Зараз в Україні в контексті світоглядної війни зі «спадкоємицею союзу» Росією боротьба з усім радянським, деконструкція / декомунізація набувають відтінку виправлення історичної несправедливості, повернення до «чисто українського». У цьому зв’язку згадується, наскільки влучно журналіст Британського «Тhe Guardian» Оуен Хетерлі охарактеризував подію зносу пам’ятника Леніну в Запоріжжі: «Єдиний спосіб «декомунізації» міста – це зрівняти його з землею…». Цей коментар вказує на зв’язок менталітету городян та символів минулої епохи з об’єктами, втіленими у фізичному просторі міст, в ньому проглядає «ментальність цивілізації розривів». Отже, варіант української історії намагаються звести до «заперечення» свого минулого, що змушує громадян перебувати в стані ідентифікаційної кризи й стресу.
Миттєва втрата ціннісного фундаменту провокує громадян звертатися до більш глибинних історичних сюжетів, але вони можуть набути не завжди бажаних та мирних форм. Приклад цього – Донецьк, зокрема Донецьк часів незалежності. Потрясіння 2013 року й владна політика «заперечення-відмови» від нещодавнього минулого (замість того щоб працювати з ним) спричинили ситуацію, коли цілий регіон країни відчув загрозу сакральним підставам існування колективної ідентичності.
Донецьк – відносно молоде індустріальне місто, період піднесення якого припав саме на радянські часи, в той час закладалися підвалини регіональної ідентичності, заснованої на шахтарській праці, важливості місії регіону для справи цілої держави. Формувався наратив пролетарського міста.
На прикладі пам’ятників та уваги до назв міських локацій бачимо, що потрясіння від розпаду Радянського Союзу позначилося на «переінтерпретації» історичної пам’яті регіону. В донецьку історію стрімко увірвалися скіфи та сармати, простір міста наповнився духом Дикого поля, рослинним орнаментом, було спроектовано парк «Скіфія», з'явилися торговельні бренди з відповідними назвами. Повернувся в Донецьку історію і Джон Юз, як «батько-засновник міста», почали звертати увагу на валійську складову донецької культури. Тобто кризу всього радянського врівноважило звернення до більш раннього історичного етапу, замовчуваного в радянський період.
По мірі того, як місто динамічно та природньо змінювало себе, шукало нові точки для опори, вбираючи в себе світові тренди розвитку, сформувалося й усталилося в суспільній свідомості уявлення про. Донбас як східний форпост незалежної України. Чи, навіть, «останній фронтир Європи», представлений японським дослідником Куромією як місце, де межують різні суспільства з відмінними ціннісними системами. Тут утілювалась тепер вже сучасна європейська/глобальна ідея єдності у різноманітті.
Практики з організації міського публічного простору також були передовими. Так виникли парки «Вікторія» поблизу нового футбольного стадіону “Донбас Арена”, та парк «Кованих фігур», реконструйований центральний бульвар ім. Пушкіна. Ці місця були орієнтованими вже на цінності універсальності та глобальності. Попередні репрезентативні пам’ятники та символи також зберігалися в просторі міста, перетворюючись на ланку в його історії. Наступні покоління вже не «прочитують» їх ідеологічний меседж так, як було задумано, але їх наявність забезпечувала регіональній спільності відчуття колективної приналежності до єдиної соціальної пам’яті.
Тож, якби не АТО – Донецьк міг би позмагатися за звання одного з кращих постсоціалістичних міст. В міському профілі вже впізнавалися риси інноваційності та універсальності, які позначають життя ділових столиць світу. І це прикро, тому що останні три роки – це час втрачених можливостей для міста, яке динамічно удосконалювалось, ба, навіть випереджало інші українські міста за рівнем розвитку міських просторів.
Читайте також: