Забувши, що «історія не знає умовного способу», сучасні «аналітики» полюблять міркувати в соціальних мережах, як розвивалася б ситуація на Донбасі, якщо політики з обох сторін не втручалися б у військові справи і не стримували б війська. «Що стосується військового шляху, – заявив, наприклад, у серпні 2015 року колишній глава українського МЗС Борис Тарасюк, – то якби не Мінські домовленості, українські Збройні сили могли б давно вирішити цю проблему і відновити контроль держави над сепаратистськими територіями».
Як аргумент прихильники військового варіанту вирішення конфлікту на Донбасі частіше за все вказують на приклад Хорватії, в якій мир встановився після рішучого військового наступу і зачистки території від сепаратистів. Досвід Хорватії, яка внаслідок розпаду Югославії стала ареною кривавого міжетнічного протистояння, дійсно є повчальним для України та заслуговує на увагу.
Нагадаємо, що сепаратистські налаштовані серби Хорватії проголосили про створення у 1991 році власної держави – Республіки Сербська Країна (далі – РСК) зі столицею у м. Кнін. Після кількох локальних військових операцій, введення міжнародних миротворців та відмови від них, після років напруженої роботи з посилення власних збройних сил та дипломатичної й інформаційної ізоляції сепаратистів, хорватський уряд здійснив рішучій крок. У серпні 1995 року Хорватія провела масштабну наступальну операцію, яка отримала назву «Буря».
За повідомленням Хорватського Генерального штабу, 4 серпня о 5 годині ранку територія РСК була атакована з 17 оперативних напрямків уздовж усього 700-кілометрового фронту. В операції брали участь понад 150 тис. військовослужбовців МО РХ, їм допомагали близько 50 тис. зі складу військових формувань боснійських хорватів. Орієнтовна кількість військ РСК оцінювалася в 40-45 тис. осіб. Оборона одразу була прорвана у 30 пунктах, і хорватські війська в перший день операції заглибилися на територію противника до 5-15 км. Загони хорватських підрозділів спеціального призначення МО та МВС висадилися в тилу противника з метою знищення командних пунктів, систем управління військами та найбільших радіоретрансляторів.
Столицю сепаратистів м. Кнін штурмували з чотирьох напрямків. «Протягом вже першої доби операції, – пише журналіст Р. Буняк, – виявилося, що війська РСК втратили чітке централізоване управління, а особовий склад був деморалізований. Військові формування Сербської Країни відповіли на хорватський наступ епізодичними обстрілами м. Карловця, Шибеника, Осієка. Хорватські війська оточили столицю РСК м. Кнін і в ніч на 6 серпня зайняли його. В ході операції «Буря» хорватські урядові війська зайняли всю територію РСК, вийшовши на адміністративні кордони Хорватії, які вона мала в межах СФРЮ. Виняток становила частина Східної Славонії уздовж Дунаю з м. Вуковар, яка межує безпосередньо з Сербією, і на яку хорватські війська не нападали з огляду на реальну можливість військового втручання Сербії».
Здавалося б – ось приклад для наслідування! Якби на Донбасі київська влада діяла б так рішуче, як хорватська, гніздо сепаратизму на Сході України було б давно ліквідоване. Мовляв, нам необхідно не гратися в дипломатію, а негайно танковими колонами охопити з півночі та півдня Донецько-Макіївську агломерацію, оточити мегаполіс і провести в ньому зачистку.
Аналізуючи події на Балканах влітку 1995 року, експерт з військових конфліктів на Балканах Максим Каменецький задається питанням – наскільки коректно порівнювати умови розгортання конфліктів у Хорватії та Україні?
Спільними моментами, на його думку, є наступні:
- пропаганда і маніпуляції історичними та політичними тезами;
- мовне питання (у Хорватії серби протиставлялися запровадженню хорватської мови державною, хоча мовні відмінності у них значно менші, ніж у нас);
- збройний характер протистояння між центральною владою та місцевими елітами;
- формування квазідержавних утворень на територіях під контролем сепаратистів;
- відсутність надійних зовнішніх союзників, які підтримують беззастережно. Міжнародні зусилля спрямовані не на вирішення проблеми, а на її консервацію через усунення військових небезпек.
Водночас, в обох конфліктах спостерігається й власна специфіка: у Хорватії протистояння базоване на національно-конфесійному ґрунті, в Україні – на тому, хто яке телебачення більше дивиться; у Хорватії серед причин сепаратизму не було олігархічної складової; ситуація з сепаратизмом виникла в Хорватії період розпаду Югославії та формування незалежності, на тлі загальних для всієї Югославії невирішених проблем, коли у жодної з сторін не було досвіду державотворення, а в Україні сепаратизм став наслідком системних помилок державної влади в регіональній політиці, які накопичувалися протягом понад 20 років у мовній, інформаційній та освітній сферах; більшість районів, в яких виник сепаратизм в Хорватії, межує не з Сербією (інспіратором проблем), а з Боснією; міжнародна миротворчість в Хорватії не блокувалася потужним тиском з боку причетного до конфлікту постійного члена Ради Безпеки ООН, а міжнародна підтримка не гальмувалася через корупцію і небезпеку активного втручання збройних сил наддержави на боці сторони конфлікту.
«...Як у нас, так і у них, – робить висновок М. Каменецький, – сусідня держава навіяла місцевим жителям, що ситуація в їхній країні – помилкова, з нею треба боротися. Плюс момент інтернаціоналізації конфлікту. Міжнародні безпекові організації втрутилися з метою подолання конфлікту, як їм здавалося потрібно це зробити. Правда, Хорватія сама розібралася».
На наш погляд, зачаровані стрімкою динамікою військового наступу прибічники повторення «хорватського сценарію» та «війни до повної перемоги» в Україні не враховують двох важливих аспектів. Перший з них стосується людських жертв. Зрозуміло, що сама по собі війна, включаючи вбивства та руйнування, що її неодмінно супроводжують, лише створюють проблеми, проте аж ніяк їх не вирішують. Ті, хто вказує на Хорватію як на еталон, прагнуть не згадувати про втрати серед мирного населення та військових. Всього за 84 години, які тривала операція «Буря», хорватська армія, за офіційними даними, втратила загиблими 118 і пораненими 620 осіб. Багато це чи мало? Чи готова Україна заплатити таку ціну? Якщо ні, то тоді яку?
Другим аргументом, який дещо інакше розставляє акценти в історії сербсько-хорватського конфлікту, є рішення Гаазького трибуналу, який засудив вищих офіцерів хорватської армії за організацію етнічних чисток. Тобто символічна підтримка Європи не врятувала повинних у військових злочинах від судового слідства і покарання. Вчорашні національні герої перетворилися на підсудних в той самий час, коли Хорватія вирішила вступати до Євросоюзу. Міжнародний трибунал у справах колишньої Югославії констатував, що операція «Буря» була частиною злочинного зговору, організаторами якого є хорватське військове і політичне керівництво. Було встановлено, що під час і після цієї операції військовослужбовцями хорватської армії були завдані удари проти колон біженців (з території РСК втікало 230-240 тисяч сербів) та мирного населення, що залишилося у своїх домівках, зокрема, йдеться про різанину в Груборах та Дворі. Гаазький трибунал притягнув до відповідальності близько сотні командирів, які віддавали накази обстрілювати житлові райони. Зокрема, генерала А. Готовіну було засуджено до 24 років ув’язнення (2012 року разом з двома іншими хорватськими генералами він був виправданий).
«До слова, – зауважує Р. Буняк, – якщо Україна опиниться у кроці від вступу до ЄС, нам теж доведеться пройти цей шлях. На вимогу Гааги Київ буде змушений видати навіть тих, кого ми вважаємо героями, звісно, якщо буде така необхідність».
Наведені аргументи, на наш погляд, дещо знижують привабливість хорватського сценарію для його «розігрування» на Донбасі. До цього слід додати, що ліквідація РСК остаточно відбулася не внаслідок військової операції, а три роки потому, коли за Ердутськими домовленостями за участі ООН райони Східної Славонії, Бараньє, Західного Среме були мирно інтегровані до складу Хорватії. Тобто військові заходи все рівно не виключають необхідності їх політичного, дипломатичного, гуманітарного супроводження. У будь-якому випадку, вивчаючи іноземний досвід конфліктів, Україні слід шукати свій власний шлях.
Читайте також: