На Донбасі відновилися активні бойові дії. Позиційна війна, яка велася раніше і до якої мирне населення встигло дещо звикнути, різко припинилася. Після тривалого затишшя у жителів Донецька з'явилася надія на те, що конфлікт урегулюється мирним шляхом, що розсудливість переможе і війна закінчиться. Однак, їх очікування не справдилися. На війні складно визначити – хто першим почав. Стріляють обидві сторони. Від усвідомлення цього у мене виникає почуття, що помирає в стражданнях рідна й близька людина і нічим не можна їй допомогти. І ця людина – наше місто.
До нинішньої ескалації конфлікту можна було спостерігати дві тенденції у відносинах жителів Донбасу. Перша з них пов’язана з відносинами між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Якщо раніше донбасівці сприймалися як єдине ціле, то тепер вони роз'єднані. Українськими ЗМІ активно нав'язувався негативний образ донеччанина – напівкримінального прихильника «Партії регіонів» та В. Януковича. Тепер виявилося, що серед населення Донбасу чимало патріотів України, готових жертвувати заради неї не тільки добробутом, а й життям. Між ними і прихильниками псевдореспублік намітився розкол. Дилема «донбасівці-переселенці» і «донбасівці-республіканці» все більше мусується в повсякденній свідомості, її вплив відчувають люди на рівні повсякденного спілкування у вигляді докорів, претензій, недовіри. У Донецьку часто можна почути образливі висловлювання на адресу тих, хто виїхав і потім повернувся: «відсиділися, а тепер повернулися», «краще, ніж удома, ніде не буде». Поверненцям потрібно доводити свою «відданість» малій батьківщині, з тим, щоб інтегруватися в існуючий соціальний і політичний простір.
Друга тенденція – це зближення переселенців й інших жителів України. Поступово життя спростовує ті стереотипи, які насаджувалися політиками, і які роз'єднували людей. Українці на власні очі побачили, що донеччани вміють і хочуть працювати. Серед переселенців багато хороших фахівців: лікарів, юристів, менеджерів, викладачів. Іноді чуєш від місцевих жителів: «Донецькі, як мурахи - весь час працюють». Зміна ставлення відбувається не тільки на рівні повсякденного спілкування, а й у професійній діяльності, бо евакуйовані організації та колективи «розбавили» місцеві жителі: кияни, вінничани, запорожці, дніпровці. Спільна діяльність зближує людей, навіть якщо вони дотримуються різних політичних позицій. Поступово донбасівці вливаються в український простір, багато хто з них не збирається повертатися додому.
Зазначені тенденції у відносинах будуть прогресувати й надалі, це об'єктивний процес, який потрібно прийняти. Однак, сумно на душі від такої ситуації і мимоволі задаєшся питанням: чи може щось нас об'єднати знову, або ця прірва буде збільшуватися? Думаю, що може, адже по той і по цей бік залишилося багато хороших і чесних людей, яким нічого ділити. У житті трапляються знакові події, що сприяють нову консолідації колись роз'єднаних людей, у даному випадку – це загроза руйнування міста, з таким трудом і любов'ю створеного не одним поколінням донеччан. Нав'язуваний ЗМІ і політикумом розподіл на «ваших» і «наших» – дурний і недалекоглядний: всі українці. Всі однаково страждають: і донеччани, і жителі Авдіївки, Широкиного, Мар'їнки від обстрілів, від руйнувань, від передчасних смертей, від страху, від безвиході, від дитячих сліз, від відсутності елементарних умов життя.
Сучасна військова історія знає приклади, коли боротьба за володіння якимось стратегічним об'єктом призводить до його повного знищення. Долі Бейрута, Грозного, Хомса, Алеппо, так що там далеко ходити, Донецького аеропорту свідчать про те, що військовим простіше зруйнувати, аніж встановити контроль. Пригадується притча про мудрого царя Соломона і двох жінок, які не могли поділити дитину. Соломон, щоб вирішити цю суперечку, наказав розділити дитину на дві частини, і по реакції на цей наказ визначити, хто ж з них справжня мати. Жінка, яка відмовилася від дитини заради її життя, і була матір'ю, адже володіти – ще не означає любити. Я точно знаю: попри те, що переселенці і жителі Донецька віддаляються один від одного і світоглядно, і територіально, ми єдині в одному: ми любимо своє місто. Ми в Україні співпереживаємо людям, які залишилися в Донецьку, сумуємо разом з ними про загиблих і щиро прагнемо, щоб війна закінчилася якомога швидше.
Читайте також: