Головна » Дослідження » Бібліотека » СОЦІАЛЬНІ АГЕНТИ КУЛЬТУРНОЇ МЕТАФІЗИКИ

СОЦІАЛЬНІ АГЕНТИ КУЛЬТУРНОЇ МЕТАФІЗИКИ

СОЦІАЛЬНІ АГЕНТИ КУЛЬТУРНОЇ МЕТАФІЗИКИ

Білокобильський Олександр Володимировичдоктор філософських наук, професор, голова УІСГРА.КВ

Левицький Віктор Сергійович, кандидат філософських наук, голова УІСГРА

 

СОЦІАЛЬНІ АГЕНТИ КУЛЬТУРНОЇ МЕТАФІЗИКИ

Треба констатувати, що на беззаперечність в сфері світоглядного дискурсу сьогодні може претендувати хіба що твердження про відносність будь-яких тверджень: онтологія (як сукупність суджень про існуюче) – завжди лише інструмент; онтологічні ствердження відносні не через те, що людина не може нічого пізнати достеменно, а через те, що за межами людської активності нема чогось предметного, тобто того, що може бути пізнаним.

Філософія ХХ століття «денатуралізувала» поняття реальності, під якою класична філософія розуміла певну даність – сукупність речей, відносин та подій в часі та просторі. Цей поворот символізувався новим терміном, що був введений до філософського дискурсу завдяки феноменологам та наголошував на соціально-конструктивістській природі нового бачення світу – «соціальна реальність». З часом стало зрозуміло, що найбільш абстрактні горизонти соціальної реальності з одного боку обумовлюють «конфігурацію» повсякденних практик людини, соціальну структуру суспільства, його ціннісні, етичні, телеологічні пріоритети, а з іншого – мають хоча й об’єктивну, але ж не більш ніж інтерсуб’єктивну (тобто до певної міри конструктивну) природу. І, якщо, конкретна конфігурація «культурної метафізики» – отих найабстрактніших горизонтів соціальної реальності – згуртовувала людські спільноти чи то в армії хрестоносців, чи то в університетські нації, поставало логічне міркування про штучне та цілеспрямоване конструювання «потрібних» граничних для людини переконань.

В цьому русі думки нема нічого екстраординарного: чим більш складною є певна технологія, тим менш імовірною буде можливість її незалежного винаходу, особливо на індивідуальному рівні. Людина користується соціально легітимованими алгоритмами думки і дії на кожному кроці. Тим більш, якщо йдеться про «технології» відтворення граничних переконань у найбільш значущих сферах соціального знання – світогляді, ідентичності, аксіології, етиці, економіці, політиці і т.д., нормальна людина просто не в змозі скласти вичерпні індивідуальні уявлення про їх зміст – як не в змозі власноруч побудувати дім, зібрати автомобіль або смартфон. І, як у випадку зі смартфоном чи автомобілем, стикаючись із необхідністю щось пояснити, обґрунтувати, довести, людина звертається до поширених «моделей» цих дій, що застосовують перевірені поняття, та вмонтовані в актуальні дискурси. Дискурс – це завжди не лише концептуальна система (система понять), але й прагматичне поле, тобто поле практик. Ще П. Бурд’є наголошував, що природна мова вміщує в собі всі можливі дискурси, що існують в модусі ринкової конкуренції /Бурдье Пьер. Политическая онтология Мартина Хайдеггера. М., 2003, 272с.;Стор.132-134/. На вибір «риторики» (термін Бурд’є) впливають декілька факторів, в першу чергу інструментальна релевантність та прагматична перспективність. Перший з наведених факторів спирається на звичність чи зручність дискурсу, другий – на його соціальну затребуваність. Наприклад, обираючи між двома стратегіями дослідження, вчений може зупинитися не на звичній та перевіреній, а віддати перевагу більш модній та перспективній з точки зору можливого фінансування.

Для відсічі нелегітимних сценаріїв мислення і дії (дискурсів чи риторик) є необхідність у збереженні того канонічного «вигляду» світу як цілого, який лише частково присутній у досвіді і не може бути верифікованим. Саме соціальні інституції, відповідальні за збереження онтологічного канону, побічно виступають й інстанцією збереження вищого соціального знання – переліку легітимних практик, а тому завжди мали високий авторитет та широкі власні повноваження. Вони, назвемо їх інститутами онтологічної відповідальності (ІОВ), у всі історично відомі часи гармонізували рівень індивідуальної свідомості та суспільних переконань. Для архаїчного суспільства таку роль відігравав, наприклад, інститут жрецтва, в середньовіччі – церква, за нової доби – національні академії наук. Кожному історичному етапу існування ІОВ були притаманні власні інструментарії – магія, проповідь, енциклопедія. Сьогодні проблеми артикулюються на рівні експертів, політичних діячів чи лідерів думок, а модність чи актуальність дискурсу визначається ЗМІ. Щодо ІОВ, які виносять вироки та впливають на алгоритми мислення та дії, то їх роль сьогодні все частіше відіграють національні чи транснаціональні аналітичні центри та інститути публічного заохочення/засудження, на кшталт преміальних комітетів чи міжнародних судів. Не зайвим буде додати, що ланцюжки експерт-ЗМІ-ІОВ все частіше перетворюються на трансляторів певної «штучної» метафізики та створюють окрему субойкумену – замкнений світ власної істини в морі глобальної постправди, в якому партикулярний світогляд стає головною зброєю ідентифікації, солідаризації та глобального просування.