Головна » Блоги » Що таке бути європейцем

Що таке бути європейцем

11.09.2018
1449

Будь-яка культура має свій початок та своє логічне (іноді не зовсім логічне) завершення. При цьому кожна культура та цивілізація переживає злети й падіння, проходить через певні екстремуми. Проте, неважливо в якій точці свого розвитку знаходиться культура, вона завжди має фундамент, на якому базується вся її будова. У одній філософській теорії цей базис має назву матриці культурних смислів, інший філософ називає його абсолютними передумовами, в третьому варіанті він виступає у формі історичних культурних системних ансамблів. Не важливо, в рамках якої концептуалістики розроблені теорії, важливо те, що всі вони говорять про метафізичні засади культурної реальності. Незалежно – міфічна ця культура чи раціоналістична, релігійна чи секулярна – вона все одно має граничні підвалини, які виступають аксіоматикою самої культури. Сучасна раціональна, секулярна, науково-технічна культурна парадигма не виняток у цьому калейдоскопі. Відтак, можна підвести деякі підсумки.

По-перше, культурна ідентичність є не якістю, а завжди є відношенням, ідентичність – не апріорна властивість, а динамічний концепт, що розвивається. Культурна ідентичність створюється в процесі практик самої культури, сутність яких пов’язана з культурною онтологією. В метафізичних підвалинах культури зосереджуються усі її сенси, які потім експлікуються завдяки соціальній організації. У такому разі культурна ідентичність виступає відбитком найглибших засад культури. Ці підвалини культури конструюють соціальну реальність, а культурна ідентичність уособлює та репрезентує цю реальність.

По-друге, можна говорити про існування певного ідеалізованого типу ідентичності в кожній окремій культурі. Кожна культура являє собою самодостатній смисловий ансамбль, в якому розвиваються та функціонують певні культурні сенси. Культурна ідентичність виступає як функція опанування культурними сенсами в соціальному просторі.

Концепт культурної ідентичності базується на соціальній прагматиці, що легітимується самою онтологією культури. Одночасно культурні онтології змінюються від епохи до епохи, а отже, і побудована на їх засадах культурна ідентичність, відповідно, має різний вигляд. Таким чином, концепт культурної ідентичності повинен стійко увійти до наукової площини соціальної філософії.

Ця проблема може розглядатися і в горизонтальній площині. Важко погодитися, що культура Китаю та сучасна європейська культура базуються на однакових засадах та мають спільний фундамент. Отже, можна виокремити феномен культурної ідентичності загалом, наголошуючи на тому, що це відповідь на питання: «Хто ми є?» в культурному плані. Культурна ідентифікація – це спосіб співвіднесення себе з певною культурною цілісністю. Врешті-решт, це відповідь на те, чим індус відрізняється від фіна. Застосувавши ж концепцію про підвалини культури, зрозуміємо, що саме завдяки різним культурним засадам і відрізняються представники різних цивілізацій.

Так само у всьому різноманітті культурних утворень слід відрізняти культурну ідентичність модерного суб’єкта. Вона допомагає виокремити сучасного індивіда з усього багатства культурних типів протягом усієї історії та в просторовому масштабі всієї планети. Очевидно, є певні якості, що характеризують тільки модерну людину і які не були відомими до того. Причому, характерні вони виключно для європейського ареалу.

По-третє, найважливішими складовими фундаменту модерної ідентичності є історія, наука, екзистенційний вимір, які детермінують її форму.

Сучасна історична наука конституюється декількома чинниками: хронотопним виміром, який є осередком історичного процесу та суб’єктом історії, що має бути незалежним та самостійно діючим. І, що найголовніше, історія має, так би мовити, бути філософією історії. Тобто, історичний розум постає як самоконституююче та самолегітимуюче становлення модерного світу. Історія в такому разі виступає як межовий дискурс про Модерн.

Виявляється, що така історія є християнськи ангажованим концептом. Своє розуміння хронотопу вона формує під впливом християнської догматики. Самостійний суб’єкт історичного процесу є взагалі похідним від концепту свобідної волі. Філософсько-історичне осмислення історії концептуалізується спочатку в межах християнської теології і лише згодом, трансформувавшись, входить в тканину секулярної історії.

Таким чином, з одного боку, історія як засада модерного світу, є принципово релігійно залежним конструктом, з іншого ж – саме на базі цієї засади формуються соціальні практики, що відповідають на питання про місце людини у Всесвіті. Частина культурної ідентичності модерної людини постає в процесі цієї соціальної інтеракції. Все для неї повинно бути пояснено з історичної точки зору та мати відповідну легітимність в історичному дискурсі. Історія дає відповідь людині на питання щодо її місця в ланцюзі буття. Модерна особистість перша, яка живе не в Космосі, а в Історії. Це відповідь на питання відносно будови окремої людини зокрема та місця Модерну загалом. Отже, одна з підвалин модерного світу в цілому та культурної ідентичності зокрема має чітко виражене християнське минуле.

Інша, не менш важлива, складова Модерну та ідентичності, що уособлює модерний світ – це наука. Сьогодні наука виступає не просто механізмом освоєння навколишнього світу, вона вже давно почала виконувати онтологічні функції. Зараз раціональним та істинним вважається тільки те, що кореспондується з науковою картиною світу. Сучасний суб’єкт – це продукт науково-технічної цивілізації. В жодну історичну епоху та в жодній іншій культурі наука не відігравала ту функцію, яку вона відіграє сьогодні. Так само й історія – вона є принципово сучасним продуктом. Хоча нині науковість присутня в будь-якому закутку нашої планети – це лише експорт європейської раціональності. І будь-хто, хто хоче виглядати сучасним, має поділяти базові положення наукової картини світу. Це і є одна з підвалин культурної ідентичності модерної особистості, і сьогодні вже не важливо, де вона мешкає – в Токіо чи в Парижі. Наукова складова формує у сучасного індивіда ставлення до реальності загалом. Через соціальні практики до культурної ідентичності західного суб’єкта увійшло тверде розуміння, що доступ до реальності має тільки наука. Всі інші сфери знання виглядають як периферійні. Такий спосіб оволодіння дійсністю відомий виключно сучасному індивіду і відрізняє його від усіх інших культур.

Розгляд генези науки приводить до християнських кафедр. Саме там були сформовані основні концепти, які згодом дали життя новочасній науці. Як це не парадоксально, але саме в рамках християнської догматики були сформульовані основні положення, що надали імпульс новій формі освоєння реальності.

Таким чином, слід констатувати, що наукова картина світу, яка входить на правах господаря до культурного самоусвідомлення сучасного індивіда також похідна від християнського міфу та є формою його інобуття.

Третя складова сучасного світу – це екзистенційний вимір модерної раціональності. Наукова картина світу – це не просто набір теоретичних правил – це прагматична програма перероблення світу. Реалізація цієї програми відбувається вже протягом трьох сторіч, і людина змушена пристосовуватися до такого порядку. Адаптуючись до нового устрою, вона виробила формулу «звичайного життя», яка найбільш співрозмірна тим цілям, завданням та, найголовніше, методам, які реалізуються науково-технічною раціональністю. Людина змушена пристосовуватися, відмовлятися від природних своїх потреб, іноді навіть заперечувати людяність своєї природи, але вона ні в якому разі не може піддавати сумніву істинність обраного курсу.

У рамках «звичайного життя» формуються соціальні практики, відповідальні за організацію соціального співіснування: засвоюючи цю прагматику, модерна людина отримує розуміння взірців правильного життя, вона вчиться тому, як треба жити. Духом цього «звичайного життя» просякнута вся сучасна культура. Її антропоцентрична частина реалізує цей концепт. Для кожної людини таке життя є візитною карткою приналежності до модерної цивілізації. Екзистенційний вимір вчить, як треба жити, якщо заперечений трансцендентний світ. Відтепер всі сенси втілюються лише в цьому світі, а реалізація життя може бути лише тут і зараз. Цей вимір – є відповіддю на питання про організацію соціального життєустрою. Однак, виявляється, що цей концепт був артикульований в рамках реформатської риторики та поширився на весь світ з експортом капіталізму. Отже, і «звичайне життя» як складова модерної ідентичності також є християнськоцентричним.

Таким чином, можна констатувати наявність окремішньої культурної ідентичності – ідентичності сучасного індивіда. Вона принципово відрізняється від всіх інших аналогів тим, що базується на трьох опорних засадах, які чужі будь-які іншій культурній ідентичності: науці, історії, екзістенційному вимірі.

Хоча сучасна цивілізація Заходу завжди сприймається як секулярна, погодитися з цим можна не завжди. У соціальному просторі вироблені принципи світськості, демократії, плюралізму, свободи вибору, на яких базується західний світ. На цих принципах приймаються рішення, робиться вибір, реалізується політика. Західне суспільство розвивається без огляду на догмати, віровчення чи думку ієрархів стосовно моральності клонування чи гуманності евтаназії. Проте, якщо направити погляд на глибинний рівень культури та спробувати абстрагуватися від мінливості, можна віднайти досить цікаві феномени. Виявляється, що ядро сучасної секулярної культури, культури світськості та раціональності являє собою лише форму інобуття християнського міфу. У будь-якій частині цього ядра можна спостерігати, як продовжує жевріти вогонь християнських символів. Помічається, що все, на що спромоглася сучасна культура та всім, чим вона займалася протягом останніх п’ятиста років, - це спроба співвіднесення себе з християнським міфом, спроба надати йому нового звучання, не виходячи при цьому на принципово нові обрії.

Отже, культурна ідентичність модерної людини фундована соціальною прагматикою, що легітимується онтологією Модерну. Культурна ідентичність – це завжди практика самої онтології культури. Тож виявляється, що ці онтологічні засади секулярного Модерну є похідними від християнської догматики. А, відтак, і культурна ідентичність сучасного індивіда є релегійно ангажованою.

Через те, по-четверте, можна констатувати, що культурна ідентичність модерну ґрунтується на релігійних (християнських) засадах, і хоча вона має всі атрибути секулярного феномену, системоутворюючі її чинники мають християнську природу. Можливо, на цих засадах нам краще вдасться зрозуміти себе, відкинувши все наносне та сконцентрувавшись на головному. Так само і розуміння власних підвалин допоможе краще діяти в міжкультурному діалозі, усвідомлюючи ту платформу, на якій необхідно проводити цей діалог.

 
Дивитись всі блоги