Ще з лютого тягнеться історія зі створенням Українського інституту за кордоном, визначеного нашим Міністром закордонних справ засобом ідентифікації України, покликаного стати тим, «що є Україна для пересічного голландця, грека чи бразильця, з чим вона асоціюється, і, звичайно, привабливість нас як країни – практична, туристична, інвестиційна».
Не так давно ця тема знову підіймалася, коли наприкінці червня Кабінет міністрів України погодив створення державної установи «Український інститут» Тобто робота установи культурної дипломатії вже має бути розпочата.
І ось, на початку липня маємо неприємну історію з інтерв’ю для тижневика «W sieci» польського міністра закордонних справ Вітольда Ващиковського. Якщо коротко, політик окреслив стратегії поведінки Польщі щодо українського наміру вступити до ЄС без попередньої роботи над власним ставленням до історичної пам’яті та національних меншин. «Наше послание очень четкое: с Бандерой в Европу вы не войдете. Мы говорим об этом и громко, и тихо. … мы будем твердо требовать от Украины, чтобы все дела были улажены до того, как Киев будет стоять у ворот Европы с просьбой о членстве».
За три дні МЗС України дало офіційний коментар, зустрівшись з Послом Республіки Польща в Україні Яном Пєкло: «Привернуто також увагу до необхідності більш стриманого підходу польського політикуму до чутливих історичних питань та згадано про неодноразові заклики не політизувати чутливі сторінки спільного історичного минулого, що може використовуватися третьою стороною на шкоду інтересам України та Польщі. Українською стороною було вкотре наголошено, що оцінка тих чи інших історичних подій – це завдання істориків, а у контексті українсько-польських відносин цими питаннями займаються Форум істориків та Форум партнерства».
До речі, в контексті "історику – істориковe" цьогорічне червневе повідомлення зі ЗМІ «Польша требует разрешения на работу историков на территории Украины». Як зазначалося в цій статті, Україна заблокувала пошукові роботи співробітників Інституту національної пам’яті Польщі, у відповідь на демонтаж в квітні в селі Грушовіце пам’ятника УПА.
Який може бути висновок з цього? Напевно, перше, що маємо зрозуміти – оновлення України, націленість держави почати з чистого аркуша, таке привабливе твердження «минулого немає, воно не наше, особливо поганого – це взагалі не ми» працює лише на рівні особистої терапії. На рівні держави – ні. Герой роману Мірча Еліаде «Молодість без молодості» Домінік Матей не став врешті щасливим, хоча отримав змогу досягти своєї мети – завершити величне дослідження, але платою за це стали вигнання та страждання.
Нашим політикам і суспільству загалом чомусь вперто не йдеться про те, що Україна зсередини та Україна ззовні має бути однією й тою самою державою. Не можна переписати історію для внутрішнього вжитку і очікувати, що держави, з якими ми межуємо, товаришуємо, вступаємо у зв’язки, до складу яких колись входили чи з боєм виходили, будуть зненацька до нас ставитися якось по-іншому. У них також є своє уявлення про нас, цілі народи не можуть раптово впасти в амнезію. І щоб змінити це ставлення, маємо чесно дивитися на себе, спростовувати хибні уявлення, якщо можемо, чи приймати та вибачатися, примирятися з власним минулим задля кращого майбутнього.
Читайте також: