Головна » Дослідження » Глобалізація » СОЦІАЛЬНЕ КОНСТРУЮВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ: РОЛЬ ІНСТИТУТІВ ОНТОЛОГІЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

СОЦІАЛЬНЕ КОНСТРУЮВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ: РОЛЬ ІНСТИТУТІВ ОНТОЛОГІЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

30.06.2020
300

Стаття опублікована в журналі "Наука. Релігія. Суспільство": https://srs.net.ua

Сучасний стан світсистеми дозволяє говорити не лише про її системну кризу, але і діагностувати перехід на новий невідомий до цього етап. Синдроми такої трансформації можна спостерігати всюди, я ж зупинюся на трьох найбільш суттєвих і таких, що мають відношення до подальшого розвитку теми доповіді.

Перший пов`язаний із втратою Заходом світоглядної монополії, і, як наслідок, крах інваріантності цивілізаційної моделі. Сьогодні можна однозначно  констатувати, що пророцтво про «кінець історії» було явно перебільшеним. За станом на сьогодні можна несуперечливо говорити як мінімум про три експліцитні альтернативні Заходу цивілізаційні проекти: Ісламський проект, Російський світ і Китайський проект серцевинних цінностей[1]. При тому, що вони з`явилися і розвиваються на абсолютно різному культурному ґрунті, можна виділити деякі загальні риси цих проектів: 1) принципове заперечення універсальності західних цінностей і приписів; 2) інтерпретацію західних цінностей як інструменту підпорядкування та експлуатації інших культур; 3) звернення до власної історії і релігійних традицій у пошуку власних культурних цінностей і норм; 4) використання для просування свого проекту західних технологій і методів (соціальні мережі, ЗМІ, зброя, thinktank і так далі); 5) відкрита ідентифікація власних проектів як альтернативи західної, секулярної моделі. Декілька слів відносно кожного проекту. Ісламський проект, на відміну від «Русского міру» та Китайського проекту не є цілісністю. Всередині самого ісламського світу відбувається боротьба щодо того, хто буде представляти його у глобалізаційній конкурентній боротьбі. Сьогодні виділяються мінімум чотири можливі претенденти: Іранський проект, Арабський проект, Турецький проект і найбільш радикальна версія представлена Ісламською державою. При усіх відмінностях (навіть релігійних – шиїти і суніти) центром усіх проектів є іслам (інколи його форми, не підтримувані офіційними особами), що протиставляється бездуховному Заходу і претендує на «порятунок» усього людства, перетворивши його (людство) на мусульманське населення.

«Русскій мір» також апелює до партикулярної традиції і історичного права на просування власних цінностей, зводячи легітимацію такого права вже до послання псковського старця Філофея до Великого Князя Василя III, у якому він писав після падіння Константинополя: «Церкви старого Риму пали через невіру Аполлінарієвій єресі; двері церков другого Риму, міста Константинополя, онуки Агарі сокирами розітнули. Тепер же це – третього нового Риму, державного твого царства свята соборна апостольська церква» [2]. Усі ці ідеї (а традиція ця ніколи не переривалася, згадати хоча б суперечку західників і слов`янофілів або роботу М. Бердяєва «Російська ідея») стали в нагоді у нульові роки нашого століття. Тоді ідею «Русского міру» підтримали і Президент РФ В. Путін[2] і Патріарх Кирило[3], заявивши про консолідуючу функцію російського слова, російської культури, «русского міра»[4]. У свою чергу, Китайський проект апелює тепер не тільки до соціалістичних / комуністичних цінностей, але й до традиційної конфуціанської аксіології. Багато галасу наробив «документ № 9», випущений канцелярією ЦК КПК у квітні 2013 року. Документ не був розрахований на широку аудиторію. У ньому аналізується сім ідеологічних питань, найбільш значущих для Китаю. Серед них: пропаганда західної конституційної демократії, пропаганда загальних цінностей, пропаганда громадянського суспільства, пропаганда неолібералізму, пропаганда західного погляду на ЗМІ і т. д. Цей документ можна вважати рефлексією щодо ідеологічної цілісності Китаю і викликів, які загрожують цій монолітності. Практичне переломлення цих ідей не змусило себе довго чекати і на початку 2015 року міністр освіти КНР Юань Гуйженя сказав: «Слід зміцнити контроль за використанням західних оригінальних навчальних посібників, не можна дозволити навчальними посібниками, які пропагують західні ціннісні погляди, входити в наші аудиторії» [цит. по 3]. А Ван Вейгуан, Президент Академії суспільних наук Китаю підкреслив, що Захід видає власні цінності за загальні, нав`язуючи своє розуміння історичного процесу.

Займаючись не тільки критикою, але й оформляючи власний проект, у листопаді 2012 року в звітній доповіді ЦК на XVIII з`їзді КПК був офіційно представлений список «серцевинних соціалістичних ціннісних поглядів». Він складається з дванадцяти пунктів, розбитих на три групи. Цінності держави − багатство і сила, демократія, цивілізація, гармонія. Цінності суспільства − свобода, рівність, справедливість, правове правління. Цінності індивіда − патріотизм, відданість справі, чесність, дружність. Остаточно ж ціннісну концепцію, презентовану ще Ху Цзіньтао, посадив у конфуціанський ґрунт Сі Цзіньпін, заявивши, що вони повинні спиратися на «дотримання довіри», «пошану справедливості», «піднесення гармонії», «прагнення до Великого єднання». Усе це − принципи раннього конфуціанства, які складають етос мудрого управління Піднебесної. Так, А. Ломанов стверджує, що «Сі Цзіньпін став першим керівником КПК, який заявив про необхідність використовувати конфуціанство для державного управління» [3, с. 148].

Слід також зазначити, що система «серцевинних цінностей» розрахована як на «внутрішнього споживача», і покликана консолідувати націю та успішно протистояти ідеологічній експансії Заходу, так і на зовнішніх партнерів, у першу чергу, безпосередніх сусідів, щодо яких оголошена політика «спорідненості» й «інклюзивності». Поява ж Сі Цзіньпіна на форумі в Давосі у 2017 році (він став першим китайським лідером, який відвідав Давос) свідчить про повноцінне включення Китайського проекту в конкурентну боротьбу глобальних альтернатив. Інфраструктурні проекти, такі як «Один пояс − один шлях», альтернативний панамському, Нікарагуанський канал, можна вважати практичним втіленням цієї стратегії. У всіх цих проектах мова йде про інструменталізацію релігії як потужного мобілізаційного фактора, на тлі спроб не просто альтернативної Заходу інтерпретації реальності, а побудови альтернативної йому форми реальності. Друга трансформація стосується уявлень про істину, яка після постмодерної деконструкції гранд наративів стала не просто плюральною або множинною, але й перетворилася на післяістіну, що залежить більше від емоційної складової, а не від раціональної верифікованості. Oxford Dictionary так визначає термін-неологізм 2016 р .: «Постправда - обставини, при яких об’єктивні факти є менш значимими при формуванні громадської думки, ніж звернення до емоцій і особистим переконанням». Сучасність останнім часом дає занадто багато прикладів новомодного тренда в дії, див., наприклад, випадок Скрипалів з чудодійним зціленням останніх. Третій фактор − технологічні новації, що дозволяють здійснювати небачені досі інтервенції у сферу публічного і приватного. ЗМІ, СС, ШІ, «Суспільство 5.0». Такі технології змінюють сам соціальний ландшафт: з одного боку, хайдеггерівська і юнгерівська думка про буття при техніці стає реальною, а такі соціальні потрясіння як «Арабська весна» навряд чи були б можливі без СС, індивідуально налаштовують приватні уми на необхідний єдиний лад, з іншого − запропонована Сідз Абе модель «Суспільства 5.0» зрештою веде до відмови навіть від базової раціональності, і, як наслідок, від особистісної свободи. Усе це маркери змін самої природи реальності.

Втім, тут слід зробити філософський відступ. Говорячи про реальність, слід врахувати, що в філософії ХХ століття сталася «денатуралізація» поняття реальності, під яким класична філософія розуміла деяку даність − сукупність речей і подій у просторі та часі. Однак, відкриття у фізиці, в першу чергу, створення Теорії відносності та квантової теорії поля, а також загальна тенденція до суб`єктивізації, прагматизації та релятивізації знання призвели до відмови філософів від натуралізму позитивістського толку. Цей поворот ознаменував новий термін, введений у філософію завдяки феноменології і підкреслював соціально-конструктивну природу того образу реальності, який був доступний людині − «соціальна реальність». У філософії ХХ століття було послідовно обґрунтовано розуміння реальності як соціального конструкту. Форми життя Вітгенштайна, структури Леві-Стросса, множинні реальності Шюца, дискурси Фуко, поля Бурд’є, культурні онтології Хюбнера і т.д. показують, редукованість уявлень про реальність до певних структур, мови, культури і т.д. Цей стан одновимірного вимірювання реальності з повною відсутністю трансцендентного Хайдеггер назвав часом картини світи. Реальність стала не об`єктивним космосом з втіленою алетеєю, а інтерсуб`єктивним смисловим універсумом з релевантною достовірністю. Таким чином, реальність − це інтерсуб`єктивне вмісне, щосекунди підтримуване спільною діяльністю реципієнтів, що поділяють її, у рамках якої тільки й можлива їх самореалізація. З одного боку, діяти можна тільки всередині певної соціальної реальності, з іншого − соціальна реальність неможлива без фізичної наявності її носіїв.

Отже, реальність соціально конструюється, що аргументовано обґрунтували Бергер і Лукман у своїй відомій праці «Соціальне конструювання реальності», для людини вона і є світом, з якого він принципово не може вийти назовні: єдине, що можливо, це перехід з однієї реальності (світу) в іншу, з відсутньою метапозицією. І ось, на початку двохтисячних відбувається перехід на нову стадію осмислення, а як наслідок і дії щодо тієї реальності, яка усвідомлюється як реальність соціальна, тобто формована в громадській діяльності, але при цьому об`єктивна. Сучасний стан можна несуперечливо охарактеризувати як Час конструкту світу. Культурний розум збагнув не просто конструктивістську природу соціальної реальності, але й усвідомив можливість свідомого втручання в сферу онтології. Реальність тепер не просто несвідомо конструюється сукупністю інтерсуб`єктивних інтеракцій адептів, що її розділяють, а свідомо (штучно) коригується в необхідному напрямку, купуючи потрібні, як правило для політичної та цивілізаційної конкуренції, форми. Така трансформація стала можливою завдяки двом факторам: 1) теоретичному − культурний розум експліцитно усвідомив можливість онтологічної корекції; 2) практичному − технологічний інструментарій (ЗМІ, Інтернет, СС) на сучасному етапі дозволив практично втілити теоретичні новації. При цьому не слід дану експансію звужувати сферою політичного: зміна реальності відбувається на всіх рівнях, включаючи найфундаментальніші вимірювання, такі як гендерна ідентичність.

У силу того, що соціальна реальність не є об`єктивною даністю, а є продуктом соціального буття, вона потребує постійної підтримки. Не секрет, що різні епохи використовують абсолютно несхожі поняття для опису, на перший погляд, одних і тих же чуттєвих даних. Там, де наш сучасник побачить гарний природний ландшафт, представник християнського середньовіччя − наповнене символічними значеннями творіння Боже, а носій міфологічного мислення − ранжоване по тотемних кланах житло предків і героїв. І у кожного з цих гіпотетичних спостерігачів буде власна стратегія діяльності в тій реальності, в якій вони себе бачать. Саме для «відсікання» нелегітимних практичних сценаріїв необхідно зберігати той канонічний образ світу, який завжди тільки частково присутній у досвіді, а тому не може бути «верифікованим». Слід додати, що володіння переважним правом на онтологічний канон є зворотньою стороною володіння правом на знання переліку легітимних соціальних практик і наділяє власника найвищим соціальним статусом. Тому ті соціальні інститути, які володіли онтологічними повноваженнями, як правило, виступали і носіями значної, якщо не абсолютної влади. Наскільки можна судити, структури, відповідальні за збереження певного образу реальності, є необхідним елементом гармонізації індивідуальних свідомостей навколо деякого загальнозначущого канону, без якого суспільне життя (тобто, по суті, людське життя) неможливе, існували завжди. Я пропоную їх назвати − Інститути онтологічної відповідальності (ІОВ). Для архаїчного суспільства таку роль відігравав інститут жрецтва, в середньовіччі роль пастиря реальності взяла на себе церква, в епоху модерну цю функцію виконували академії, на сучасному етапі дана роль все більше переходить до think tank (аналітичних центрів). Різні ІОВ конструюють різну соціальну реальність, тому в сучасних містах по тих самих вулицях, по яких за часів домінування Церкви йшли хресні ходи − сьогодні проводять гей-паради. Інститути онтологічної відповідальності − це соціально визнані, наділені повнотою символічної (політичної, економічної) влади інституції, що підтримують канонічний образ реальності. Інваріантними функціями для всіх історичних форм даних інститутів можна вважати: 1) проговорювання (канонізація) онтології; 2) виявлення аномалій (явищ загрозливих офіційної онтології); 3) знищення аномалій. На сучасному етапі до даних трьох функцій ІОВ додалася ще одна, яка, правда, міняє саму природу соціальної реальності − свідома корекція онтології, штучна експансія в сферу онтології.

На кожному історичному етапі ІОВ був властивий певний набір інструментарію. Для жрецтва − це була магія і заклинання; для церкви − проповідь, Собор, інквізиція; для академій − енциклопедії, альманахи, радіо, газети; для аналітичних центрів − ЗМІ, СС, престижні премії, міжнародні організації. Відповідно, система конструювання реальності виглядає наступним чином: аналітичний центр (рівня Council on Foreign Relation, Atlantic Council, The National Interest), що має практично невичерпне фінансування, соціальний і символічний капітал, формулює необхідне розуміння реальності, далі дана установка масово тиражується через афеліровані транснаціональні ЗМІ і канали в СС, у разі великої значимості новації її «офіційність» закріплюється присудженням престижної премії, після чого дана позиція стає соціально визнаною нормою, виступ проти якої тепер вважається патологією. У висновку, повертаючись до проблематики, описаної на початку статті, можна несуперечливо стверджувати наступне. З одного боку, слід констатувати вихід глобалізації на новий виток, де в конкурентній боротьбі беруть участь кілька експліцитних проектів глобального розвитку, а головне протистояння, таким чином, відбувається на рівні ціннісно-світоглядних установок. Усю ту напруженість функціонування світсистеми, яка відчувається у найвіддаленіших куточках планети і слід вважати наслідком цієї глобальної конкуренції. З іншого боку − в сучасних умовах стала можлива свідома корекція сфери онтологічного, способу соціальної реальності, чим не забарилися скористатися всі учасники глобального змагання. Поряд з уже відомими і випробуваними засобами боротьби (економічний інструментарій, дипломатичний, військовий) на оснащення конкуруючих центрів вчинив цілком новий вид «озброєння» − свідоме конструювання реальності. Експансія в сферу онтології виявилася як неймовірно ефективним мобілізаційним інструментом, так і засобом, що дає широкий спектр конкурентних переваг. Так, наприклад, CFR серед своїх засновників має практично весь найбільший бізнес США: від Chevron, ExxonMobil, Shell до Citigroup, Goldman Sachs, Morgan Stanley. Корпоративними членами ради є перші університети США: Гарвард, Єль, Колумбійський, а індивідуальними − такі персони, як Б. Клінтон, Дж. Сорос, колишні директори Держдепартаменту і ЦРУ.

 

Література

  1. Гуржи В. «Русскій мір» як ідеологія і глобальний проект. Виклики для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uisgda.com/ua/russkj_ mr_yak_deologya_globalnij_proekt._riziki_dlya_ukrani_skorochena_versya. html.
  2. Послания старца Филофея [Електронний ресурс]. – Режим доступа:
  3. Ломанов А. В. Общий знаменатель нации: китайские ценности будут соперничать с западными / Александр Ломанов // Россия в глобальной политике. – 2015. – No 5. – С. 138-152.

 


[1] Примітно, що Дж. Данфорд, самий високопоставлений воєначальник США, Голова об’єднаного комітету начальників штабів, 23 серпня 2016 р., викладаючи доктрину загроз «4+1», назвав головними загрозами Росію, Китай, Іран, Північну Корею та насильницький екстремізм. Тобто, в першу чергу, країни, які мають власні альтернативні проекти розвитку та виявилися головними загрозами, при цьому озброєний тероризм був поміщений на останнє місце. Див. детальніше: https://www.defense.gov/News/ Article/Article/923685/dunford-details-implications-of-todays-threats-on-tomorrows-strategy

[2]  Див. детальніше: http://www.russkiymir.ru/fund/press/83728/

 

[3]  Див. детальніше: http://www.patriarchia.ru/db/text/928446.html

[4]  З перших днів подій навколо адмінспоруд (Донецької обласної державної адміністрації та  СБУ) почались хресні ходи, що не були офіційно санкціоновані жодною з православних конфесій; на стінах ДонОДА, що була взята в облогу, були розміщені величезні банери з зображеннями Спаса і Богородиці; серед донецьких озброєних формувань з’явились «Руська православна  армія», «православний батальйон «Восток», «Легіон Святого Іштвана», «батальйон Пресвятої  Богородиці Августовської «Август»тощо, а «Конституція ДНР» починалась з констатації того,  что «ДНР є частиною Русского міра». Див. детальніше Гуржі В. «Русскій мір» як ідеологія і глобальний проект. Виклики для України». – режим доступу: https://uisgda.com/ua/russkj_mr_ yak_deologya_globalnij_proekt._riziki_dlya_ukrani_skorochena_versya.html