Головна » Блоги » Що підписали Петро Порошенко та Патріарх Варфоломій

Що підписали Петро Порошенко та Патріарх Варфоломій

06.11.2018
275

Наступного дня після візиту Петра Порошенка до Стамбулу сайт Вселенського патріархату опублікував офіційний реліз щодо зустрічі. Сам текст угоди не приведений, але в релізі вказано, що вона була заключена в рамках процесу з надання автокефалії об’єднаній православній церкві в Україні. На сайті Вселенського патріархату також вказано, що до складу делегації окрім Петра Порошенка увійшли Степан Кубів, Геннадій Зубко, Павло Клімкін, Степан Полторак, Юрій Луценко та посол України в Туреччині Андрій Сибіга. Разом із тим, реліз Вселенського патріархату не вживає таких формулювань, як «сьогодні відбулося підписання Угоди про створення незалежної української Церкви», як написано в релізі Адміністрації Президента України. Звісно, тлумачити підписання документу як здобуття томосу — не коректно, що б не підписувала політична влада, треба щоб питання вирішили представники українських церков. А оскільки вони досі не змогли самі вирішити — це буде робити Фанар.

Зустріч Президента з Патріархом та підписання угоди є важливими саме для впровадження певних рамок процесу. По-перше, стає зрозуміло, що від української держави відповідальна сторона — президент. І це не тому, що предстоятелі УПЦ КП та УАПЦ є похідними від президентської влади. Обидва ієрархи в цьому процесі розглядаються як представники церкви — фактично, від їх імені говорить не Петро Порошенко, а Патріарх Варфоломій І, оскільки і Філарета, і Макарія було реабілітовано не як предстоятелів церков, а як ієрархів у лоні Константинопольського патріархату, а відтак вони мають робити те, що постановить Синод КПЦ. І напередодні зустрічі одразу кілька потужних спікерів від Константинополя дали зрозуміти в своїх інтерв’ю, про що саме йдеться. Архієпископ Іов (Геча) та головний редактор сайту «Ортодоксія.інфо» Андреас Лударос майже водночас наголосили на тому, що предстоятельські амбіції патріарха Філарета є надмірними. Крім того, Лударос називає Філарета митрополитом, як і запропонував Синод УПЦ КП. Відтак, за УПЦ КП не буде особливих привілеїв, навіть якщо її єпископи утворять ситуативну більшість на Соборі. І ще не відомо, чи це так буде, оскільки Фанар наполегливо посилає месседжі про те, що воліє бачити на Соборі всіх єпископів України, включно з архієреями УПЦ (МП).

По-друге, слід пам’ятати, що угода була підписана напередодні двох виборів. В листопаді 2018 року відбулися вибори в Сенат США, а відтак підписанти перебували напередодні ситуації, коли їхні партнери в США можуть втратити місця у владі та припинити підтримку. Не секрет, що уряд США вітає автокефальні пошуки України, про що казав і спеціальний посол у справах релігії Сем Браунбек під час візиту до України, і американські посли в різних країнах. А в березні 2019 року відбудуться вибори Президента України, і не відомо, чи залишиться підртимка новообраного президента в цьому питанні такою ж твердою наступного року. Заключення офіційної угоди з Фанаром, так само як і прийняття парламентом законопроекту № 9208 про передачу Андріївської церкви для користування Константинопольському патріархату мають унеможливити регрес у питанні автокефалії, або принаймні дуже істотно його ускладнити.

По-третє, підписання угоди між Президентом і Патріархом фактично дозволяє говорити про визнання православної церкви повноважним суб’єктом відносин, із яким держава Україна може заключати конкордат. Це перелам у ставленні до церкви, оскільки церковна політика українського уряду протягом останніх кількох років полягала в тому, що не Церква, а кожна релігійна громада окремо є суб’єктом правовідносин. Відповідно, держава могла працювати з кожною громадою окремо, а не домовлятися з митрополитами чи патріархами. Це зручно для ситуації, коли очікуються масові, але індивідуальні переходи парафій разом із майном, у такому випадку держава могла б підтримувати кожну громаду, яка вирішить перейти до нової церкви. Натомість у ситуації, коли є домовленість із вищою церковною владою, з боку держави логічно представити цю владу як уповоноваженого переговорника, який зобов’яже всі окремі громади перейти в нову юрисдикцію. Так чи інакше, проголошення церкви повноважним представником парафій, що її утворюють, є кроком до субстанціоналізму від ліберального індивідуалізму, визнанням духовної та адміністративної єдності всіх парафій. Насправді, Адміністрація Президента і Національний інститут стратегічних досліджень і раніше просували саме таке відношення до церковних організацій, але тепер цей підхід отримав втілення в документах.

Таким чином, у листопаді ситуація з томосом істотно відрізняється від квітневої. По-перше, ніхто з учасників процесу та мало хто з зовнішніх коментаторів не говорить про точну дату об’єднання церков і отримання ними автокефалії. По-друге, вже не є очевидним вибір серед кандидатів на предстоятельство в новій структурі. По-третє, стало очевидно, що на об’єднавчому соборі не буде єпископів УАПЦ та УПЦ КП, а також частини єпископів УПЦ (МП), так само як і не буде нікого з титулом «патріарх», принаймні допоки це не підтвердить Фанар. Вочевидь, і головними особами на соборі також мають стати представники патріарха Варфоломія чи він сам, а не предстоятелі скасованих українських церков — підписантів звернення щодо автокефалії. Щодо кандидатів на участь у соборі — їх коло теж досить розширилося за рахунок архімандрита Кирила (Говоруна) та митрополита Симеона (Шостацького). Як відреагують на ці зміни єпископи, що підписали звернення, не відомо, але не схоже, щоб їхня думка могла на щось вплинути. Процес буде відбуватися, скільки б учасників не вирішило від нього відійти.

Читайте також:

Україна - православна чи світська?

Геополітика релігій

 
Дивитись всі блоги