Головна » Дослідження » Конфлікт на Донбасі » Східноукраїнський конфлікт у дзеркалі концепції циклічного насилля

Східноукраїнський конфлікт у дзеркалі концепції циклічного насилля

04.11.2015
4232

Роман ДОДОНОВдоктор філософських наук, професор, виконуючий обов’язки завідувача кафедри філософії Донецького національного університету, голова Відділу внутрішньоцивілізаційних конфліктів Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації.

Аналіз вітчизняного публічного дискурсу, який безпосередньо передує конфлікту на Сході України і не в останню чергу є його причиною, демонструє одну цікаву деталь. Про що б не сперечались опоненти, їхня аргументація завжди може бути пролонгована в історичне минуле, звідки, власне кажучи, і черпається більшість аргументів. Будь-який конфлікт не виникає на пустому місці, у нього є власні передумови – реальні або уявні факти, що стають предметом для обговорення, суперечок, переконань і, врешті решт, поштовхом для дій. Можна констатувати прагнення дискурсантів шукати етичне виправдання своїм вчинкам в образах, злочинах і несправедливостях, які були раніше скоєні вже не стосовно самих співрозмовників, а до їх предків.

Черпаючи з індивідуальної або колективної пам’яті найбільш яскраві, болісні та емоційно забарвлені епізоди, учасники діалогу поступово відчужуються один від одного, укріплюються у власних переконаннях, переймаються ненавистю та злобою до іншого. Якщо, наприклад, хтось апелює до подій минулого року, то його опонент тут же згадає, що ті події були наслідком інших подій, що відбувались раніше. Тоді перший співрозмовник переносе дискурс ще далі у минуле, наприклад, в масштабах десятьоріччя, на що опонент відшукає ще більш старі факти – і так до нескінченості. Виникає ілюзія, що достатньо знайти останній, найвагоміший та найпереконливіший аргумент – і перемога у диспуті залишиться за одним з диспутантів. Розмова йде по колу, цикли причино-наслідкових ланок в аргументації повторюються.

На цю циклічність звернули увагу соціальні психологи, висунувши концепцію «циклічного насилля» або «насилля, що повторюється». Суть її полягає в тому, що людина, яка хоч раз у життя випробувала на собі або застосовувала до іншого насилля, здатна у майбутньому за сприятливих умов сама вдаватися до насильницьких дії. Насилля породжує насилля. Нанесена особистості психічна травма обумовлює перебудову структури психіки таким чином, що вона визнає насилля найдієвішим способом вирішення всіх проблем.

Сам термін «циклічне насилля» був запропонований Ленор Уокер у 1979 році та знайшов популярність серед практичних психологів, що вивчали шлюбні стосунки. Вони описували цикли побутового насилля у сім’ї, випадки побиття чоловіками своїх жінок, періоди замирення і каяття, які змінювалися рецидивами застосування сили [15; 16; 17]. Окремі аспекти концепції циклічного насилля розвивалися А. Гарвардтом [3], Є. Ільіним [5], А. Кривенко [6], В. Межуевим [8], В. Остроуховим [10]. Згодом концепція «насилля, що повторюється» перекочувала до конфліктології в якості пояснювальної схеми, за допомогою якої тлумачились мотиви дій деяких учасників збройних конфліктів в Югославії, Придністров’ї, Чечні [9; 11; 12; 14]. Як зазначає В.А. Тішков, «ресурс насилля насамперед як психологічна травма (відчуття приниження, пам’ять про жертви, жадоба реваншу тощо) передається в формі суспільного дискурсу наступним генераціям, які знов застосовують насилля для вирішення протирічь або за іншими мотивів» [12, с.316].

Метою даної статті є спроба застосувати концепцію «циклічного насилля» до аналізу подій 2014-2015 років на Сході України та оцінити її інтерпретаційний потенціал.

Як відомо, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття планетою прокотилася череда «імперіалістичних» війн за перерозподіл світу: іспано-американська, англо-бурська, російсько-японська та інш. Все це були локальні конфлікти, але вони готували людей, зброю і техніку до Великої війни 1914-1918 років, яка згодом отримає назву Першої світової. Ця війна забрала життя 10 млн. військовослужбовців і 12 млн. мирних мешканців. Підсумки її підбила Версальська конференція, яка затвердила таку систему міжнародних відносин, що не могла не привести до нової війни. Друга світова війна 1939-1945 років охопила 80 % населення Земної кулі, загальні людські втрати складали 60 млн. осіб. Під час цієї війни були вперше використані ядерні бомби, що поставило перед людством питання про сам сенс збройного протистояння і межах людського буття. Ілюзії про те, що це буде остання в історії війна, швидко зникли. Мільйони демобілізованих солдатів, які не мали цивільних професій і важко пристосовувались до мирних умов, складали соціальну базу для нових війн. Естафету прийняли Корея і Близький Схід, В’єтнам і Афганістан, Ангола і Мозамбік, Іран й Ірак тощо.

До цього переліка збройних зіткнень між державами слід додати внутрішні збройні конфлікти. Лише за останнє десятьоріччя ХХ ст. на Землі було зафіксовано 118 збройних конфліктів, котрі торкнулися 80 країн Європи, Азії, Африки та зібрали життя майже 6 млн. осіб. Насилля знов і знов відтворюється на, здавалося б, остаточно замирених територіях. Так було у Північній Ірландії та країні Басків, в Югославії та Палестині, у Придністров’ї та Нагорному Карабасі, у Руанді та Шрі-Ланці, в Абхазії та Південній Осетії, у Таджикистані та Чечні. Активні бойові дії змінюються періодами тиші, перемир’ями, які порушуються, приводячи до нового циклу насилля. Кожний з цих конфліктів наносить тим, хто залишився жити, настільки сильні психотравми, що багато з них вже ніколи не зможуть повернутися до нормального, доконфліктного стану.

Ми не випадково згадали про дві світові війни, стосовно яких локальні конфлікти нагадують «кола на воді», що розходяться. Європейські психологи і психіатри досить швидко звернули увагу на те, що індивіди, які пройшли через війни, вимушені докорінно переглянути стратегію власного виживання. Це не лише перегляд базових цінностей, це – екзистенційний зсув, результатом якого можуть стати тривалі розлади здоров’я, проблеми з адаптацією до повсякденного життя, труднощі в комунікації, психічні аномалії і таке інш.

Угорська філософіня Єва Анчел у своїй книзі «Етос та історія» наводить чисельні приклади того, як саме європейці відчувають поствоєнний синдром. Наявність психотравми, настільки сильної, що про неї тяжко згадувати і розповідати, спостерігається не тільки у безпосередніх учасників війни, але й у їхніх нащадків. «Люди, – пише вона, – є особистостями, і вже тому їм важко розповідати про те, що вони вимушені були робити у знеособленому стані. Історична ситуація, в якій все це відбувалось, не визнавала їх як особистостей. Вони мовчать, бо вимушені вірити у існування певного історичного сорому, який відчуває жертва. До речі, саме жертви і відчувають сором. Можна зрозуміти мовчання тих, хто з піснями, у патріотичному угарі йшов на війну, яка виявилась несправедливою, більш того – ганебною і з якою вони повернулися зломленими не лише фізично, а й морально… Але чим пояснюється мовчання жертв нацизму, тих, хто пройшов через тяжкі випробування? Проведені серйозні психологічні дослідження свідчать про те, що подібне мовчання є типовим» [1, с. 112-113].

Зокрема, при дослідженні одного з клієнтів психіатри встановили, що його батьки, коли вони ще не були знайомі один з одним, находилися у різних концтаборах. Вони ніколи не розмовляли про це ані з дітьми, ані між собою. Пояснити це зі всією категоричністю неможливо, можна лише припустити, що свої страждання вони переживали як приниження. Парадоксально, але цей синдром передався їх нащадкам. «Чисельні випадки свідчать про те, що діти, які народилися після поразки нацизму у батьків, які переслідувались, діти, які ані з власного досвіду, ані з розповідей батьків незнайомі із жахами гітлеризму, тим не менш, часто густо підвержені тяжкім душевним травмам. Ба більше – потрясіння, що відчули їхні батьки, випробування, через які ним прийшлось пройти і про які вони мовчать, таємниця історії, подібно ірраціональним заборонам, табу, проникають у підсвідомість наступного покоління. «Сором’язливість» виявляється заразною, ці діти скаржаться на нічні кошмари, а батьки, мабуть, тому і мовчать про пережите, що б врятувати їхню психіку від цих кошмарів. Так, наприклад, фобія, яка пов’язана із забороною залишатися на кухні, де є газова плита, є особливо руйнівною саме тому, що джерело заборони – таємниця, яка не піддається поясненню. Важко не лише пережити випробування, але й продовжувати переживати це в собі і після всього, що трапилось. Не менше, а може, навіть більш складно жити інакше, зі спогадами про минуле, жити, коли під впливом тієї чи іншої події тяжкі спогади спливають знов» [1, с. 113-114].

Але якщо такий стан сорому і вини відчувають жертви насилля, то що можна казати про психічних стан тих, хто це насилля творив?

Малверн Ламсден [14] доводить, що індивіди обирають для себе різні стратегії виживання, і дорослій людині досить важко позбавитись проявів пережитої у дитинстві травми. Уявна сторона війни може стати несвідомим організуючим принципом, що визначає сприйняття і характер дій людей навіть через покоління після війни. Як емпіричну базу своїх досліджень Ламсден використовував боснійський конфлікт, де зв’язок із подіями Другої світової війни був наочним, адже Югославія втратила тоді 1,6 млн. своїх громадян, з яких 1,3 млн. належали до мирного населення. Збройний конфлікт у Боснії мав найбільш жорсткі форми саме в тих районах, де були здійснені масові вбивства часів Другої світової війни. Два генерала з боку боснійських сербів були з числа дітей, що врятувались, коли їхні сім’ї та селища були цілком знищені нацистами. Хорватські психіатри, що працювали з сербськими військовополоненими, встановили тісний зв’язок сучасної поведінки з травами, обумовленими насиллям під час війни, що давно скінчилася. Ламсден не виявив ніякої закономірності стосовно часового періоду циклу насилля, що відтворюється. Він констатував лише, що цей цикл зазвичай зберігається в межах життя одного-двох поколінь, коли існують актуальні спогади про попереднє насилля.

Усвідомлення передачі травми через покоління має різні форми: хтось стає психологом, який вивчає насилля, а хтось насильником і пацієнтом психолога. Інакше кажучи, у другого після війни покоління вже є вибір і ресурси для власного зцілення. Але у суспільстві завжди існує певна кількість людей, які свідомо чи підсвідомо обирають насильницьку лінію поведінки, агресивну стратегію реваншу. Ця конфліктогенна категорія громадян частіше за все репрезентована особистостями, схильними до асоціальної, деструктивної поведінки. Вони є першими кандидатами на участь у різноманітних акціях протесту, і за умов погіршення соціально-економічного або політичного стану саме вони підірвуть стабільність і порядок. М. Ламсден дійшов висновку, що від такої перспективи не застраховано не одне суспільство, що пережило в минулому травму насилля.

В.А. Тішков у своїй монографії «Суспільство у збройному конфлікті: Етнографія чеченської війни» присвятив концепції циклічного насилля окремий підрозділ, вказуючи, що в Чечні «травма депортації була одним з найпотужніших засобів психологічної мобілізації як відповідь на насилля, що було здійснено стосовно попередньої генерації» [12, с. 377]. Він зазначає, що головним висновком теорії «насилля, що повторюється», є теза по те, що війна призводить до особистих травм і до соціальної деструкції, які, в свою чергу, визивають руйнацію багатьох соціальних смислів «нормального життя» і призводять до найсерйозніших психоментальних проблем, а згодом – до нового насилля. У цій ситуації слід казати не про циклічність, а про спіраль насилля, коли сам акт смерті та відповідної помсти виводить учасника збройних дій з-під контроля як вищих командирів, так і власних попередніх настанов і цілей тих, хто воює» [12, с. 377].

Спробуємо екстраполювати положення концепції «циклічного насилля» на східноукраїнський конфлікт. І одразу виникає питання: наскільки чисельний на Донбасі прошарок тих, у кого пережите в минулому насилля залишила патологічні психотравми? Судячи за тією ненависті до всього українського, за готовністю руйнувати, вбивати і катувати, такий прошарок повинен бути досить значним. Але, якщо так, то яке саме історичне насилля призвело до його формування? Які події минулого вимагають реваншу?

Переважна більшість претензій, які висловлюють представники ДНР/ЛНР до України, звинувачень, які лунають на мітингах та з телевізійних екранів, стосується військових злочинів, що скоїли добробати та підрозділи ВСУ під час антитерористичної операції. Йдеться про обстріли міст і селищ Донбасу, про нанесеня по ним авіаударів, про руйнацію будівель, інфраструктури, пограбування, а головне – загибель мирних жителів, у тому числі літніх людей та дітей. В Донецьку облаштували «алею ангелів», де поховані вбиті під час АТО діти. А.М. Єрьоменко у своїй книзі «Міркування про Луганську Вандею» наводить жахливі приклади, коли мешканці Луганська вимушені були ховати мертвих родичів у дворах, у городах. «Які душевні травми нанесені цім людям! Як кровоточить їх пам’ять! Можливо, вони розлюбили Путіна, але вони вже ніколи не полюблять Україну. Вони возненавидять її до гробової дошки. Вони возненавидять навіть Небесну Сотню. І як це виправити? Ані палкі промови, ані пишні жалобні процесії, ані сльози вдів і матерів, що блистять з телеекранів, не змінять їх почуттів. Їхні сльози є не менш гіркими, ніж сльози за героями України» [4, с. 96].

Проте будемо логічно послідовними – цей спалах насильства не міг бути причиною конфлікту, включаючи штурми адміністрацій у Слов’янську, Маріуполі, Донецьку, Луганську, референдуму та інших подій «руської весни» 2014 року. Не міг хоча б тому, що він хронологічно не передував ним. Вочевидь, він може стати величезною проблемою у майбутньому, через декілька років, оскільки породжує нові психотравми і засновує новий цикл насилля. Але причини слід шукати все ж таки не тут.

Не знайдемо ми відповіді на це питання, аналізуючи історію Донбасу, як мінімум, останніх 50 років. Це переважно історія промислового будівництва і самовідданої праці, історія трудових досягнень, яка не знала військових нападів, запеклої збройної боротьби, репресій масштабу 30-х років та інших трагедій. На Сході України не йшли бойові дії; якщо сини Донбасу і воювали в Афганістані та інших «гарячих точках», то їхня кількість не значно відрізнялась від кількості представників інших регіонів Радянського Союзу. Не знав «народ Донбасу» і депортацій, як це було з кримськими татарами або чеченцами. У незалежній Україні до останнього часу пишалися, що тут вдалося уникнути збройних зіткнень на етнічному, конфесійному ґрунті.
Це не означає, що історія Донбасу була зовсім «безхмарною»: вугільна промисловість регулярно приймала жертву у вигляді людського життя, і аварії на шахтах стали звичною справою. Але навряд ці трагедії можна розглядати у вигляді підстав для формування прошарку психічно травмованих насильників.

Залишається Велика Вітчизняна війна. Вона дійсно могла залишити і залишила в душах людей свій чорний слід, який до того ж не отримав у післявоєнний період відповідної оцінки. Згадки про деякі подій, особливо начального періоду війни, були нещадно заборонені цензурою, яка перетворила історію Другої світової на суцільні «чорні діри» та «біли плями». Не можна було згадувати про довоєнну дружбу і співробітництво з гітлерівською Німеччиною; про «невідому», як її влучно охарактеризував О.Т. Твардовський, зимову війну з Фінляндією; про таємний пакт Рібентропа-Молотова і розподіл Польщі; про злочини у Катинському лісі; про фатальні прорахунки Сталіна влітку 1941 року, коли замість оборони радянські війська гнали у наступ без будь-якої надії на успіх; про справжню кількість загиблих, поранених, військовополонених; про масштаби трагедій Києва, Харкова, Севастополя… Радянській соціум не знав етичних дискусій інтелектуалів, як це відбувалось у Західній Європі. У сім’ях мовчали про справжні обставини загибелі рідних, а ті, хто опинився на окупованих територіях або в полоні, підозрювались у колабораціонізмі та зраді.

Замість цього створювався лакований міф про Велику Перемогу і народ-переможець. Як визнають самі росіяни, «героїзація війни, монументалізація її колективного образу – це не свідчення пам’яті, а вказівка на місце забуття, амнезичний слід або «шрам»… Перед нами, можна сказати, свого роду кенотаф, надгробок над відсутньою у цьому «місці» свідомістю – над фактом осмислення, який не відбувся: пам’ятник, але не пам’ять. А це означає, що травматична подія Другої світової війни в Росії – на відміну, наприклад, від Німеччини – реально не пережито» [7].

Отже, можна припустити, що головна історична подія, що призвела до рецидивів насильства у 2014 році, пов’язана з непережитими психотравмами Великої Вітчизняної війни. У такому випадку ключовими постатями циклічного насилля повинні стати носії пам’яті про війну – безпосередні її учасники, ветерани. З огляду на вік, це не може бути так: навіть тих, кому у 1941 році було сімнадцять, сьогодні залишилися одиниці. Їх місце поступово займають різного роду імітатори та реконструктори. Не випадково конфлікт в Україні інколи називають «війною реконструкторів».

Цілком можливо, реконструктори щиро ототожнюють себе з дідами-переможцями, перетворюючись прямо на наших очах у нових ветеранів. Рух реконструкторів насправді є цікавим і малодослідженим соціально-психологічним феноменом, який уособлює глибинну потребу особистості знов і знов переживати знакові події далекого минулого. На особливу увагу психіатрів заслуговують любителі одягнутися в нацистську форму – є й такі, і їх чимало, але це окрема тема.

Масовість руху реконструкторів вказує на те, що щось в історії пішло не так, як хотилося б, у зв’язку з чим виникає бажання переграти, пережити ті події в альтернативному варіанті. Саме ця потреба обумовлює популярність телесеріалів і комп’ютерних ігор на тему Другої світової. «…Такі ж все ці георгіївські стрічки як вузлики на пам’ять про колишню велич, всі подяки «діда за Перемогу» і автівки з наклейками «на Берлін!», «трофейний»… Чому трофейний? Тому що це «БМВ» або «Мерседес» – споживачі продукції німецького автопрому намагаються напівжартом згладити ментальний конфлікт, який виник через протиріччя: чому переможці віддають перевагу авто переможених, а не своїм власним? І разом з цим низка суміжних питань, головне з яких: хто ж врешті решт переміг у тій війні? Аерографічне зображення танка «Т-34» на капоті «Порше» – це не відповідь на питання, яке ставить історія, це витіснення відповіді в область шизофренії з її «розщепленням розуму» на реальність, яка вимірюється у кінських силах, і на ідентичність, яка взагалі не вимірюється. Істеричний культ перемоги не має відношення ані до патріотизму, ані до пам’яті про війну. Це симптом психологічної травми народу-переможця, який безсвідомо переживає своє приниження і ображення. Чим? Ким? Самою історією. Музою Кліо, якщо завгодно, що дозволяє ображеному історією знайти порятунок у міфології» [2].

Всі ці комплекси у рівній мірі притаманні масовій свідомості не лише Росії, а й України. Адже Росія і Україна раніше були частинами єдиного цілого, і в статусі радянських республік разом перемогли у війні. І в Україні, зокрема на Донбасі, психологічні травми не були пережити та переусвідомлені належним чином. Відмінність полягає лише в тому, що Україна з її євроінтеграційними прагненнями все ще має надії на покращення у майбутньому і не акцентує уваги виключно на минулому.

Така сконцентрованість на історичних подіях далекого минулого є ознакою невротичного синдрому, описаного ще З. Фройдом. Він дійшов висновку, що істеричні хворі страждають на спогади про відомі травматичні переживання. Наприклад, у Лондоні є пам’ятники, присвячені трагічним подіям минулого: готична колона Charing Cross, яку встановив у XIII ст. один з королів на місці зупинки жалобної процесії своєї любимої королеви Елеонори, або Монумент на згадку про велику пожежу 1666 року, яка знищила більшу частину міста. Ці пам’ятники є символами спогадів начебто істеричні симптомі. «Та що ви скажете, – запитує Фройд, – про такого лондонського мешканця, який і тепер стояв би зі стражданнями перед пам’ятником поховання королеви Елеонори замість того, щоб бігти по своїм справам, поспішаючи як того вимагають сучасні умови роботи, або замість того, щоб насолоджуватися власною юною і прекрасною королевою серця? Чи про іншого, який перед Монументом буде оплакувати пожежу свого любимого рідного міста, що з тієї пори давно вже відбудован знов у ще більш блискучому вигляді. Подібно цим двом непрактичним лондонцям поводяться всі істеричні й невротики не лише тому, що вони згадують болісні переживання, які давно минули, але й тому, що вони ще прив’язані до них з повним афектом; вони не можуть дістанціюватися від минулого і заради нього залишають поза увагою дійсність і тепершність. Така фіксація душевного життя на патогенних травмах є однією з найважливіших рис неврозу, яка має велике практичне значення» [13].

Вочевидь, кількості справжніх невротиків на Донбасі, якщо вони взагалі є, все ж таки недостатньо для формування чисельної соціальної бази конфлікту. Це скоріше індивідуальні паталогії, ніж масове явище.
Але справа в тому, що почуття реваншизму, ненавісті, агресії передаються не лише внаслідок власного життєвого досвіду, а й дискурсивним шляхом. Бажаного результату психокореції соціуму можна досягнути, якщо всебічно актуалізувати сюжети, пов’язані з війною, постійно їх обговорювати, що, власно кажучи, ми й спостерігаємо. Тема Великої Вітчизняної війни не зникає зі сторінок журналів і газет. Телебачення Донецька і Луганська завжди транслює радянські кинострічки про війну. Популярною темою для обговорення є проблеми пам’ятників, військових поховань, діяльності пошукових груп тощо.

Велика Перемога перетворилося на сакральну цінність «руського миру», і Донбас, як його потенційна складова, з готовністю демонструє прихильність до неї. Мешканцям Донбасу здається, що Київ все робить не так: День Перемоги не святкує або святкує не так, як треба, і замість ветеранів Червоної Армії славить виключно вояків УПА, і взагалі відмовилась від своїх дідів і всього, за що вони боролись. Європа, виявляється, так і не змінилась з часів Третього Рейху, вона як була, так і залишається ворожою цивілізацією, що мріє захопити слов’янські землі та перетворити в рабів їх населення.

Обравши ставлення до Великої Перемоги в якості лакмусова папірця, що дозволяє відрізняти друзів від ворогів, російський президент В.В. Путін намагається сьогодні виправити історію, подаючи її так, начебто Україна ніколи й не була переможцем. 9 травня 2015 року, виступаючи в Москві на військовому параді, присвяченому 70-річчю Перемоги, він згадав внесок у розгром нацизму багатьох держав, навіть Індії (що, до речі, є помилкою, оскільки вона здобула свою незалежність вже після Другої світової), демонстративно не назвавши Україну. Раніше, у грудні 2010 року в своєму інтерв’ю він проголосив, що Росія перемогла б нацизм і без України, «тому що ми – країна-переможець». Таким чином, це не були випадковості, це – свідомі образи, викликані прагненням монополізувати Перемогу і мобілізувати її духовно-виховний та мобілізаційний потенціал. Чи не тому слід було дочекатися остаточної заміни ветеранів агресивно-слухняними реконструкторами, що б нікому було відповісти на подібні образи?

Таким чином, не буде особливою помилкою твердження про відверто штучний характер масового почуття психотравми на грунті «давно прошедшої війни». Стосовно східноукраїнського конфлікту концепція циклічного насилля може бути застосована з величезними обмеженнями, оскільки попередній досвід насилля не відрізняє Донбас від інших регіонів України і навіть Росії. Образа на Україну, яка начебто зрадила пам’ять дідів, що віддали своє життя за свободу і незалежність нашої Родіни, багато в чому сконструйована путінською пропагандою і насправді не віддзеркалює життєво значущих і актуальних потреб громадян ХХІ століття. Проте вона грає важливу мобілізаційну функцію і здатна швідко включити у «розігрітому» соціумі священний гнів.

Література

1. Анчел Е. Этос и история / Ева Анчел. Пер. с венг. М. А. Хевеши. – М.: Мысль, 1988. –126 с.
2. Банников К. Об экстремальных состояниях ума // К. Банников // Отечественные записки. Журнал для медленного чтения. – 2014. – № 6.
3. Гарвардт А.Э. Политическое насилие. Российский контекст: Дис. … канд. филос. наук / А.Э. Гарвардт. – Архангельск, 2001.
4. Еременко А.М. Размышления о Луганской Ванде / А.М. Еременко. – Just a Life, 2015.
5. Ильин Е.П. Психология риска / Е.П. Ильин. – М.: «Питер», 2012. – 288 с.
6. Кривенко A.M. Вооруженное насилие в современном политическом процессе: Дис. … канд. филос. наук / A.M. Кривенко – М.: ВУ, 1997.
7. Курилла И. История и память в 2004, 2008 и 2014 годах / И. Курилла // Отечественные записки. Журнал для медленного чтения. – 2014. –  № 3.
8. Межуев В.М. Насилие и свобода в политическом контексте / В.М. Межуев  // Политические исследования. – 2004. – № 3.
9. Мельников В.Ю. Военное насилие в региональных и локальных конфликтах современности. Дис. … канд. полит. наук / В.Ю. Мельников. – М., 2005. – 171 с.
10. Остроухов В.В. Насилие сквозь призму веков: Историко-философский анализ / В.В. Остроухов. – М.: ОЛМА ПРЕСС, 2003. – 192 с.
11. Східноукраїнський конфлікт в контексті глобальних трансформацій / УІСГРА, Український культурологічний центр. – Донецьк: ТОВ «Східний видавничий дім»., 2015. – 364 с.
12. Тишков В.А. Общество в вооруженном конфликте (этнография чеченской войны) / В.А. Тишков. – М.: Наука, 2001. – 534 с.
13. Фрейд З. О психоанализе. Пять лекций / Зигмунд Фрейд // Психоаналитические этюды. – Мн.: Попурри, 1997. – С. 5-47.
14. Lumsden M. Breaking the Cycle of Violence / M. Lumsden – L., 1998.
15. Rohrbaugh J.B. Domestic Violence in Same-Gender Relationships / Joanna Bunker Rohrbaugh // Family Court Review. – Vol. 44. – April 2006. – № 2. – Р. 287-299.
16. Straus M.A. Thirty Years of Denying Evidence on Gender Symmetry in Partner Violence: Implications for Prevention and Treatment / Murray A. Straus // Partner Abuse. – Vol. 1. – 2010. – № 3. – P. 332.
17. Wormer K. van. Restorative Justice as Social Justice for Victims of Gendered Violence: A Standpoint Feminist Perspective / K. van Wormer // Social Work. – 2009. – April. – Vol. 54, № 2. – Р. 107-115.