Головна » Дослідження » Глобалізація » Про трагічну свободу російської екзистенції

Про трагічну свободу російської екзистенції

19.07.2021
4989

Пасько Ігор Трохимович

Російський культурно-історичний тип в жодному разі не є ідентичним візантійському модусу ортодоксії. Навпаки, вони є інверсійними один до одного. В першому варіанті маємо ідею в якості мети, а державу, відповідно, засобом. В другому – держава постає метою, а ідея використовується як інструмент влади. В наслідок цього, в першому випадку отримуємо ідеократію, в другому – цезаропапізм.

В певний спосіб мусимо визнати, що російський модус культури і цивілізації є унікальним явищем в історії. То є модус духу і духовного стану екзистенції. На тлі цього рафінованого процесу метаморфози духу якось зовсім блякне, тьмяніє і втрачає сенс матеріальний субстрат суспільного буття. Високий дух непомітно втрачає майже всякий зв'язок з матерією, котрою він мусить бути обтяженим. Майже непомітний у камені і бронзі, цих найбільш тривких носіїв духу, він знаходить свій прихисток у Слові.

До речі. Відомий російський філософ М.Бердяєв колись зауважив, що російській людині не властиве відчуття форми. Здається, це перебільшення. Російський дух, дійсно, не дуже переконливо являє себе в аристотелівських формах архітектури чи скульптури, натомість він блискучим феєрверком вибухає в платонівських формах вербального дискурсу, а Слово - то є найвища форма. Певним чином, можемо констатувати, що Росія була, є й, мабуть, буде країною слів. Слів, як вартісних, так і здевальвованих. Слів, як щирих, так і невідвертих. Але саме з цих слів, під сигнатурою Правди і Справедливості, будується величний повітряний Храм російської ідеї, російської культури і російської утопії. Такий собі «Град Китеж».

В московській ортодоксії належне й суще, сакральне й профанне ніколи не збігаються, бо є паралельними світами, інваріантно і константно відокремленими хтонічним проваллям несумісності між світом зашкарублої, низької матерії і світом високого сакрального духу. Саме в російській ментальності просліджується сталий іманентний потяг до того горнього онтичного світу, світу найдосконалішої справедливості й найвищої правди. В тому, мабуть, слід вбачати найвищу чесноту московського православного типу. Ця риса зовсім не властива католицтву, не притаманна вона й протестантизму. Не віднайдемо її навіть у візантійській ортодоксії.

Відомо, що західне християнство ототожнює справедливість з правом і законом, а правду ідентифікує з раціонально чи емпірично обґрунтованою істиною (veritas). Що ж стосується візантійського православ’я, то тут, як і в комуністичному догматизмі, найвища справедливість та висока істина були зведені до безпосередньо земної реалії – симфонії держави та церкви. В усіх трьох варіаціях християнства спостерігається поступовий, плавний перехід від сакрального до профанного, від долішніх до горішних реалій. Між ними відсутнє не тільки метафізичне провалля, навпаки, вони доповнюють і обумовлюють одне одного Перехід людини від одного світу до іншого тут майже ніколи не є ані високою, ані низькою трагедією. Тут не має місця для контрарної диз’юнкції, радше маємо звичайну кон’юнкцію аристотелівського штибу, кон’юнкцію матерії та форми.

З цього приводу доцільно згадати думку Августина Аврелія про те, що межа між civitas Dei et civitas terrenа пролягає не де інде, а саме через серця людей, тобто співвідношення між Божою і земною громадою – це співвідношення ідеального і матеріального в межах самого соціуму. Натомість зовсім інша думка властива московській християнській парадигмі. Тут civitas Dei жорстко протиставляється сivitas terrena як принципово різні, несумісні світи – світ Бога та світ Диявола. Різниця,як бачимо, не просто суттєва - вона засаднича.

Високе іманентне ваблення російського архетипу до горніх онтичних реалій, на жаль, не супроводжується раціональною візією чи навіть відчуттям тої небезпеки, що інваріантно постає у кожному акті переходу з онтологічного до онтичного стану. І вже зовсім безпорадною стає ситуація перед безоднею хтонічного Ніщо, котра пролягла між високим і низьким, належним і сущим. Як то не дивно, але російський архетип саме тут залишає людину напризволяще, зовсім не озброюючи її тою оптикою, що дозволяла б їй хоча б відчути подих провалля під власними ногами.

Російська православна культурно-історична ідентичність є за своєю сутністю ідентичністю, де духовні вартості значно вивищуються над вартостями матеріальними. Цей культурно-історичний тип характеризується гіпертрофованим відчуттям несправедливості і неправди земного буття і таким самим гіпертрофованим прагненням до ескапізму, до втечі від цього неправедного земного світу до горнього царства досконалої справедливості. Саме тому російська ідея постає не як духовне знаряддя усвідомлення земного буття та місця Росії в практичній історії, а як грандіозна утопія розбудови царства небесного. Цей надзвичайний потяг до духовної досконалості повинен був би тішити самих росіян, якби не деякий його інфернальний присмак.

Між земним і небесним, горнім і дольним лежить лиховісне провалля хтонічного Ніщо. Це кінцевий пункт для більшості тих, хто долає шлях до досвітніх вогнів Святої Русі. Але до них доторують лише ті, хто знайшов в собі здатність повністю позбавитись зловісних кайданів заяложеного профану, і необтяжені матерією, як на сакральних крилах, злетіти до горнього світу Досконалості і Абсолюту. Решта – знайде свій вічний притулок десь там у прірві. Вони не спромоглися розірвати пута сумнівів, скинути вериги розчарувань і захиститися від блендних фантомів fata morgana, що виблискували в калюжах банальної повсякденності. Ім’я їм легіон. Від М.Гоголя та Ф.Достоєвського до нескінченої колії безіменних в’ятських, тверських, рязанських чи петербурзьких поетів за призначенням Божим, шукачів правди і справедливості за покликанням сумління, камертон душі котрих аж ніяк не знаходив резонансу у повсякденному побуті, були зіштовхнуті у те інфернальне провалля за реєстрами департаменту падших ангелів або демонів.

Їх обов’язково згадають. Майже всіх поіменно. Їм нададуть статус серафимів або херувимів, блаженних або святих. Рукописи їхні, як і повинно бути, не згорять. Згадають і осудять також тих, хто їх розпинав і підштовхував до урвища над рікою забуття. Але це буде потім, значно пізніше, коли земні умови зміняться настільки, що старі ідеї стануть вже не суголосними новим реаліям і зовсім не загрожуватимуть їм. Нарешті, коли підуть у земне небуття не тільки закатовані, а й самі кати.

З цього боку святоруська цивілізація постає в настільки неочікуваний і оригінальний спосіб, що можна бути певним – аналогів їй в усіх інших християнських патернах ми не знайдемо. За своєю differencia specifica в московському модусі християнства маємо надзвичайно потужну духовну складову, нестримну моральну силу, дух, котрий, переконавшись у своїй принциповій неспроможності змінити щось на краще в земних умовах і відмовившись від земної громади як від позбавленої істини тлінності, весь зосередився на нетлінному, шукаючи і розбудовуючи утопії справедливості у сфері чистого духу.

Парадоксально, але до диспозиції постає жахливий нонсенс. Ціла цивілізація, принаймні її ліпша і морально чистіша частина, фатально тяжіє до трансцендентного, аж до розірвання останньої ланки того брутального ланцюга, що ще якось утримує її в земних умовах. В такий неочікуваний спосіб оптимістична духовна жертовність російського культурно-історичного типу, в решті-решт, обертається трагічним комплексом магічної схильності до земного суїциду. Особливо яскраво цей синдром виявляє себе у колах інтелектуальних та маргінальних прошарків російського суспільства. І взагалі, в емблематиці російської культури, за шляхетним фасадом високої жертовної духовності обов’язково ховаються убогі задвірки рудиментів інстинкту земного самозбереження, іноді атрофовані десь аж за межами можливого елементарного фізичного виживання.

Мусимо визнати, що російська цивілізація дає взірець не тільки оригінальної, але й високодуховної платонівської утопії-мрії, розбудованої на ідеях добра, справедливості, рівності та свободи. Вона суттєво відрізняється від цивілізації поганської Русі, принципово різниться від цивілізації візантійського християнства, Вона вища і жертовніша від них. Нею можна тільки пишатися. Але в чистому вигляді вона є повністю нежиттєздатною. Для затвердження свого дійсного буття вона мусить бути вкорінена у буття земне.

Масова, пересічна російська людина свято вірить, що вона, на відміну від неросіян, яким вона може навіть співчувати, перебуває в світі свободи. То мабуть так і є. Прикро, але саме окцидентальна аксіоматика та властивий їй дискурс не дозволяють засадниче іншій цивілізації збагнути, як то можна існувати під суцільним диктатом монопольних ідей та інституцій, в яких вони об’єктивовані, натомість відчувати себе в стані свободи. Але ж російська свобода має свою специфіку зовсім незрозумілу для інших…

Присутня диктатура російської ідеї, але російська ідея є невід’ємною від російської людини, то є її власна ідея, її власна суб’єктність, її власний вибір. Хіба що з радістю делегований державі і церкві. Переважна більшість російського народу являє собою історично пасивну масу. З маніакальною впертістю вона самоусувається з публічної сфери, задовольняючись профанно-приватним буттям, з його максимально заниженими морально-звичаєвими імперативами. Натомість не зависокий рівень етичних норм відчужує її від публічного. Відчужує інше: відчуття не тільки марності зусиль, але й відчуття непотрібності будь-якої метаморфози свого суспільного організму та бажання сховатись від публічного сьогодення у минулому та приватному бутті.

Таким чином, стає очевидним, що проблема свободи не є актуальною для російської людини. Вона імпліцитна російській екзистенції, бо російська людина, на відміну від людини окцидентальної, не тільки народжується, але й живе та вмирає в тенетах свободи. Звісно, що російська свобода не дефілює на авансцені вистави з приватного життя пересічної людини. Тут вирують пристрасті соціальної рівності. Але вона й не за лаштунками. Вона є загальним тлом, на якому розміщені декорації російської буттєвості. То є питомий спосіб російського екзистування, який майже не піддається якомусь суттєвому історичному варіюванню. Код російської свободи зовсім не збігається з європейським, а європейський дискурс, яким змушені користуватись російські політики у спілкуванні з європейським світом, як завжди, породжує наративи, що сприймаються західною людиною як відверто нещирі, а російською – як незрозумілі. Від того непорозуміння тільки зростає.

Тут домінує абсолютна реалістична візія. Тому свобода трактується зовсім не як концепт чи ноумен. Свобода – це найвища універсалія буття. Це – закон буття російського світу. Після Божого тестаменту - це найвищий закон. Його не можна скасувати, поліпшити чи вдосконалити. Він є етерним та інваріантним до решти світу. Російська свобода не є якоюсь політичною чи соціальною свободою, вона є свободою сакральною, тобто російською ідеєю, котра, втілюючись в політичні та еклезійні інституції, являє себе народові в іпостасі соборності. Вся російська цивілізація міцно тримається не на нестямній любові росіян до своєї державності та їхньому кондовому патріотизмі, не на канонічному православ’ї, бо заміна Священного Синоду на Ідеологічний відділ ЦК КПРС у свій час була масово підтримана посполитими руської землі і нічого суттєвого не порушила в її парадигмальній конфігурації. Вона тримається на міцній реліктовій тектонічній базальтовій платформі російської ідеї – ідеї російського трактування свободи, справедливості, істини і правди.

Взагалі мусимо зауважити, що російській ідеї, як то не дивно, в російській історії не знаходиться альтернативи. І допоки непохитною залишається російська ідея, російська цивілізація незламна. Натомість, як тільки у росіян виникають сумніви в істинності власної ідеї, обов’язково спостерігається деконструкція архітектонічного задуму історії. Постає руїна. Прикладами цих явищ можуть бути лютнева 1917 року революція чи звісна «перебудова» кінця ХХ сторіччя. І тільки навернення до старої, хоч і в новому модусі, ідеї, котра вже пройшла неодноразову апробацію в історії, було здатне запобігти цивілізаційній катастрофі.

 

Читайте також:

Про різницю між філософією Маркса і філософією Леніна

ПАМ'ЯТІ ПІАМИ ПАВЛІВНИ ГАЙДЕНКО (2.01.1934 - 2.07.2021)