Головна » Блоги » Євроінтеграція України – від мрії до прагматизму

Євроінтеграція України – від мрії до прагматизму

15.05.2016
9121

Однією з причин певної суспільно-політичної роздвоєності в Україні є наявність старих сегментів суспільного організму – багато в чому люмпенізованих міста і села. Внаслідок цього частина населення у містах і на селі була дезорієнтованою і опинилась у ситуації «розірваної свідомості», що вміло використали олігархат і правляча верхівка, для якої воно слугує своєрідним резервуаром контрольованої й стабілізуючої будь-який режим соціальної «активності».

Сьогодні, за нових обставин, маємо навчити наших дітей та юнь мислити, наново сформувати наше національне світосприйняття як європейське. І от на цьому тлі постає, на мою думку, надзавдання – формування громадянського мислення як мислення в межах громади, свого роду нового європейського полісу, котрий інтелектуально і за допомогою значущих, солідарно пульсуючих зв'язків у майбутньому змінив би наше суспільство.

Одним з найважливіших чинників на шляху досягнення мозаїчної політичної єдності України постали вибори депутатів Верховної Ради, органів місцевого самоврядування, особливо, президентські вибори. Я говорю про мозаїчність не випадково, адже думаю, що «мозаїка регіонів» за останні два з лишком десятиріччя усе-таки перетворюється у політико-державну одиницю.

Плекання регіональних особливостей не є чимось винятковим. Наприклад, «галицька ідентичність» замішана на історико-культурному міфі українського П'ємонту, на Буковині постійно нагадують про феномен буковинізму – толерантного співжиття і взаємовпливів краян різних національностей, в Донбасі, на мою думку, маємо справу з феноменом економічного націоналізму, який поєднався зі стереотипами радянської доби. Можливо, для того, щоб сформувати українську модель європеїзму, знадобиться час, а тому ми усе ще приречені на статус-кво.

Остання теза стосується геополітичного розмежування, що безпосередньо торкається й етноконфесійних розбіжностей і дискусій. Зрозуміло, що один з центральних пунктів – це відносини з Росією. Україна, формуючи власну національно-культурну ідентичність, часово і фактурно доводить свою «окремішність» від Росії. Маємо чимало спільного: традиції співіснування, спільність культурних коренів, єдина атлантида православної духовності. Важливими є несхожість національних характерів, уподобань, новітнього культурного дискурсу і, головне, державотворчих процесів в Україні і в Росії. Саме ці відмінності слід вивчати, аналізувати і, якщо хочете, «плекати», оскільки саме вони є розділово-з'єднувальним знаком суспільно-державного буття новопосталих феноменів, ім'я котрим «Україна» та «Росія».

Зовнішні чинники сприяють політико-національній єдності країни. Найближчими десятиліттями Україна має стати на ноги як самодостатня економічна, культурна державна одиниця середньої ваги. Як кажуть в англомовному світі, middle power. Але в багатьох схемах і міркуваннях до сьогодення вона розглядалася як своєрідний геополітичний мінус Радянського Союзу або ж сучасної Росії.

Україна уникнути такої некомфортної ролі (як її частини) може, позбувшись економічної вторинності і сформувавши основи громадянського суспільства. Це саме ті «традиційні» внутрішні справи, які разом з усім культурно-конфесійним підґрунтям нашим формують й формуватимуть неповторне обличчя українського варіанту європейської інтеграції.

За таких умов для багатьох в Україні зрозумілою й головне прийнятною стане думка: «Європейцями не народжуються, ними стають». Наведу тут слова С.Л. Франка про значення духовності у житті кожної людини (яка і є внутрішнім стрижнем істинного європеїзму): «Якщо тільки я знаю для чого я взагалі живу, на чому утверджено моє буття і чому воно слугує, якщо моє життя тільки зігріто істинною вірою, що дає мені радість, бадьорість та ясність, то я вже зумію збудувати свій дім, встановити зовнішні умови і порядок, необхідний і найбільш прийнятний внутрішньому змісту мого життя».

Отже, виокремимо, принаймні, три складові, що сприяли і далі сприятимуть національно-політичній консолідації і сталому розвитку українського суспільства. По-перше, бюрократія, як першоутримувач державного організму, є технічно найефективнішою формою панування і елементом раціонального типу державного устрою (Макс Вебер). По-друге, виокремлення і домінування європейського вектора зовнішньої політики як засадничого і стабілізуючого, котрий в змозі інтегрувати/увібрати етноконфесійну розмаїтість України. По-третє, формування громадянського суспільства, яке у співробітництві з оновленою державою сприятиме розширенню творчого поля особистості.

Слід, мабуть, формувати засади суспільної свідомості у напрямі – від європейської мрії до європейського прагматизму України. Не стільки почуття, скільки розважливість; не жертовність, а повсякденна професійна праця та інтелектуальний неспокій.

Читайте також:

Україна в контексті російсько-американського діалогу: час ставати самостійним суб’єктом світової політики

Кілька думок щодо Європи

 
Дивитись всі блоги