Головна » Новини і коментарі » Соціальний експеримент УІСГРА: перший крок до консенсусу

Соціальний експеримент УІСГРА: перший крок до консенсусу

28.12.2015
5039

Нещодавно Український інститут стратегій глобального розвитку та адаптації (УІСГРА) запропонував новий формат наукової дискусії навколо найпроблемніших точок сучасної ситуації в Україні. У цьому своєрідному соціальному експерименті взяли участь київські та донецькі вчені-гуманітарії.

Модератором зустрічі став директор Київського відділення УІСГРА, доктор філософських наук, професор Олександр Білокобильський, який ознайомив учасників з пропонованим їм форматом дискусії.

«Суть експерименту полягає в тому, чи зможемо ми як люди, що мають наукові ступені, певний досвід, деякий загальний інструментарій, але при цьому – досить різні погляди на події, які нині відбуваються, домогтися певного розуміння того, що ж у підсумку повинно в нашій країні відбутися, – пояснив О. Білокобильський. – Не в сенсі прогнозу – що в Україні відбудеться, а в тому сенсі, що ми хотіли б, щоб у ній відбулося».

Для побудови результативного діалогу директор УІСГРА, кандидат філософських наук Віктор Левицький запропонував учасникам представити своє розуміння й оцінку того, в якій ситуації ми зараз перебуваємо. За його словами, цей аспект є дуже важливим для того, щоб розуміти, куди ми в підсумку хочемо прийти.

У першій частині дискусії кожен учасник розповів трохи про себе: як звернув увагу Олександр Білокобильський, саме особисті обставини найчастіше стають дуже серйозним елементом теоретичних побудов.

«Говорячи про себе, своє минуле, маю відзначити, що радянський лад, на жаль, відрізав історичну, родову пам'ять, яка була в людей на тій території, котру він займав, – підкреслив кандидат філософських наук Руслан Халіков. – Немає прив'язки до минулого, а відповідно, немає прив'язки і до майбутнього. І я можу судити за поведінкою оточуючих: якщо ти знаєш своїх предків до п'ятнадцятого коліна, то ти, швидше за все, будеш поводитися відповідно».

«У 1990-ті я багато їздив по Україні, і вже тоді не тільки в Донецькій чи Луганській, а й в інших областях люди жили погано або дуже погано. Я можу сказати, що і при Союзі не всі дуже добре жили, – зазначив доктор філософських наук, професор Юрій Чорноморець. – Мій дід за радянської влади важко жив, у всякому разі, порівняно з багатьма іншими. І згадуючи цей анекдот – «тепер жити можна, але за царя було краще» – це дійсно в сім'ї у нас завжди було.

Я був у 1990-х в Житомирській області й нещодавно знову був там і бачив, що дуже важко живе народ, ніхто не жирує. Нещодавно я також був у Сумській області та в Сумах – абсолютно все розорене. І це ґрунт якраз для того, щоб демони насильства, хаосу виривалися, і не тільки в Донецьку. Тим більше, нині небезпека полягає в тому, що значна соціальна депресія у всьому суспільстві. І суть полягає навіть не в тому, наскільки платежі стали більшими, а в тому, що народ просто впадає в цю соціальну депресію, що дуже небезпечно. І породжується ця соціальна депресія не стільки навіть важкими умовами (ніколи ми надто добре не жили), а станом корупції, безнадійності цієї корупції, і скрізь – на Сході, в Центрі вона є. І немає жодної влади, яка прийшла б і просто зробила елементарне: правове суспільство, зрозумілі правила для бізнесу, те, що передбачає культура людська, цивілізація.

Мені здається, що якісь загальнолюдські цінності – нехай це і багато разів вже повторювана річ – але вони повинні нав'язуватися в Україні. До того ж, сам народ не виховуваний (я завжди так вважав і вважаю), виховати його може тільки влада. Як це було скрізь – у Сінгапурі, у XVIII столітті в Німеччині. Це завжди виховується зверху і влада завжди повинна показувати приклад. Ось момент майдану: за чим люди ностальгували? Не за націоналізмом же – люди стояли за загальнолюдські цінності. І це важливо, якби всі політики за це зачепилися. Не так, що ми розуміємо майдан, а дійсно стали б прикладом».

Також вчений торкнувся питань використання релігії для досягнення ідеологічних і політичних цілей: «Небезпека полягає не в самій релігії, а в її використанні як ідеології. Як тільки релігія починає використовуватися як ідеологія для мобілізації кого-небудь, наприклад, спочатку електорату, все це може закінчитися розбірками і великою кров'ю. Як воно і відбувається».

«Але якщо протиборчі сили шукають в релігії мобілізуючі піщинки, навколо яких повинна потім сформуватися їхня мобілізаційна ідеологія, Ви вважаєте, чи можна утримати релігії, ізолювати релігії, щоб їх не використовували? – поцікавився своєю чергою О. Білокобильський. – Якщо вони від початку дуже привабливі для таких мобілізаційних цілей?».

У відповідь професор Чорноморець акцентував на тому, що повинна проводитися критична робота, адже самі релігії володіють потенціалом протистояння насильству, яке вони ж породжують: «Розвинена релігійність – християнська, ісламська, ще яка-небудь – вона як культура, як певна цивілізація протистоїть потенціалу насильства, який завжди є в релігії. Безумовно, заклики за допомогою релігії розрубати якісь гордієві вузли, зробити громадську реформацію, ще що-небудь завжди дуже погано закінчуються. Якщо є небезпека використання релігійних ідей на Донбасі, то повинна бути деконструкція не тільки з боку світськості, але й релігійності. Суть полягає в тому, щоб була християнська критика зсередини. Ми 2009 року заснували портал «Релігія в Україні», де всі ідеї – хоч релігійного націоналізму російського, хоч українського, будь-які діалоги самоізоляції, фундаменталізму – ми деконструюємо за допомогою християнських ідеалів».

Представляючи своє розуміння того, «в якій ситуації ми нині перебуваємо», Віктор Левицький звернув увагу на кілька моментів: «Головна проблема і причина всього, що ми сьогодні спостерігаємо (я тільки попрошу стримано ставиться до слова «все»), – це брехня. Причому брехня в ярусах набагато вищих, ніж найвища будівля в Києві, а оскільки в Києві – значить і в усій Україні. І ця брехня змушує завтра брехати ще більше, ніж вчора, тому що сьогодні ти повинен обманути на сьогодні і ще покрити свою вчорашню брехню. Чому все відбувається і почалося на Донбасі? Ми занадто просто відмовилися від себе. Ми занадто просто сказали: слухайте, там же одні сепаратисти, давайте їм влаштуємо блокаду, давайте їх позбавимо соцвиплат, давайте в них почнемо стріляти…

Крім того, я глибоко переконаний, що в нас немає новин: у нас є тільки пропаганда. Я не знаю такого ресурсу, який показує новини. Який не показує певну точку зору, в яку я повинен повірити і окрилений цією новою благою звісткою піти туди, куди закликають ці так звані новини. І ці новини роздирають Україну. Протистояння, зіштовхування – все це відбувається виключно з мас-медійного простору».

Говорячи ж про те, що має статися в Україні, вчений наполягав: сьогодні нам насамперед потрібно звернути увагу на економіку. «Не можна паразитувати на тому, що ми отримали, і нічого не робити, – висловив свою точку зору В. Левицький. – Я знаю багатьох людей, які займаються промисловістю в нашій країні. Я не буду навіть говорити, що всі вони в унісон заявляють – гірше нікого не було. Але нині установка ще й на те, щоб зруйнувати навіть те, що працює. Утім якщо це зруйнувати, тоді багато інших речей теж «впадуть». Тому пора почати займатися економікою. І думати не про те, як нам побільше позичити під менші відсотки, а думати і про ВВП, і про зростання промисловості, і звітувати не про «в цьому кварталі рівень падіння склав 7 відсотків стосовно минулого, а в минулому – 8 відсотків відносно попереднього…». Треба створювати якісь НЕПи, рузвельтівські програми тощо».

А ось кандидат філософських наук Тарас Мошовський зробив наголос на тому, що нині Україні необхідно знову ставати самостійним суб'єктом історії, припинивши «метатися» між Європою і Росією. «Завжди, коли ми відчуваємо загрозу з боку сильнішого сусіда, ми починаємо сумувати за антиподом, – сказав філософ. – Тоді, коли почали відроджуватися, прокидатися імперські амбіції на сході, ми абсолютно природним чином почали згадувати про те, що є певний антипод і дрейфувати в бік Європи. Цей процес «бовтання» виник після навали татар, після 1240-го, коли ми перестали бути суб'єктом, центром тяжіння. Якщо ми сьогодні не станемо тим самим суб'єктом, то знову до певного часу успішно дрейфуватимемо у бік західної цивілізації, а потім, як тільки вирішимо цей момент, почнемо рух у протилежний бік.

Я думаю, що насправді у світі ми «умовно» живемо в районі IV-V століть або в районі епохи Відродження, коли фундаментально ламається світ. Тільки за рахунок акселерації історії у нас є шанс у своєму житті побачити абсолютно новий Модерн: народившись у Середньовіччі побачити, як виглядатиме Модерн. Це теж багато в чому визначає нашу ситуацію».

Теми історії торкнувся і кандидат філософських наук, професор Ігор Пасько, висловивши, однак, іншу точку зору: «Ми нічого в історії змінити не можемо. Є закон історії і є ми, які нічого не тямлять в історії. Але кожен намагається зробити вигляд, що він управляє історією. Я дивуюся, коли дивлюся на наш парламент нинішній. Здавалося б, він не повинен бути таким, який він є... Але нинішній «національний» парламент бреше більш витончено, ніж той дубовий, «донецький» парламент. Але чи є межа брехні? Ні! Тому що коли не знаєш, що є правда, так ти навіть думаєш, що ти не брешеш».

Чимало учасники зустрічі говорили і про подальшу долю Донбасу та України. Наведемо для прикладу досить цікаву думку доктора філософських наук, професора Михайла Черенкова: «Майбутнє України і майбутнє Донбасу – якщо це майбутнє буде – пов'язано з розмежуванням двох речей: лінія – це радянське, а це – пострадянське. Та спадщина з її інфраструктурою – вона підлягає утилізації. Тобто, вся ця інфраструктура вже не цікава. Ми 15 років живемо в ХХІ столітті, тому говорити, що той капітал ще нам послужить – це безнадійно. Нам необхідна послідовна дерадянізація, яка повинна проявитися, зокрема, і в модернізації виробництва. Інакше відроджувати там щось і підживлювати немає сенсу, це все дуже фінансово і енергетично витратно.

Друга лінія розмежування проходить через культуру. Я вважаю, що православна церква – це церква Десницького, Седакової, Меня, Кочеткова та багатьох інших. Це означає, що ми не воюємо з культурою, зокрема з духовною, але ми повинні розуміти, що культура інфікована нині бацилами імперськості, шовінізму, ортодоксальної ненависті, про яку писав Шептицький.

Донбас не можна зараз реінтегрувати і відновити. Перервана історія якась. Є пласти історії, і щоразу все ніби заново починається. Для мене очевидно, що переривається тут все. І буде в якомусь сенсі нове життя у дикого степу, абсолютно нова історія. Повинен бути абсолютно новий проект. І тут потрібно говорити з елітами, у тому числі з інтелектуальними елітами, зокрема – в діаспорі.

А поки що нам нічого не залишається, окрім як наводити порядок ось тут, у Києві, в Україні і робити те, що ми можемо, там, де ми ходимо, там, де ми вільні ходити, говорити і робити. У тому сенсі, що Донбас ми нині не можемо змінити, але ми повинні створювати нові образи майбутнього. І з чим ми в Україні повинні розібратися: дерадянізація, нехай навіть у вигляді «ленінопада». Я розумію, що це не зовсім те, але нехай хоч так, потрошку йде. Далі, нам потрібно розібратися на церковному фронті, потрібно розмежуватися в православ'ї, бо інакше воно буде підживлювати не тільки дух сепаратизму, а й дух антиукраїнства, антиєвропейства, антимодернізму. І для мене це неприйнятні речі. Коли церква відмежується від таких імперських речей, ці церкви зможуть разом попрацювати над майбутнім, тоді можливий якийсь консенсус».

Свої відповіді на поставлені запитання представив і Олександр Білокобильський: «Говорячи про те, що відбувається, я думаю, що насправді прийшов момент, коли ввімкнулися ті ідеології, які почали мобілізацію населення, а населення завжди мобілізується не в ім'я чогось, а проти когось. Значущою складовою, зокрема майдану, був протест «проти»: не тільки за «гідність», а й проти тих, хто «негідники». Проти тих, хто зневажає ці цінності. Сьогодні ж ситуація теж не краща багато в чому, але я сподіваюся, що третього майдану в нас тепер не буде. І моя надія пов'язана з тим, що відсутнє це бажання покарати когось конкретно за зневажену гідність. Хоча в принципі, є вже за що карати. І те саме в Донецьку: мобілізація відбувалася навколо ідей, які були навколо цінностей, але не в ім'я цінностей, а в ім'я боротьби з кимось. І ці цінності дійсно вихоплюються і використовуються. Дуже важливий момент: чи існують соціальні канали, такі лінії комунікацій, які можуть возз'єднати Україну, зіграти позитивну роль? Так, існують. І серед них, я вважаю, є і церква, зокрема УПЦ.

Можливо, відповідь полягає в тому, щоб намагатися знизити привабливість маргінальних ідеологічних околиць тих магістральних шляхів, які мають великий позитивний потенціал, але весь час обростають цими окраїнами».

Загалом, результати дискусії виявилися вельми цікавими, хоча й не у всіх «точках дотику» учасникам вдалося досягти консенсусу. Але це лише в черговий раз засвідчує: нам є про що вести діалог далі.

 
Дивитись всі події