Ісламський проект розвитку світу: витоки, глобальна мобілізація, війна в Сирії. Частина 2 (скорочена версія)
Халіков Руслан Халікович
Руслан ХАЛІКОВ, кандидат філософських наук, вчений секретар Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації
Схід — це умовна назва, яку застосовують щодо колишніх колоній європейці, навіть ті, від кого ці землі лежать на південь чи навіть на південний захід. Колишні метрополії досі вважають себе відповідальними за стан справ на Сході, а відтак і не відчувають заборони на втручання в справи близькосхідних держав задля їхньої оптимізації. В самих державах Близького Сходу натомість відбувається перегляд універсальної цінності західної цивілізації, і дедалі більш голосно заявляють про себе рухи, що протистоять західній експансії, втім, не відмовляючись від її технологічних досягнень. Саме на перетині антиколоніалізму, ісламського модернізму, Web 2.0, керованих ракет і відбуваються сучасні події на Близькому Сході, в серці Ісламського світу. В цих подіях беруть участь кілька типів суб’єктів: по-перше, офіційні уряди та місцеві повстанці (часто — військові чи представники колишньої влади); по-друге, іноземні збройні формування та мережеві спільноти їхніх прихильників; по-третє, держави, що претендують на регіональне лідерство; нарешті, міжнародні коаліції, сформовані навколо глобальних проектів. Також можна виокремити ще один суб’єкт, а саме — місцеве населення, яке змушене жити під ударами з усіх боків або тікати з власних осель.
Іноземні бійці
З популяризацією та підвищенням медійності «Ісламської держави» як успішного антизахідного проекту зростала й кількість іноземців, що прагнули втрутитися в справу. Так, якщо на середину 2014 року до ІД приєдналося близько 12000 бійців з різних країн, то на 2016 рік закордонних джигадистів нараховували уже більш ніж 30000 тисяч, майже з 90 держав світу (втім, не обов’язково всі вони дійсно билися за ІД, частина могла потрапити до інших збройних формувань) (13). Приблизно шоста частина цих бійців представляє різні країни ЄС, і близько ¾ з них — Францію (1800), Велику Британію (760), Німеччину (750-800) та Бельгію (470). Майже по 300 бійців виїхало з Австрії та Боснії, близько 230 — з Косово, по 130 — з Данії та Македонії. Інші країни ЄС представлені в ІД менш ніж 100 бійцями. Іноземні прихильники джигадистського руху мають власних авторитетних проповідників, які також мало пов’язані з Іраком чи Сирією, а нерідко й мало пов’язані з традиційною мусульманською ієрархією, наприклад, американець Ахмад Муса Джибріль та австралієць Муса Серантоніо, що вважаються одними з найвпливовіших агітаторів ІД та не мають жодного прямого стосунку до цього угруповання (14).
Важливо, що для західних європейців міграція до ІД не є поїздкою в один бік, і від 20% до 30% з них поверталися додому, продовжуючи діяльність у кримінальному та радикальному середовищі. Так, відомо про поїздки до Сирії організатора терактів у Франції Абдельхаміда Абауда та його брата, про поїздки до Ємена братів Саїда та Шерифа Куаши, які потім вчинили напад на «Шарлі Абдо», про поїздки до Африки та Кувейту Мохаммада Емвазі, що згодом став відомим бійцем «Ісламської держави» під прізвиськом Джон Джигадіст. Один з убивць католицького священика в Нормандії (26 липня 2016) незадовго до злочину звільнився після річного ув’язнення за спробу незаконно потрапити до Сирії через Туреччину.
Повернення іноземних бійців додому, скоріш за все, набагато більше за наплив біженців сприяло тому, що в 2015 році кількість релігійно мотивованих терактів у ЄС зросла майже в 10 разів, порівняно з 2014. Згідно з даними Європолу, кількість релігійно мотивованих терактів у 2014 році складала незначний відсоток від загального числа (2 з 201), а в 2015 році терактів такого типу налічували вже 17, до того ж вони призвели до значної кількості жертв (15). Варто зауважити також, що йдеться не про мігрантів у першому поколінні, а про громадян ЄС, які більшість, або й усе життя провели в Європі.
«Ісламська Держава» приваблює з усього світу не тільки чоловіків-бійців, але й сімейні пари, жінок, у тому числі з дітьми. Так, відомо про кількасот випадків у Європі, зокрема, Східній, коли жінки їхали до ІД самотужки чи в супроводі чоловіків, що іноді призводило до скандалів. Станом на другу половину 2015 року було зафіксовано 550 жінок серед мігрантів з Західної Європи до «Ісламської держави» (ця статистика відповідає ситуації, коли загальна кількість зафіксованих мігрантів складала близько 4000, отже за збереження тенденції на середину 2016-го можна говорити приблизно про 600-650 жінок). Для жінок, які прагнуть приєднатися до джигадистського руху, існують перекладені англійською спеціальні посібники, які розповідають про життя в ІД . Організація посилає меседжі про те, що в ісламському суспільстві жінки мають рівні права та рівну цінність, можуть розраховувати на повагу та відсутність сексуальних домагань із боку чоловіків. Культивується сестринство у відносинах як із чоловіками, так і з жінками. Це приваблює не лише європейських мусульманок, але й активісток руху за права жінок, а також сприяє міграції. Значним чинником, що мотивує жінок їхати до ІД, є відчуття, що на Заході мусульманам живеться погано, вони ізольовані від суспільства та страждають від утисків. В умовах мусульманського суспільства ці жінки хочуть реалізувати себе в спільноті однодумців, а також допомогти одновірцям боротися з пригніченням. Жінки значною мірою відповідають за пропаганду та популяризацію джигадистського руху в Інтернеті, працюють у сфері медицини та освіти (16). Дослідники зазначають, що не існує типового соціально-психологічного портрету жінки, яка їде до ІД, всі вони відрізняються в плані віку, походження, майнового стану тощо.
Курди й турки
Іноземні бійці вирушають до Сирії та Іраку не лише для того, щоб приєднатися до «Ісламської держави» та інших джигадистів. Згідно з дослідженнями турецького Центрального стратегічного інституту, лише з Туреччини станом на середину 2016 року до Сирії виїхало близько 8000 майбутніх бійців “Загонів народної самооборони” (YPG), частина з них — громадяни Туреччини, частина використовувала її як транзитну країну. В середині 2015 року в лавах союзників YPG вже нараховувалося близько 400 бійців з Америки, Австралії та Західної Європи, які приїхали туди завдяки агітації американця Джордана Метсона, а згодом створили збройні формування на кшталт “Левів Роджави” та “Інтернаціонального батальйону свободи”. Восени 2016 року потік іноземних бійців збільшився, коли YPG проголосили операцію зі звільнення Ракки від ІД. Ліва ідеологія YPG та їх політичного крила PYD (Партія «Демократичний союз») не тільки притягує до них прихильників з усього світу, але й робить дуже складними їх відносини з турецьким урядом, який у серпні 2016 року почав разом із місцевими повстанцями (в тому числі й курдами з роджавської пешмерги) операцію «Щит Євфрату». Хоча головною метою операції є боротьба з ІД, курдські формування на захід від Євфрату також потрапляють під вогонь як прихильники Робочої партії Курдистану (РКК), що визнана багатьма державами як терористична організація та відома своєю збройною боротьбою проти турецького уряду.
Присутність іноземних, а радше — інтернаціональних, бійців у лавах YPG підіймає важливу тему відносин між джигадистськими та ультралівими формуваннями й ідеологіями. Проти ІД активно виступили як курдські ліві (РКК, PYD) так і їх ліванські (LCP), турецькі (MLKP), іракські (ICP) та інші близькосхідні однодумці. Жорстке протистояння ІД та близькосхідних комуністів можна зрозуміти, якщо враховувати, що останні виходять з ідеї революційного перетворення суспільного порядку та повалення капіталістичного устрою. Говорячи ширше, йдеться про ідеологію, що протистоїть сучасному західному устрою та пропонує альтернативне йому бачення суспільства, яке ґрунтується на комуністичній утопії. Протистояння з Заходом, але цього разу вже не капіталістичним, а секулярним, є наріжним каменем також і джигадистської ідеології, носії якої претендують на реалізацію релігійної утопії у вигляді шаріатського правління та Халіфа¬ту. Спільний ворог міг би зблизити позиції джигадистів і комуністів, але це неможливо внаслідок того, що обидва напрями намагаються реалізувати свої проекти на одній і тій самій території. Відтак і західні бійці, спільною мотивацією яких може бути боротьба з західним світоустроєм, потрапляючи до Сирії можуть приєднатися до тієї групи, ідеологія й утопія якої їм ближча.
Дещо відрізняється ситуація з західними лівими. Частина з них підтримує ліві рухи Близького Сходу та навіть відправляє добровольців до Сирії. З іншого боку, серед західних лівих є симпатики джигадизму, саме в силу його антизахідного настрою. Ліві звертали увагу на мусульман як соціальну базу й до постання ІД, наприклад, під час руху OccupyCentral в США. Закликав підтримати джигадистів і легендарний Ілліч Рамірез Санчес, який у своїй книзі “Революційний іслам” (2003) писав про те, що революція говорить мовою ісламу. В січні 2015 року був опублікований маніфест “Чорні прапори над Європою”, де від імені ІД автори закликали європейських лівих об’єднатися в боротьбі проти західного капіталізму, неонацизму та сіонізму. Зокрема, в документі зі схваленням згадується переорієнтація на мусульман в якості соціальної бази італійських “Нових червоних бригад на чолі з Альфредо Даванцо. Втім, у маніфесті йдеться про взаємодію в Європі, а не на території, підконтрольній “Ісламській державі”.
Зацікавлення джигадистів у розгортанні європейського фронту підтверджується не тільки закликами до європейських союзників проводити терористичну діяльність, але також і постійним нагадуванням про Європу як символ успішності мусульманської експансії в есхатологічні часи. Так, восени 2016 року, після втрати міста Дабік, інформаційна служба ІД припинила видавати однойменний журнал, заснувавши новий друкований орган — “Румія”, тобто “Європа”. Про прагнення встановити контроль над Європою красномовно свідчить девіз журналу: “Посланця Аллага спитали: “Яке з двох міст буде взято першим — Константинопіль чи Рим?”. Він відповів “Місто Іраклія буде взято першим”. Під останнім мається на увазі Константинопіль. Отже через занепад реального квазідержавного утворення в Сирії та Іраку “Ісламська держава” намагається взяти на себе повноваження нової “Аль-Каїди”, тобто міжнародної мережевої структури, мета якої полягає не в створення мусульманської держави, а в перманентній боротьбі з неісламським світом. Таким чином, реальна війна на Близькому Сході поступово переходить до гібридного глобального стану.
Варто додати, що не коректно ототожнювати всіх курдських активістів і бійців у Сирії з антитурецькими PYD та YPG. В Сирії діють також лояльні до Туреччини військово-політичні курдські об’єднання, зокрема, Курдська національна рада (KNC, або ENKS) та її бойові загони з Роджавської пешмерги. Ці сили поки не мають великої ваги в Сирії, хоча за умови подальшого успіху операції «Щит Євфрату» вони можуть отримати реальну владу в деяких регіонах на захід від Євфрату. ENKS також плідно співпрацює з політичними рухами Іракського Курдистану, за допомогою яких він фактично і виник. Іракський Курдистан вже протягом кількох десятиліть має більш стабільну автономію, і це було закріплено після падіння режиму Саддама Хуссейна в 2003 році. Протягом більш ніж десяти років лідером цього регіону є Масуд Барзані, який обіймає посаду президента, хоча формально регіон не має суверенітету та визнає першість багдадського уряду. Політика Барзані, Демократичної партії Курдистана та її силових загонів (пешмерга) в цілому лояльна до Туреччини, турецькі військові інструктори тренують курдських бійців, а конфлікт багдадського й турецького урядів, що сьогодні триває, пов’язаний зі співпрацею курдів та турецької армії, що фактично обмежує суверенітет Іраку. Ербіль — столиця Іракського Курдистану — є досить популярним напрямом для турецьких авіакомпаній. Політика іракських курдів зручна для турецького уряду, зокрема, через те, що маючи реальну владу, місцеві політики не проголошують офіційну незалежність, а отже не створюють прецедент курдської держави, яким у майбутньому могли б скористатися й турецькі курди, порушуючи вже суверенітет самої Туреччини.
Конкуренція глобальних проектів
Туреччина включилася в сирійський конфлікт однією з останніх серед країн, що сьогодні претендують на глобальну експансію, але обрала дуже символічну дату для початку операції «Щит Євфрату» — 24 серпня 2016 року, рівно через 500 років після відомої битви турків із єгипетськими мамлюками поблизу Дабіка. Отже відвоювання Дабіка стало не менш важливим символічним актом для неоосманського проекту турецького уряду, ніж втрата цього міста — для «Ісламської держави». Разом із тим, амбіції Туреччини не є суто реваншистським прагненням до відновлення імперії, так само як і амбіції Ірану — йдеться про лідерство в ісламському світі, для якого обидві сторони створюють коаліції з іншими традиційно мусульманськими державами. В ХХ ст. і Туреччина, й Іран зазнали насильницької секуляризації, яка супроводжувалася розпадом традиційного суспільства; появою національних держав; частковою колонізацією Заходом якщо не в політичному, то принаймні в ідеологічному аспекті.
Станом на сьогодні саме релігійна самоідентифікація стає підставою для експансії, оскільки ісламська ідентичність не обмежується національними кордонами. В той час, коли національна ідентичність розмивається (навмисно чи природно), релігійна ідентичність, яка є принципово ексклюзивістською та протягом тисячоліть утворює кордон між спільнотами, суттєво ускладнює асиміляцію меншин. Сьогодні все більшого поширення набуває такий тип релігійності, як контрсекулярна, характерними рисами якої є окцидентофобія, архаїзація світогляду та зневага до релігійної освіти, загострені есхатологічні очікування. Контрсекулярна релігійність мобілізує значну кількість людей на боротьбу проти секулярного Заходу та цінностей, які він породив (у тому числі — проти сучасного міжнародного права). Релігійна ідентичність не прив’язана жорстко до етнічних, державних, мовних кордонів, не залежить від громадянства, а отже слугує додатковим чинником гібридизації кордонів між спільнотами у ХХІ столітті. Новітні засоби віртуальної комунікації роблять кожну уявну спільноту потенційно глобальною, людина може ідентифікувати себе з нею, навіть жодного разу не поспілкувавшись із однодумцями вживу.
Конкуренція всередині ісламської цивілізації сприймається учасниками процесу принаймні так само серйозно, як і конкуренція з секулярним західним глобалізаційним проектом, а подекуди внутрішня боротьба є важливішою, і для перемоги в регіональній боротьбі всі сторони готові навіть об’єднати зусилля з позарегіональними партнерами — як західними (ЄС, США, НАТО та ін.), так і з пострадянськими (РФ, Україна, Білорусь та ін.). Ці коаліції мають радше тактичний характер, тоді як у далекій перспективі майорить створення єдиного ісламського проекту глобального розвитку, що включить до себе не тільки традиційно мусульманські країни, але й Західний світ. Протистояння в Сирії та Іраку можна розглядати, якщо вийти за рівень протистояння урядів та повстанців (а сама ситуація вже давно вийшла за цей рівень), у якості боротьби за лідерство в ісламському проекті між сунітською, але секуляризованою Туреччиною, та шиїтським, але секуляризованим Іраном. Втім усі проекти глобального розвитку до певної міри ігнорують принцип невтручання у внутрішні справи іншої держави, через що достатньо легко вирішили втрутитися в сирійський конфлікт і перетворити його на майданчик для глобальних трансформацій, не беручи до уваги прагнення місцевого населення.
Підбиваючи підсумки, варто наголосити на тому, що всі досліджувані глобалізаційні проекти є наслідком поєднання модерної цивілізаційної парадигми в тактичному й технічному аспекті та переосмислених традиційних мусульманських (відповідно, сунітських і шиїтських) цінностей у стратегічному та змістовному аспекті. Сама їх поява свідчить про те, що повне копіювання західного проекту не життєздатне в умовах простору “похідної секуляризації”, і вестернізовані секулярні режими протягом кількох десятиліть відійшли в минуле, залишивши по собі латиницю, ядерну фізику та автомат Калашнікова. Ці засоби стали використовуватися в межах кількох нових проектів, які вже не калькують західні національні форми, а прагнуть створити глобальну цивілізацію, яка стане альтернативою, а зрештою і переможе Захід у конкурентному змаганні. Втім, наразі кожен з цих проектів існує в експліцитному вигляді відносно нетривалий час, і поки не визначився остаточний лідер, який виступить від імені всього ісламського світу. Згадані проекти конкурують не лише з Заходом, але також і між собою, прагнучи забезпечити стале регіональне лідерство та поступово виходячи на світову арену в якості глобальних гравців.