Головна » Блоги » Соціальний діалог в Україні: ілюзорна згода чи відповідальна участь?

Соціальний діалог в Україні: ілюзорна згода чи відповідальна участь?

16.02.2016
4930

Довіру потрібно завоювати. Довірених можна купити.
В.Чермак-Новина

У зв’язку з тим, що «градус» соціальної напруженості в сучасному українському суспільстві останнім часом не тільки не знижується, а й періодично «підігрівається», соціологи дедалі частіше говорять про феномен соціальної довіри. Протягом 2013-2015 рр. в Україні тривали соціальні зміни, які сприймалися людьми і як «своєчасні» та «необхідні», і як «незрозумілі» й «загрозливі». Проте, погодьтеся, у цей період відбувся певний еволюційних прорив, який вивів український соціум на новий рівень як у зовнішньому, так і внутрішньому соціальному контексті. Однак знову й знову у суспільстві виникає питання – рівня необхідності (зручності, доречності) цих соціальних змін.

Цілком зрозуміло, що більшість людей не любить зміни. Згадаймо «феномен Гекльберрі Фінна», описаний М. Твеном у романі «Том Сойєр». Для кращого розуміння наведу кілька цитат: «Багатство, що дісталося Геку Фінну, та заступництво вдови Дуглас ввели Гека в світське суспільство – вірніше, втягли туди, втиснули силоміць... Куди б він не повернувся, кайдани і бар'єри цивілізації тримали його в полоні. Він відчував себе зв'язаним по руках і ногах... Не для мене це все... Не звик я....».

Більшості загалом подобається їхнє звичне життя, до якого вони звикли настільки, що вже не помічають його глибинних «соціальних жахів» (наприклад, корупція, свавілля влади, безкарність певних соціальних груп, релігійна, етнонаціональна, гендерна чи інша нетерпимість, відсутність/обмеженість свободи слова тощо). Вони можуть лише «пожалітися» на певні відхилення від норми, які інші члени соціуму або наступні покоління можуть сприймати як соціальну катастрофу і деградацію соціальної системи.

Можна провести тотожні паралелі й з сьогоднішньою ситуацією на Сході України. Адже конфлікт вибухнув й через бажання однієї частини соціуму соціально еволюціонувати та небажання іншої частини щось змінювати у суспільному житті, щоб це не змінило їхні звичні, повсякденні практики.

Чи можна під час соціальних змін уникнути суспільного протистояння? Напевно, ні. Доречніше говорити про необхідність мінімізації деструктивних наслідків такого протистояння для країни (гадаю, ніхто не заперечуватиме, що життєздатність соціуму багато в чому визначається здатністю соціальних груп до адекватної реакції на динаміку еволюційних соціальних змін).

У таких випадках єдиною адекватною реакцією є соціальний діалог, проте й він має різні форми. Домінування у суспільстві певної форми такого діалогу й обумовлює характер, динаміку, спрямованість, просторові та часові межі соціальної напруженості.

Нині в українському соціумі спостерігається три основні варіації соціального діалогу – згода (добровільне прихильне ставлення до соціальних реалій); включеність (можливість вільного вираження думок, які, однак, переважно сприймаються лише як «соціальний фон»); участь (реалізація зацікавленими соціальними суб'єктами власних задумів у дії).

Шляхом «згоди» соціальна більшість охоче виказує свою прихильність, не отримуючи натомість практично жодних еволюційних змін. Тобто, йдеться про той стан взаємодії, коли в певних соціально спрямованих ситуаціях і процесах (політичних, економічних, культурних, світоглядних тощо), члени соціуму активно, хоча й несвідомо, діють відповідно до інтересів інших, ілюзорно намагаючись переслідувати власні інтереси (іншими словами, приносять себе у жертву). Члени соціуму «обманюють себе», вважаючи, що вони взаємодіють вільно, тоді як в реальності їм доступні лише певні варіанти.

Реальні прогресивні, еволюційні зміни в цьому контексті неможливі, проте такий соціальний діалог сприяє мінімізації соціальної напруженості. Мінімізація може відбуватися різними шляхами. Наприклад, певні соціальні групи можуть бути класифіковані як «позбавлені права» висловлюватися з соціально важливих питань. Такі обмеження можуть бути названі «природними» задля запобігання подальшій ескалації соціального конфлікту. Цю соціальну практику в суспільній свідомості найчастіше прирівнюють до «здорового глузду», і члени соціуму несвідомо погоджуватимуться з домінуючою (на певний період перебігу соціальних подій) точкою зору.

«Включеність» як форма соціального діалогу передбачає, що соціальні спільноти, яких стосуються певні події, повинні мати можливість відкрито обговорювати ці питання й мати право голосу щодо остаточного їх вирішення. Проте, право голосу – це не просто участь у обговоренні актуальних соціальних питань. Це вираження інтересів, що формується вільно й відкрито, так само – як і представлення цих інтересів у прийнятті відповідних управлінських рішень. Але нині право «на вираження власних поглядів» стає для більшості членів соціуму важливішим, ніж право «мати вплив». Така практика соціального діалогу використовується для надання можливості «проблемним», потенційно конфліктогенним соціальним групам «випустити пар» – заявити про свої бажання, порекомендувати альтернативні шляхи вирішення проблем, задекларувати власне бачення процесу реформування суспільства тощо.

Проте, коли члени соціуму усвідомлюють, що їхні погляди, інтереси, бачення не враховуються під час вирішення соціальних проблем, вони починають сприймати все, що відбувається у суспільстві, з сарказмом, недовірою, агресією, апатією…

«Участь» як форма соціального діалогу передбачає такий процес соціальної взаємодії, коли всі зацікавлені у розв'язанні соціального конфлікту сторони домовляються про умови впливу на перебіг соціальних подій та відкрито приймають спільні рішення. Іншими словами, така форма соціального діалогу передбачає наявність соціальних груп, які здатні брати на себе відповідальність за еволюцію соціальної реальності. Така практика соціального діалогу передбачає формування у суспільній свідомості іншого розуміння, ставлення до поняття «відповідальність за суспільство». Адже «відповідальність за суспільство» – це не автоматичний привілейований додаток до певних посад, соціальних статусів, соціальних ролей.

Резюмуючи, хочу відзначити, що визначення соціальних сил, яким члени соціуму довіряють відповідати за своє суспільство, повинно здійснюватись шляхом соціальної взаємодії всіх зацікавлених сторін – такий собі «соціальний тендер довіри». Звичайно, можна сказати, що ми це робимо під час виборів різного рівня. Проте суттєва різниця полягає в тому, що «участь» (як форма соціального діалогу) передбачає побудову соціальної взаємодії між усіма зацікавленими сторонами не на засадах протистояння, взаємних звинувачень, перекладання відповідальності, а на засадах бажання домовлятися, спільного соціального майбутнього, бачення ефективного, конструктивного шляху розвитку суспільства й держави. Сподіваюся, що вже незабаром ми зможемо на власні очі побачити в українському соціумі ефективну взаємодію між соціальними групами – особливо тими, які мають можливість та бажання активно впливати на суспільні процеси.

 
Дивитись всі блоги