє розглядається основою для того, щоб уникнути помилок минулого в майбутньому. З’ясування правди служить відправною точкою для здійснення щодо жертв правопорушень минулого так званої реститутивної справедливості і виплати компенсацій».

Оцінюючи латиноамериканський досвід переходу до демократії, необхідно зазначити, що для України повчальними є приклади безсилля судової влади і вимушеної відмови урядів від переслідувань злочинців екс-диктатур. З огляду на «дієздатність» вітчизняної правової системи, її неспроможності знайти і покарати винних у вбивствах на Майдані, не слід покладати великих надій щодо судового переслідування тих, хто і зараз чинить злочини на Донбасі. Тим, хто побоюється наслідків прийняття Закону про амністію, слід задуматися над питанням про саму здатність українського суду відновлювати справедливість і покарати винних – навіть за умов доведення їхньої вини.

Читайте також:

Досвід ПАР для Донбасу: чи звернемося до культури каяття?

Блокадні будні Донбасу

 
Дивитись всі блоги