Українська історична політика – це власне те, чого нам бракує. Її не існує. В питаннях національної історії ми ситуативно метушимось від дати до дати, не маючи ані компасу, ані мапи. Чи може постколоніальна нація дозволити собі таку розкіш як нехтування національною пам’яттю? А ми дозволяли і продовжуємо це робити. Чи треба зайвий раз повторювати твердження, що вже стало трюїзмом, про те, що спільне бачення минулого і формує спільність, ім’я якій - нація? Питання катастрофічного стану історичної політики не є унікальним для пострадянської України, це, на жаль, загальна тенденція ставлення до гуманітаристики. Брак загальнонаціональної візії історії і свого місця в історії за останні кілька років посунулись з теоретичної, суто академічної проблеми, у площину практичну, загрожуючи для української нації стати проблемою онтологічною, себто стати питанням про буття України як такої. Сьогодення унаочнило нам всю катастрофічність становища. Чи був би в нас такий рівень проросійських настроїв на Донбасі, якби ми мали свою історичну політику, акцептовану всіма регіонами України?
Треба застерегти, що йдеться не тільки про Донбас. Рівень проросійських настроїв в Харкові, Одесі чи Запоріжжі на початку російської інтервенції був не на багато меншим, ніж на Донеччині чи Луганщині. Це потім, коли з одного боку Слобожанщина, Причорномор’я та Запоріжжя побачили всі «принади» русского мира, а з іншого – знайшлись місцеві проукраїнські еліти здатні взяти ситуацію під контроль, запал сепаратизму спав і сьогодні вже підзабувся. Але ситуація на Донбасі – це наслідок впливу не лише зовнішніх чинників, а й багато в чому наших власних промахів. Не знімаючи провини з зовнішніх гравців конфлікту на Донбасі, мусимо пригледітись до власних хиб і зробити ґрунтовну роботу над помилками.
Україна – «не-…» або наше історичне «катеначчо»
Питання власної ідентичності в Україні має достатньо цікаву історію. Що таке ідентичність? Не намагаючись вичерпно і теоретично бездоганно відповісти на питання, можемо втім сказати, що ідентичність – це спільна візія себе. Ідентичність народу – спільна відповідь на питання хто ми є, звідки і куди ми йдемо. Всі, хто розділяють цю візію – є членами спільноти, а всі, хто ні – залишаються поза нею. Треба сказати, що це зовсім не означає інтелектуального чи ментального тоталітаризму. Спільна візія передбачає можливість дискусії і національного діалогу. Коли діалог неприпустимий, ми отримуємо монстрів на кшталт фашизму, нацизму чи комунізму. Одначе, існує певне ядро ідентичності, засадниче бачення себе, яке обговоренню не підлягає, яке і творить спільноту. Воно не ставиться під сумнів, не стає темою розмови, бо в той момент, коли піддається сумніву – зникає, а разом з ним і ціла спільнота.
Я пам’ятаю, як 2005 року я вперше знайомився з польським досвідом політичного життя. З того стажування на парламентських виборах я для себе виніс одну дуже важливу річ: поляк може бути правим чи лівим, консерватором чи лібералом, але передусім – поляком. Є в польському баченні себе щось, що не редукується, що поділяється усіма, що не підлягає обговоренню.
На разі польська історична політика, з приходом до влади консерваторів і євроскептиків з PiS, переживає потужні метаморфози, які абсолютно точно вплинуть і на польсько-українські стосунки, але це тема окремої розмови.
Україна – це феномен. З одного боку українська ідентичність – достатньо потужна, бо в протилежному разі вона би не пережила століття колоніального існування. Попри усі природні асиміляційні процеси наша тотожність не знітилась, але… Але так і не була артикульована.
Чому так сталося? Українській інтелектуальній еліті було не до того, вона мала більш нагальні питання. Власне кажучи, першочерговим завданням з ХІІІ аж по саме ХХ століття для українців (залишимо коректність етноніму українці для всієї української історії поза нашою теперішньою розмовою) було дистанціювання від пануючих над нею ідентичностей, говорячи мовою спорту, ми відсиджувались у глухій обороні. Нам важливо було підкреслити і тим самим оборонити, зберегти свою відмінність спочатку від ідентичності польської, а пізніше – від московської (російської). Ми постійно гуртувалися навколо негативних визначень, «ми не…» - ми не католики, ми не поляки, ми не московити, ми не….
Цікаво, що кожний період домінування однієї імперії породжував тяжіння до іншої. Всі ми пам’ятаємо, що в унійні часи оплотом православ’я і антипольських, москвофільських рухів була Галичина і Волинь. В цілому Україна тяжіла до союзу з православними слов’янами на північному Сході, як противазі польській натуральній культурній експансії. Та сама ситуація після Розділів Польщі за панування бабці Австрії – москвофільські настрої у підавстрійській Україні вельми впливові, якщо не домінуючі. І напроти - починаючи практично від самого Переяслава, коли поступово наростає загроза асиміляції російської в Україні зростають пропольські та проєвропейські настрої від І.Мазепи до С.Петлюри і шістдесятників.
Інакше кажучи, якщо ми подивимось на українську історію longue durée, то зауважемо дві важливі речі.
По-перше, сьогоднішній європейський (західний) вибір України – це закономірність української історії. Коли в сусідній, об’єктивно більш культурно і цивілізаційно ресурсній і потужній Росії зростають імперські настрої і аспірації на нашу історичну спадщину – ми органічно і звично дрейфуємо на Захід.
По-друге, мусимо розуміти, що як тільки ми виграємо наш сьогоднішній двобій і станемо вповні частиною західного світу, ризикуємо засумувати по східному сусіду і почати нову масштабну і героїчну боротьбу і рух на Схід і якусь-небудь слов’янську єдність, яким би неймовірним це тепер не виглядало. Думається, що для сучасників Богдана наші сьогоднішні проєвропейські амури виглядали не менш неймовірно.
Аби перервати це безкінечне, немов колесо Сансари, коливання між двох берегів, мусимо нарешті визначитись із позитивним визначенням України, створити компромісну візію історії, яка стане:
- надбанням всієї України від Ужгорода до Луганська;
- основою розуміння Україною себе;
- axis mundi, навколо якого буде обертатися світ, безвідносно того, що думають у Варшаві, Москві, Брюсселі, Відні чи Вашингтоні; основою нашої візії світу, бо в цій візії буде місце для нас самих, бо, на разі з тим маємо клопіт.
Саме після того ми станемо повноправним àктором світової історії і перестанемо метушитись між варшавською Скілою і московською Харибдою.