«Русскій мір» як ідеологія і глобальний проект. Ризики для України. Частина 1 (скорочена версія)
Володимир ГУРЖИ
Ще донедавна Україна асоціювалась з пострадянською державою, в першу чергу відомою у світі спортивними досягненнями Андрія Шевченка і братів Кличко, а також порушенням свободи слова, слабкою економікою і корумпованою владою. Все змінилося наприкінці 2013 року, коли протести у Києві та деяких західних областях призвели до втечі влади з країни, що стало справжнім інформаційним бумом у світі, який з часом тільки посилювався. Україна стала ареною боротьби двох «життєвих світів», способів світосприйняття – Західноєвропейської моделі розвитку і проекту «Русскій мір» (РМ).
Не зважаючи на те, що тема РМ досить дискутована в українських та світових ЗМІ, сутність, завдання, засоби впливу РМ не часто потрапляють у фокус уваги дослідників. Релігійно мотивований проект «Русскій мір» є очевидною альтернативою західного проекту культурного розвитку і може бути досить ефективним. У першу чергу це пов'язано з високою привабливістю і великим мобілізаційним потенціалом даної концепції, адже вона «офіційно» не несе в собі політичної чи соціально-економічної ангажованості, тільки культурні, релігійні та етичні смисли.
Але що таке «Русскій мір»? Якими є наслідки реалізації цього проекту сьогодні й чого очікувати завтра? З чого складається цей проект та на чому базується його мобілізаційний потенціал? Ці питання потребують ретельного дослідження та адекватної відповіді.
Не зважаючи на те, що уявлення про «русскій мір» та відповідні структури, в межах який здійснюється фінансування діяльності з просування його ідей були сформовані не дуже давно — десь на межі XX та XXI століть, корені «русского міра» слід шукати у давнішій історії.
Отже, самоусвідомлення Московської держави та її становлення у геополітичному вимірі формувалися в релігійному середовищі. Захоплення Константинополя відіграло важливу роль у світовій історії та для Московії зокрема. Створення помісної церкви у Москві і завоювання II-го Риму, Константинополя, сприяло створенню ідеї Вселенськості Московської церкви, єдиної, що зберегла автентичну віру і не пішла на згоду з католицтвом.
Це переконання склало ідеологічну основу відомого послання старця псковського Філофея до Великого Князя Василія ІІІ. Зокрема він таким чином обґрунтовує тезу про обраність московського царя та держави: «Церкви старого Рима пали из-за неверия Аполлинариевой ереси; двери церквей второго Рима, города Константинополя, внуки Агари секирами рассекли. Теперь же это – третьего нового Рима, державного твоего царства святая соборная апостольская церковь, которая до края вселенной православной христианской верой по всей земле сильней солнца светится. Пусть знает твоя держава, благочестивый царь, что все царства православной христианской веры сошлись в одно твое царство: один ты во всей поднебесной христианам царь. Два Рима пали, а третий стоит, а четвертому не быть; твое христианское царство иным не заменится» [1].
Окрім цього, переконливою ознакою прийняття ідеї наслідування Москвою спадщини Константинополя, на думку російського історика Олександра Карташова, треба вважати й факт прийняття Іваном III герба східної Римської імперії – двоголового орла та титулу «самодержця». Можна також згадати про намагання князя Івана ІІІ вступити в династичний союз із князем Ісааком Феодоро, який також претендував на спадкоємство від Візантії та мав на гербі візантійського орла.
Ідеї Філофея були розвинуті пізніше, під час протистояння слов’янофілів і західників. Різні погляди на подальший розвиток держави супроводжували Московію, а потім Росію, протягом, майже усієї історії її існування. Багато в чому це пов’язано з війнами і співпрацею із західними країнами, під час яких у Росію проникала західна культура і поставали питання: «Ми – це вони?», «Росія – це Європа, чи ні?» Також важливу роль відігравала західна освіта, яку поступово почали отримувати жителі Московської держави. До такої взаємодії варто віднести реформи Петра І, а також переїзд значної частини викладачів Київської Богословської школи (Київської академії) до Росії. Після обмеження кількості слухачів в академії значну частину викладачів і слухачів було переведено до Росії, де згодом почали з’являтися перші навчальні заклади, наприклад, Московський університет у 1755 році. А церковний реформатор Феофан Прокопович, який свого часу був ректором Київської академії, спочатку навчався у Києво-Могилянському колегіумі, а згодом у Римській католицькій академії св. Афанасія. Там він познайомився із засадами католицької віри та організацією церкви, творами провідних діячів науки і релігії того часу та ідеями реформаторства.
За наказом Петра І Феофан Прокопович впроваджував церковну реформу, що включала в себе позбавлення церкви автономії всередині держави, а також створення Синоду (посада Патріарха була ліквідована), а членів Синоду призначав імператор самостійно. Автономія духовенства була обмежена, і воно почало перетворюватися на частину державного апарату. Реформи Петра призвели до змін у регламентуванні свободи совісті: було дозволено сповідувати свої вірування старообрядцям, повна свобода віросповідання була надана іноземцям, що приїздили до Росії, а православним дозволили спілкуватися з представниками інших християнських конфесій, зокрема й брати міжконфесійні шлюби.
Слов’янофіли, які багато в чому взяли на озброєння ідеї Філофея, відстоювали ідею особливого типу культури, що виникла на ґрунті православ’я. Вони намагалися виявити самобутні особливості Росії, її відмінності від Заходу, намітити особливий шлях, яким Росія повинна донести православні істини до Заходу, що впав у єресі, та створити єдину православну державу зі столицею в Константинополі. На противагу їм західники підкреслювали, що Петро І повернув Росію до стану європейських народів і вона надалі повинна продовжувати політичний, економічний і культурний розвиток за західною моделлю. Саме в цьому ідеологічному протистоянні ми вбачаємо зародки концепції «русского міра», що наголошувала на особливості російської культури та її цивілізаційного шляху.
Безпосередньою передумовою формування концепції «русского міра» треба вважати розпад СРСР, який, як би до нього не ставитися, був геополітичним потрясінням. 43% опитаних «Левада-Центром» росіян і сьогодні називають найбільшою особистою втратою розпаду СРСР – втрату «великой державы» [2]. У досить короткі терміни був змінений політичний ландшафт Європи, а колишні радянські республіки розпочали самостійне життя. Хоча Росія (РФ) й залишилася правонаступником СРСР, вона вже не могла продовжувати його політику і мала знайти певну відповідь на виклики, пов’язані зі зміною власного становища у світі.
При цьому економічні й соціальні проблеми, що постали перед нею, як і перед усіма іншими республіками, не були для Росії найважливішими. Крім них і в першу чергу треба було щось робити з мисленням людей, які ще вчора жили в найбільшій і найпотужнішій (принаймні, з їх точки зору) державі. Годі було сподіватися, що мільйони людей, які вчора бачили в США та Європі головних ворогів, раптом стануть їхніми апологетами. Так само необхідно було виробити зовнішньополітичні вектори й моделі взаємодії з іншими державами, адже сама РФ за досить короткий термін із «світового лідера» перейшла в статус «регіональної сили».
До того ж доволі актуальним було і є питання: чи зможе демократична, у виключно західному розумінні, Росія займати таке ж саме місце у світовій політиці, яке вона займала за часів Імперії і Радянського Союзу? Адже політична і воєнна потуга Росії не в останню чергу досягалася завдяки внутрішньому пригніченню власного населення, заганяння його у жорсткі рамки. А для демократії необхідне політично зріле й моральне населення, здатне робити вибір і приймати за нього відповідальність.
Крім цього, у 1990-ті роки Росія будь-яким чином намагалася зберегти вплив на колишні радянські республіки, які стали на шлях незалежності, що вилилося у ряд військових конфліктів у Нагірному Карабасі, Придністров'ї, Південній Осетії, Абхазії, проте ці конфлікти не були достатньо ідеологічно опрацьовані, що призвело до зменшення і без того не досить виразного міжнародного авторитету держави. Усередині країни також відбувався стрімкий перехід від соціалізму й планової економіки до капіталізму і ліберальних цінностей. Цінності, які ще вчора створювали фундамент світосприйняття населення, сьогодні перестали існувати. Саме смисловий вакуум, що виник у зовнішній та внутрішній політиці 1990-х, а також у головах росіян того часу, потрібно було чимось заповнити.
Дискусію про «Русскій мір», яка велась у Росії в 1990-х – на початку 2000-х років, можна звести до пошуків і спроб зберегти культурну ідентичність російського народу, ба навіть віднайти нову, навзаєм втраченої радянської. Деякі інтелектуали того часу не поділяли позицію «американізації» РФ, відстоюючи її «особливий шлях». Насамперед такої думки дотримувались у Аналітичній групі Зовнішньополітичної Асоціації (Група Бессмертних), яка діяла у Москві з 1991 року.
З огляду на це досить цікавим є їхній проект «Иное. Хрестоматия нового российского самосознания» 1995 року, в якому взяли участь П. Щедровицький, А. Кураєв, С. Чернишев, В. Каганський, С. Кургінян, С. Кордонський, В. Глазичев та багато інших. Це чотиритомне видання, суть якого, з точки зору її авторів, можна звести до тези одного з них: «Иное – философский пароход, который возвращается на родину» [3]. До своєрідної «опікунської ради» видання входив Олександр Бессмертних – колишній міністр закордонних справ СРСР, член ЦК партії, Надзвичайний і Повноважний Посол, президент Зовнішньоекономічної асоціації, Президент Всесвітньої ради екс-міністрів закордонних справ.
В основу видання покладено осмислення тих принципових викликів, які отримала Росія після розпаду Радянського Союзу. Організатори проекту мали на меті організувати певний процес, об’єднати схожі, проте розрізнені ідеї та донести їх фахівцям у різних галузях науки, що їм, власне, і вдалося. Вельми показовим є навіть стиль, у якому викладаються основні ідеї збірки: «... Предположим, что некоторую страну поразил духовный голод. На ней не сеют трансцендентные зерна истины, блага и красоты, не жнут урожай, не молотят, не свозят его в элеваторы и разнообразные закрома, не мелют муку, не пекут хлеб и не распространяют его тем или иным способом через торговую сеть или систему полевых кухонь. Как известно, чем сильнее духовная дистрофия, тем беспощаднее огонь материальной вражды, который невозможно потушить материальными же средствами. В этой ситуации задачей-максимум является возрождение культуры смыслоделия, возделывания духовной почвы. Но первым шагом должно стать осознание самого факта трансцендентного голода, понимание, что функция духовного питания общества, функция целеполагания разрушена, нуждается в скорейшем восстановлении и институциализации... » [3].
Уміщену в даній збірці роботу П. Щедровицького «В поисках формы» слід вважати постановкою питання про те, яка соціокультурна спільнота людей зможе вивести Росію на міжнародний рівень, донести світові уявлення про російські внутрішні проблеми. У роботі підводяться певні підсумки, що собою являв СРСР перед розпадом і що, власне, слід робити після розпаду [4]. Пізніше, у статті «Русский мир», яка вийшла 2000 року в «Независимой газете» ці ідеї отримали подальший розвиток: російська мова стає важелем розширення впливу «Русского міра» за кордон, бо «Русскій мір» це і є спільнота людей, що розмовляє російською, не залежно від того, де фізично ці люди знаходяться, якщо духовно вони у Росії [5].
Фактично Росія була винесена за межі фізичного, адже в самій Росії, на думку автора, проживає максимум половина усіх «русскіх», Росія перетворилася, отже, на культурне явище, тому там, де розмовляють російською мовою, там і є Росія. На думку П. Щедровицького це відкривало доступ Росії насамперед до фінансових ринків країн, у яких проживає російська діаспора і мало сприяти залученню інвестицій до самої РФ, а сам «Русскій мір» повинен був стати інструментом розвитку глобальної економіки [5]. Проте на той час подібні ідеї вважалися суто теоретичними і навіть утопічними.
Все змінилося, починаючи з середини 2000-х років, коли «Русскій мір» поступово перейшов з інтелектуальних кіл до владних кабінетів Кремля і Російської православної церкви, ставши одним з основних векторів у зовнішній політиці Росії. У першу чергу це пов’язано з високою привабливістю і великим мобілізаційним потенціалом даної концепції. А також із тим, що велика кількість учасників «групи Бессмертних» зайняла доволі високі політичні й наукові посади: наприклад, С. Кордонський очолював Експертне управління Адміністрації Президента РФ в 2000—2004, був старшим референтом Президента РФ у 2004 – 2005, дійсним державним радником Російської Федерації 1 класу. П. Щедровицький наразі заступник директора Інституту філософії РАН. В. Глазичев – кандидат філософських наук, доктор мистецтвознавства, професор Московського архітектурного інституту, член Суспільної палати РФ.
Починаючи з 2004 року російські ідеологи почали актуалізувати ті базові цінності, на основі яких можна проводити зовнішню політику й сподіватися перемогти у глобальній конкуренції націй. Враховуючи компактне проживання етнічних росіян у колишніх радянських республіках, було вирішено спиратися саме на діаспору. «Российская диаспора предлагает социальную и гуманитарную основу для осуществления интересов Российской Федерации на пост-советском пространстве ...», «... в качестве геополитической концепции, «русский мир» полезен в странах Восточной Европы, которые Россия намерена держать в своей орбите и в которых она готова пойти на интервенцию, в случае, если те выберут иную внешнюю политику» – відмічав колишній заступник голови департаменту співвітчизників за кордоном О. Чепурін [цит. за 6, с. 35]. Захист інтересів російськомовного, православного населення для цього прекрасно підходив.
Наприкінці 2006 року президент РФ В. Путін на зустрічі з творчою інтелігенцією сказав: «Русский мир может и должен объединить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они ни жили, в России или за её пределами. Почаще употребляйте это словосочетание — «русский мир» [7]. Трохи пізніше, 2007 року, був створений, указом президента РФ № 796, фонд «Русскій мір», який має на меті популяризацію в Росії і світі російської мови і культури. На 2014 рік під егідою фонду працює 100 «Русских центров» у 45 країнах і 145 «Кабинетов Русского мира» у 56 країнах. Також більш артикульованими стали й завдання фонду: «Мир не состоит из Прибалтики, Украины и некоторых восточноевропейских стран, где происходят какие-то нападения на Фонд "Русский мир". Поэтому мы просто с высоко поднятой головой продолжаем свою миссию и будем ее продолжать независимо от того, нравится она кому-то или нет». «За последний год изменился Русский мир, его изменила Украина. Семь лет назад мы говорили о Русском мире как о культурном феномене, мы говорили о мире русского языка и культуры. Сейчас все чаще Русский мир политизируется и становится категорией не столько культурной, сколько политической,» – розповів виконавчий директор фонду Володимир Кочін [8].
У липні 2009 року в один зі своїх візитів до України Патріарх Кирило, виступаючи у Нікольському кафедральному соборі м. Горлівка, говорив: «Здесь, на священной земле Донбасса, я не могу не сказать об отношениях России и Украины. Это единое пространство Святой Руси, как и Беларусь, как и многие другие страны. Мы единый народ, вышедший из купели Киевского крещения. Существуют различия в языках, в обычаях, в темпераменте, но мы живем одними ценностями. И пока есть одни ценности, есть и эта духовная общность. А если есть духовная общность, то должна быть и солидарность, и взаимная поддержка, в том числе и в трудную годину экономического кризиса» [9]. А вже у листопаді 2010-го Патріарх Московський і всея Русі Кирило заявив: «Ядро Русского мира – Украина, Беларусь, Россия. Основа Русского мира – русский язык, русская культура, православие. Киев – колыбель русской цивилизации» [10]. У цих висловлюваннях очільник РПЦ продовжив ще одну пострадянську традицію, фактично дослівно повторивши думку Олександра Солженіцина, який вважав, що після розпаду СРСР Росія, Україна та Біларусь повинні створити єдиний культурний та політичний простір. Ось як він висловлюється з цього приводу в роботі "Как нам обустроить Россию»: «Не берясь тут предугадывать роль и место нынешних Верховных Советов Российской Федерации, Украины и Белоруссии, естественно предложить, чтобы в конце следующего срока областные земские собрания выделили бы из себя делегатов в Палату Союза (заменяющую Совет Союза) Всеземского Собрания (заменяющего Верховный Совет депутатов), а сами были бы по тому же принципу переизбраны уездными собраниями» [11].
Те, що доктрина РМ була орієнтована в першу чергу на діаспору, позначилось всередині самої Росії. Як свідчать опитування «Всероссийского центра изучения общественного мнения» у листопаді 2014 року – 71% росіян ніколи не чули поняття «русскій мір»; з тих, хто розуміє це поняття, 52% не відносять до нього центральну й західну Україну, проте відносять Донбас (72%) [12].
Експансіоністські аспекти РМ ніколи не приховувалися й неодноразово підкреслювалися його прибічниками. Так, В. Чаплін заявив: «Мы побеждали многие нашествия с Востока и Запада, победим и тех, кто пытается навязать нам жизнь по чужим правилам. Победим и Америку — не обязательно на поле боя, но на поле идей и смыслов. Мы говорим вещи, более очевидные для людей всего мира, мы задаем такие вопросы, на которые не могут ответить люди, которые строят мировую власть. Ибо за нами — правда» [13].
Поступово з’явилася необхідність переосмислення «русского міра» з ідеологічно-теоретичних побудов у вагомий інструмент глобальної конкуренції, який наразі розгортається й шукає свої культурні межі у світі. На даному етапі розвитку проекту «русскій мір» апеляція до релігійної риторики і маркерів дозволила моделювати потенційні загрози для світоглядних аксіом своїх носіїв. Це зробило кордони проектів культурного розвитку, що конкурують на глобальній арені, потенційно конфліктними зонами.
Сьогодні релігійно мотивована ідеологія «русского міра» спирається на декілька тез, що всебічно просуваються в інформаційному просторі та набувають статусу сакральних ідентифікаторів. Йдеться про релігійні та патріотичні твердження, які умовно можна об'єднати у трьох тезах: Росія — це оплот православ’я», «Росія — переможниця у ВОВ», а з 2014 року ще й «Крим — ісконно російська земля».
Перше твердження базується на переконанні, про яке мова йшла вище: РПЦ – основа Вселенського православ'я і єдина церква, яка зберегла автентичну віру. Ця ідея повертає нас до Фераро-Флорентійського собору середини XV століття, на якому християн східного обряду представляли патріарх Константинополя і митрополит Києва. Після прийняття Флорентійської унії Київський митрополит отримав спротив у Москві, де знаходилась його резиденція, і виїхав до Риму, а від Київської церкви відділилась Московська. Фактично собор, який був покликаний зменшити протиріччя, поглибив розкол між західною і східною гілками християнства. Після падіння Константинополя унія втратила своє політичне значення, а релігійне, здається, було під питанням від самого початку.
Але, як відомо, Вселенське православ'я базується на ідеї «пентархії», тобто 5 найдавніших і ключових церков для християн східного обряду, до їх складу входять Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська і Кіпрська канонічні помісні церкви. Також досить цікавою є фраза з тумосу Вселенського патріарха Григорія VII від 13 листопада 1924 року: «... перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу» [14].
Тому треба вважати, що твердження про виключний статус московського православ'я має, в першу чергу, ідеологічне значення.
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ:
1. Послания старца Филофея [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://his95.narod.ru/doc00/filifei.htm.
2. Ловушки памяти / Левада-Центр [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.levada.ru/2016/12/23/lovushki-pamyati/
3. Чернышев С. Апология составителя / С. Чернышев // Иное. Хрестоматия нового российского самосознания [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.russ.ru/antolog/inoe/apolog.htm
4. Щедровицкий П. В поисках формы / П. Щедровицкий // Иное. Хрестоматия нового российского самосознания [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.russ.ru/antolog/inoe/schedr.htm
5. Щедровицкий П. Русский мир / П. Щедровицкий // Независимая газета. – 2000.11.02 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ng.ru/ideas/2000-02-11/8_russian_world.html
6. Гуржи В. Наслідки реалізації доктрині "Русскій мір" в Україні / Володимир Гуржи // Схід. – 2015. – № 2 (134), спецвипуск, лютий. – С. 34-39.
7. МЫ РУС КИЙ МИР ПОСТРОИМ! [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.lgz.ru/archives/html_arch/lg492006/Polosy/1_1.htm
8. ПРИТЯЖЕНИЕ РУС КОГО МИРА[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sr.f ondedin.ru/new/fullnews.php?subaction=showfull¬&id=140956-0529¬&archive=1409042400&start_f rom=&ucat=14&.
9. Слово Святейшего Патриарха Кирилла в Никольском кафедральном соборе города Горловки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/707934.html.
10. Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.patriarchia.ru/db/text/928446.html.
11. Солженіцин О. Как нам обустроить Россию? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.msk.kp.ru/daily/24141/359116/
12. «РУССКИЙ МИР» И КАК ЕГО ПОНИМАТЬ?» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://wciom.ru/index.php?id=459&uid=115074.
13. Русский мир немыслим без православия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ria.ru/religion/20141208/1037121524.html.
14. Короткий опис проголошення автокефалії основних Помісних Церков [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cerkva.info/icd/203-declaracia-5-2.html