Обговорення експертним середовищем різноманітних сценаріїв вирішення конфлікту на Сході України актуалізувало питання територіальної цілісності нашої держави. Власно кажучи, втрати одного лише Криму було достатньо для того, щоб зробити висновок про порушення цієї цілісності. Тобто реальність вже відрізняється від того, що задекларовано в Конституції. А тут ще й Донбас...
Здавалося б, офіційний Київ не відмовляється від окупованих районів. Принаймні на своїй першій у 2016 році прес-конференції Президент України П.О. Порошенко стверджував, що цього року має відновитися український суверенітет над окупованими територіями Донецької і Луганської областей, а боротьба за повернення Криму залишається пріоритетом на порядку денному.
Дехто, правда, дуже скептично ставиться до можливості реалізації цих заяв, особливо щодо Криму, проводячи аналогії з нереалістичним наказом Й.В. Сталіна № 130 від 1 травня 1942 року («добиться того, чтобы 1942 год стал годом окончательного разгрома немецко-фашистских войск и освобождения Советской земли от гитлеровских мерзавцев!»). Але це не заважає ставити стратегічну мету відновлення порушеної цілісності української держави і боротися за її досягнення.
Здавалося б, така стратегія є очевидною, вона повністю відповідає положенням міжнародного права і духу справедливості. Але процеси, що відбуваються в духовній сфері нашого суспільства, стихійно еволюціонують у напряму, який, м’яко кажучи, не передбачає відтворення територіальної цілісності. Сьогодні з’являється дедалі більше прихильників (не скептиків, які мають сумніви: «чи вистачить сил?», а саме свідомих прихильників) ідеї добровільної «відмови» від окупованих територій. За словами радника українського Президента Олега Медведєва, вже понад 20 % українців «готові відмовитись від Донбасу взагалі». Мовляв, Схід – це не справжня Україна, там мешкають несправжні українські громадяни, вони зрадили Україну, нехай тепер живуть, як знають.
Ба більше: лунають тези про розроблений у Кремлі «підступний план» повернення – «втуляшення», «втюхівання» – Донбасу назад в Україну. Ніхто цього плану не бачив, про Крим взагалі годі й казати. Але у масовій свідомості вибудовується умовивід: якщо цього хоче ворог, отже, ми повинні бажати іншого! Не візьмемо наші ж землі, навіть не вмовляйте! «Наше завдання, – вербалізує подібні думки журналіст Віталій Портніков, – зберегти власну державність і сприяти оздоровленню Європи, а не погоджуватися з вічною дестабілізацією і потенційним зведенням на манівці з європейського шляху – що і є головною метою «впихання» окупованих територій на путінських умовах».
Це добре – «зберегти власну державність і сприяти оздоровленню Європи». З першого пункту у мене особисто виникає запитання: а на якому рубежі ми можемо зробити висновок про те, що власна державність збережена? Чи можна казати про Україну без Криму? Без Донбасу? А без Харкова, Запоріжжя, Одеси? Дніпропетровська, Полтави, Києва? Скільки областей достатньо буде віддати агресору, щоб вгамувати його імперські апетити і він відчепився від «збереженої державності»?
Далі, інше завдання України, за В. Портніковим – «оздоровлення Європи». Після Революції Гідності на певний період виникла ілюзія, що Україна може надати урок світу. Проте чим більше часу минає після Майдану, тим менше залишається надій на те, що наше суспільство дійсно оздоровилося. А тим більше – саме здатне когось оздоровити. В Європі з її цінностями людського життя, свободи і прав особистості, мультикультуралізму, толерантності, демократичного волевиявлення, ротації влади тощо, зростає «втомленість» від України – воюючої держави з найвищим рівнем корупції, неефективною економікою, недіючими реформами і постійними вимаганнями кредитів. Будемо відвертими: якщо Європа й «оздоровиться», то дякувати за це вона буде не нам.
Тому, перш ніж навчати когось іншого й являти собою «зразок для світу», зосередимось на внутрішніх українських проблемах. А їх чимало, і з-поміж них – вказані Святославом Вакарчуком корупція, тотальна несправедливість, невігластво, низький рівень так званої еліти, а також зростання ізоляціоністських, ксенофобських настроїв.
«Поки конфлікт виявляв тільки хороші сторони як українського суспільства, так і українського націоналізму, – висловлює свої побоювання рабин Авраам Шмулевич. – Питання в тому, що буде з українським націоналізмом, якщо стане ясно, що Революція Гідності не дала ніяких результатів, крім втрати Криму і Донбасу»?
Парадоксально, але в умовах, коли наші Збройні Сили зупинили ворога, але не в змозі вести наступ і звільнити території від окупантів, у суспільстві поширюються шовіністичні настрої, більш типові для ситуації, коли зовнішній ворог вже переможений. Ми не лише не готові до примирення, ми не готові навіть до діалогу. Вкрай важливо підкреслити, що йдеться не про справжніх терористів, які зі зброєю в руках виступили проти української держави, які вбивали, катували, руйнували, а про своїх співвітчизників з окупованих територій, вся вина яких полягає в тому, що вони народилися у Донецькій чи Луганській областях. Скільки злоби, ненависті і водночас – пихатості, зверхності виплескують українці на їхню адресу!
Ось актор Анатолій Пашинін зізнається, що «погребує одружитися з дамою з Донбасу». І справа не в тому, що подібні чоловіки обирають собі супутницю життя, начебто товар у супермаркеті, розглядаючи ярлик «made in…», а в тому, що це породжує неправомірні узагальнення. І шляхетні панянки з Центральної України лайкають: «Так, так, дійсно, ми знаємо, про кого йдеться, на Донбасі вони всі такі. Ми гарні, а вони – бридкі».
Ось не дуже грамотна, але амбіційна Ольга Хижняк звинувачує офіцера ВСУ Максима Музику, який, виявляється, пише навіть вірші українською, в тому, що той використовує для спілкування з друзями у соцмережах російську мову. Максим виправдовується, пише щось про свободу, про те, що цією мовою спілкуються бійці АТО, нарешті, про приватний простір в Інтернеті, але опонент незворушлива: це мова агресора, і він є «пособником «русского мира»».
Чи варто після цього дивуватися появі такого коментаря Сергія Бобелюка: «Як почитаю ЗМІ, що твориться у державі, так башку зносить. Не те слово «хочу крові», а хочу море кровіщі! До чого ж багато ворожого племені осилилося на нашій шиї і їдуть, звісивши ножки. Підіймайся, народе мій. Взнавай себе і силу свою».
Приклади можна продовжувати: щогодини вони наповнюють соцмережі смородом ненависті й нетерпимості. Особливо зверну увагу, що все це – повсякденні випадки, це – звичайнісінькі люди, не екстремали, не політики радикальних партій, від яких можна було б чекати крайнощів. Переважною мірою їхня злоба спрямована на «своїх Інших» – російськомовних, українців з окупованих територій тощо. І це стає нормою.
У результаті з’являються якісь архаїчні за духом проекти рішень, як от ініціатива народного депутата Остапа Семерака про «заборону ввезення в Україну книжок та іншої друкованої продукції з країни агресора – РФ». Хіба це не добровільний ізоляціонізм?
Зрозуміло, політична боротьба має власну логіку і задля досягнення мети будь-які засоби згодяться. Сьогодні донецький клан усунуто від влади, «демократичні сили» святкують перемогу. Чому ж тоді вони воюють вже між собою? Чому продовжують розігрувати карту регіональних відмінностей, позбавивши права участі у виборах сотень тисяч власних громадян? Переселенці з окупованих територій перетворюються на неповноцінних вигнанців на кшталт темношкірих у США або євреїв у нацистській Німеччині. Відбувається інферналізація Донбасу і всього, що з ним пов’язано.
Якось німецький філософ Артур Шопенгауер зазначив, що національна гордість є найдешевшою гордістю, оскільки виявляє в зараженому нею суб’єкті недолік індивідуальних якостей, якими він міг би пишатися; адже інакше він не став би звертатися до того, що розділяється крім нього ще багатьма мільйонами людей. Додамо, що національна гордість не потребує від індивіда якихось особливих зусиль. Слід пишатися досягненнями власної країни та її громадян, але не за принципом «дякую тобі, Боже, що я не...» (кожний може продовжити вислів, виходячи з власних уподобань).
Але найгіршим є те, що гучніше за всіх у цьому шовіністичному хорі чути голоси саме вихідців з Донбасу. Психологія зрозуміла – унтерменші завжди перебільшують у висловлюванні великодержавних почуттів. Своїми нападками на земляків, звинуваченнями у зраді та підступності вони намагаються відбілити себе, вислужитися перед владою – та ще й так, щоб на них ніхто й подумати не міг, що вони самі з Донбасу. І подібно Катону Старшому, доречно чи ні, повторюють: «Карфаген повинен бути зруйнований»!
В історії України вже траплялось не раз, що дрібні тактичні кроки у боротьбі за владу руйнували весь політичний простір, і соборна українська держава припиняла існувати. Схоже, сьогодні Україна вкотре опинилася в точці біфуркації, коли можливі тенденції її подальшого руху майже врівноважуються. Між євроінтеграцією та ізоляціонізмом, між соборністю та свідомою відмовою від окупованих територій, між толерантністю та нетерпимістю до Іншого – саме у таких системах координат має обирати свій шлях наше суспільство. Але у стані біфуркації кінцевий вибір визначається багатьма випадковостями. І саме від них залежить доля країни. А отже – й кожного з нас.