Головна » Блоги » Про честь і чесність журналіста

Про честь і чесність журналіста

12.12.2016
9213

Інформаційний простір, в якому живе сучасна людина, постійно впливає на неї, в результаті чого прищеплюються стереотипи мислення, концептуальні настанови, формується та змінюється картина світу. І соціальним інститутом, який відповідає за тиражування такої картини світу, є засоби масової інформації. З одного боку, ЗМІ виконують функцію інформування особистості про суспільно значущі події, але з іншого – створюють мовними засобами особливу медіареальність, в якій пересічна людина часто губиться, дезорієнтується, починає видавати бажане за дійсне. В цьому аспекті варто пригадати фразу фундатора аналітичної філософії Л. Вітгенштейна: «Межі мого світу визначаються межами моєї мови». Функція мови в епоху постсучасності полягає не стільки у відображенні світу, скільки в його конструюванні, яке відбувається завдяки такому феномену як дискурс. Одним із різновидів дискурсу є політичний дискурс.

У сучасній літературі дослідження політичного дискурсу передбачає аналіз усіх семіотичних систем, а мовним матеріалом виступають заяви політиків, політичних оглядачів та коментаторів, публікації в ЗМІ, матеріали спеціалізованих видань, що стосуються різноманітних аспектів політики. Вважається, що політичний дискурс є відкритим для всіх членів мовного простору. Специфіка політичного дискурсу, який присутній у всіх видах ЗМІ, полягає в тому, що він забезпечує передачу населенню політичних та ідеологічних настанов, суб’єктивних, доволі часто, упереджених оцінок подій, шаблонів мислення.
Включення в дискурсивне інформаційне поле пересічного громадянина дає можливість маніпулювати його свідомістю. Сутність маніпуляції, на думку С.Кара-Мурзи, наступна: «ми не будемо тебе примушувати, ми вліземо до тебе в душу, у підсвідомість, і зробимо так, що ти захочеш». Маніпулятивні дії спрямовані на те, щоб «приручити» іншого, «спіймати на гачок», «прибрати до рук», тобто перетворити об’єкт на маріонетку, слухняне знаряддя в руках маніпулятора. Отже, поступово «ловиться на гачок» завдяки плідній діяльності журналістської «касти» все населення України.

Як говорив російський політтехнолог Марат Гельман, якщо ти працюєш у газеті, то це можна порівняти зі стріляниною з автомата, а якщо ти працюєш на ТВ, то це все одно, що управляти бомбардувальником. Журналісти – це бійці «мисленнєвого» фронту, бо вони змагаються за свідомість людини, за її ціннісні настанови та пріоритети. Саме тому одними із найважливіших проблем сучасної журналістики є проблеми об’єктивності інформації та відповідальності за СЛОВО.

На цій проблемі зосереджують свою увагу багато українських журналістів. Так, медіаексперт, викладач школи журналістики УКУ Отар Довженко вважає: «Відповідальність – це найдражливіше питання... Межа між блогінгом і журналістикою лежить там, де людина перестає робити для себе, а робить для аудиторії. Починає орієнтуватися на потреби аудиторії і зобов’язана робити щось, що від неї чекає аудиторія». Наталя Курдюкова, одна із засновниць проекту «Накипело» (Харків), наголошує, що питання відповідальності – це основне питання журналістики та будь-кого, хто бере до рук камеру, або просто намагається розповісти якусь історію. «Журналіст має право висловлювати свою позицію, але в колонках. Несе відповідальність за формування свідомості населення», − акцентує увагу на розмежуванні новин та коментарів Анастасія Канарьова.

Сьогодні мало видати сенсаційне повідомлення. На думку представниці DWAkademie Беттіни Руйгіс, «охопити всі потоки інформації та думок в соцмережах стає дедалі важче. Тому новий виклик для журналістики – вибрати з масиву інформації головне та надати не лише факти, а аналітику, статистику, допомогти побачити повну картину й зробити висновки». Але, з одного боку повна картина дасть шанс на об’єктивність, а з іншого, може створити такий образ події, який пересічний громадянин просто бездумно «проковтне». Проблема об’єктивності інформації також пов’язана з війною олігархів в українському медіапросторі, на що вказує Діана Дуцик, виконавчий директор ГО «Телекритика» та журналістка. Прикладом цього у вітчизняному медіапросторі є відверта політична та комерційна боротьба між «Інтером» та «Плюсами» на ринку новин. Ще одним із аспектів об’єктивності подачі новин, а відтак і маніпуляції новинами, є замовчування тих із них, які не підпадають під певний «патріотичний наратив». Вважається, що якщо в тебе не провладна позиція, то вона не проукраїнська. Наталя Курдюкова на це якось зауважила, що «Проукраїнська позиція − це в жодному разі не заклик до радикалізму і не підтримка влади. Як ті бійці, які наразі в АТО, зовсім не обов’язково підтримують чинну владу, вони просто захищають свою Батьківщину. Так само і журналісти відстоюють інтереси своєї країни».

Якщо вдаватися до наукових розмислів, то врешті-решт робота журналіста спрямована на пошук істини. Істина – явище складне. Вона носить об’єктивно-суб’єктивний характер. Об’єктивність полягає в незалежності її змісту від пізнаючого суб’єкта. Суб’єктивність істини проявляється в її вираженні, в формі, яку їй надає лише суб’єкт. Тобто об’єктивні події все одно подаються суб’єктивно, тому важко уникнути власної оцінки, а якщо тобі за цю оцінку ще й платять, то, певно, неможливо. Політичні події необхідно розглядати комплексно, неоднобічно, намагатися висвітлити весь спектр позицій з означеної проблеми, тоді може бути реалізована претензія на всебічність розгляду. Журналіст «Нової газети» Ольга Мусафірова зауважує з цього приводу: «На жаль, так склалися обставини, що частина колег свідомо, підсвідомо чи несвідомо цікавиться лише «дружньою», а не «ворожою» стороною – «ворожою» в контексті я називаю жителів Донбасу з іншими поглядами, а не зі зброєю в руках. Усі ми громадяни, більшість з нас патріоти України. Але також треба розуміти, що ставлення до населення, яке з різних причин не виїхало, залишилось по інший бік умовної лінії розподілу, формується і під впливом медіа. Ми займаємось додатковим «розлюдненням» тих, котрі «самі винні», що їх громадянські права порушені. Тавруємо їх як колаборантів, пристосуванців, посібників бойовиків і цим самим поглиблюємо тріщину, яка існувала завжди… На відстані, з Києва, ми бачимо за блокпостами здебільшого однорідну масу «сепарів» і «ватників». Найбільша складність для мене полягає в тому, що дуже хочеться пробитися до свідомості «на тому боці» і все ж таки визначитися, чи зможемо ми колись збудувати з ними єдину країну, чи вони остаточно перетворюються зараз на відрізаний шматок. Поки що для мене питання залишається відкритим» (див.: Леся Карлова «Ми не ідемо в зону АТО за сенсацією», – Іван Гребенюк, «1+1» «Журналіст України». – 2016. –№ 3).

Отже, для того, щоб пересічній людині мати об’єктивне уявлення про події в Україні й світі і не стати об’єктом журналістської маніпуляції, необхідно вдаватися до серйозної аналітичної роботи, а саме, передивитися новини на всіх каналах, проаналізувати їх суперечливі моменти, і скласти власне враження про ситуацію. Можна створити власний віртуальний світ, і тоді ти в ньому господар, а можна жити в створеному для тебе світі журналістами і він уже  не належить тобі.

СЛОВО завжди мало велику силу, а в умовах гібрідної війни – набуває ще більшої. На мою думку, силу слова можна «втиснути» в діапазон висловів відомих українських літераторів Івана Франка і Лесі Українки. Так Іван Франко сказав: «якби ти знав, як много важить слово, одно сердечне, теплеє слівце», наголошуючи на щирості почуттів та думок. Натомість, Леся Українка говорить: «благословенне слово, що гартує». Її слово допомагає вистояти і перемогти. Українська журналістика має рухатися саме в такому діапазоні думок.

Читайте також:

Як Україні вижити в еру дезінформації?

Украинские СМИ как угроза национальной безопасности

 
Дивитись всі блоги