«Партійні» пристрасті, які сьогодні охопили ту частину людства, що сповідує «демократичні» (як похідне від «Демократична партія США») цінності, змушують тих, хто потрапив під їхній вплив, сприймати Дональда Трампа як людину і непередбачувану, і непослідовну, і нераціональну. Втім, кроки, яких він і його команда вживають, задекларовані та продемонстровані пріоритети, а також способи концептуалізації й обґрунтування власної стратегії свідчать про протилежне — про послідовність і продуманість нової політики. Досить концентровано ця політика була сформульована в промові президента США в Ер-Ріяді, у якій замість провалених «вічних війн» республіканських адміністрацій минулого, а також провалених «умиротворень» демократичних адміністрацій була запропонована стратегія «миру через силу» і «миру через торгівлю».
Навряд чи подібну інновацію, як і загалом оновлений тон спілкування президента Сполучених Штатів з рештою світу, можна вважати чимось абсолютно несподіваним, адже попередній модус американської геополітики — «світ, побудований на правилах» — принципово не відрізнявся від трампівської «Америка понад усе»: «правила» встановлювали США, виходячи зі своїх національних інтересів, а обраним країнам дозволялося ці правила розділити. Тож Трамп, заявивши, що «спільні принципи» — це фікція, лише озвучив загальновідоме. Новизна полягає в тому, що тепер про це можна говорити вголос.
І саме в цій зміні риторики та новому характері самопозиціювання криється те нове, що не можуть зрозуміти й прийняти не тільки вороги, але й головне — партнери Америки. Чому про це можна й треба говорити вголос? Чому така одіозна з погляду його супротивників постать, як Трамп, опинилася в центрі світової політики? Що, чорт забирай, відбувається?
Існує безліч гіпотез — від теорій змови до звинувачень на адресу постмодерністів, які деконструювали все й усіх, покликаних примирити протестуючий «демократичний» розум з феноменом Трампа, що не вміщується в ньому. Проте дослідники рідко звертають увагу на ті неочевидні, але фундаментальні трансформації, які так чи інакше стосуються в буквальному сенсі всього. Йдеться про поступові зміни смислового універсуму, логіку яких різні епохи намагались розкрити в різних концептуалізаціях, говорячи про Плерому й еони, Творіння та Священну історію, Абсолют, Ідею, Дух — але завжди мовою метафізики.
Політичний дискурс, як і будь-який інший, розгортається в «рамках», заданих значенням (для кожної епохи граничним) категорій культури — «блага», «істини», «краси», «сенсу життя» тощо, виступаючи їх логічним уточненням для власної (конкретного дискурсу) області значень. Політичний дискурс залишається в межах культурної метафізики, що утверджує онтологічний зміст центральних категорій культури. Його серцевину складає жорстке ядро (згадаймо І. Лакатоса), зміст і обсяг центральних понять якого розробляються в метафізичному дискурсі. Аксіоматичні положення ядра задають базові для політичного дискурсу уявлення про природу людини, природу соціального, суб’єктів політичних процесів, їхні загальні закони й цілі тощо, а також детермінують сформульовані на їхній основі стратегічні та тактичні пріоритети.
У політичній сфері трансформації категорій культури послідовно визначали різні політичні парадигми — Платона, Августина, Данте, Марсилія Падуанського й аж до світських доктрин. Очевидно, що притаманна сучасності руйнація просвітницького універсалізму, суб’єктивація й партикуляризація істин, які здавались непорушними, ситуація постправди тощо найсуттєвішим чином позначилися на політичній картині світу. Її цивілізаційні центри, які аж до кінця ХХ століття вбачали себе конкурентними спадкоємцями парадигми Просвітництва, на початку ХХІ століття почали усвідомлювати свою національно-культурну традицію як справжній, а не абстрактний суб’єкт історії — з усіма наслідками. У геополітичному просторі результатом «метафізичного переосмислення» став розпад світ-системи на конкуруючі альтернативні проєкти глобального розвитку (Американський проєкт, Російський, Китайський, Індійський, група Ісламських проєктів). Які, успадковуючи, з одного боку, метафізичну переконаність у значущості загальнолюдських сенсів і ідеалів, а з іншого — намагаючись знайти заміну похитнутому універсалізму, шукають нові непохитні підвалини в давнині й екзистенціальній фундаментальності власної традиції, тобто виходячи з власного розуміння сущого й належного. Зрозуміло, що конкуренція таких проєктів передбачає як граничний рівень протистояння — смисловий, так і відповідний рівень консолідації та мобілізації власних спільнот.
Дональд Трамп і займається підгонкою політики під нову реальність: розширюючи межі США до меж «американського світу», переводячи країни-союзники зі статусу друзів у статус васалів, поглиблюючи розриви між «проєктними» ойкуменами до глибини захисних ровів (які, зокрема, не дозволять утекти вчорашнім друзям), переходячи з мови переконання на мову примусу, перекладаючи універсалістські терміни й назви на партикулярну мову і перетворюючи США на священний Сіон усіх колін нової політичної спільноти.
Слід очікувати, що ініціатива США викличе відповідну реакцію у претендентів на власні геополітичні проєкти, що неминуче призведе до радикалізації блокової структури світ-системи, перебудови економічної та фінансової логістики й принципів геополітики загалом. Але саме Трамп і США ініціювали гру, в яку тепер доведеться грати всьому іншому світу.