В плині часу ми просто зріднилися з МВФ й далі вже не уявляємо собі життя без нього. Але, пов'язуючи своє життя з Фондом, потрібно пам'ятати, що він не є неупередженим незалежним кредитором, якого цікавить тільки отримання своїх грошей з відсотками назад. Сьогодні це дієвий економічний інструмент просування неоліберальної ідеології. Нам вона видається як найбільш дієва і навіть безальтернативна, але багато країн стали успішними саме тому, що відмовилися від її утілення.
Сумніви щодо дієвості Вашингтонського консенсусу (затверджені принципи неоліберальної концепції) і рекомендованих їм рецептів зародилися давно. Так, згідно з дослідженнями ЄБРР, послідовне впровадження неоліберальної політики додає близько 3% ВВП, проте, ані світовий, ані український досвід не підтверджує цих даних.
Центром же економічних і політичних досліджень було проведено дослідження, яке вказує на зворотні результати. Всі країни були класифіковані на п'ять груп: від передових до найменш розвинених, з хронологією від 1960-х рр. до початку 2000-х. Виявилося, що найменших результатів (по відношенню до себе ж у минулому) в 1990-х домоглися країни, які найбільш послідовно проводили політику неолібералізму (ОЕСР, країни Латинської Америки і країни на північ від Сахари). Група країн з найкращими показниками у 1960 рр. (Східна та Південно-Східна Азія) в 90-х продемонструвала серйозний спад, а країни, які показали найбільше зростання, в цей же час практично не проводили неоліберальної політики1. Сьогодні ж стало цілком очевидно, що це не єдиний (і швидше за все не найефективніший шлях економічного розвитку, але при цьому вірний шлях втрати самостійності). Констатація «серцевинних цінностей» і появи «документа №9» в Китаї, які прямо виступають проти неоліберальних цінностей, не заважає йому бути однією з найбільш швидкозростаючих економік світу, домагаючись все нових і нових, причому не тільки економічних, перемог (космос, спорт, армія). Російський приклад теж повчальний. Він абсолютно не популярний у нас, але, тим не менш, показовий. Росія продовжує функціонувати (хоча багато експертів ще півтора роки тому передрікали їй економічний і не тільки колапс), не тільки відмовившись від неоліберальної політики, а й щодня витримуючи прес, наприклад, санкцій, ініційованих неоліберальними західними елітами.
Ми ж, вже ледве зводячи кінці з кінцями в результаті порад МВФ (підвищення вартості комунальних послуг, наприклад) продовжуємо шлях, який, судячи по всьому, до щастя нас не приведе. Нові умови для отримання чергового траншу в розмірі 1 млрд. доларів (це, до речі, менше, за визнанням профільного міністра, аніж Україна витрачає в результаті торгових воєн з Росією, тільки від заборони на транзит українських товарів через територію РФ) викликає все більше запитань. Підвищення пенсійного віку до 63 років красномовно говорить про справжню мету такої реформи (середня тривалість життя чоловіків в Україні 62/65 років село / місто). Поступове збільшення робочого стажу до 35 років немовби закликає добре попрацювати перед тим, як спокійно померти. Відкриття ринку землі – питання дуже дискусійне. Однак, очевидно в цьому питанні, що земля – мало не останній глобальний актив, який ще залишився в України. Чи справді ми повинні почати продавати землю, в момент, коли вона має найменшу ціну (через війну, нестабільність, інвестиційної непривабливості тощо)? Таке ж саме питання маємо й щодо вимоги якнайшвидшої приватизації державних підприємств.
Таким чином, слід сказати, що поширювана МВФ неоліберальна політика є далеко не єдино можливою програмою дій в сучасному світі. Більш того, найбільших економічних й ще більших політичних (збереження та зміцнення суверенітету і самостійності) успіхів досягли країни, які відмовилися від реалізації неоліберальної програми. Дивлячись же на нові умови МВФ для України, взагалі важко знайти в них українські національні інтереси.
1 См.: J. Weeks. Globalize, Globalize, Global Lies: Myths of the World Economy in the 1990s, in R. Albritton et ai., eds., Phases of Capitalist Development (Houndmills, 2001)
Читайте також: