Повстання проти секулярного світу. Вступ
Тема стає справді актуальною для дослідження, коли замість дослідницької проблеми перетворюється на проблему в загальному розумінні цього слова. Саме такого статусу набула в сучасному публічному просторі релігія внаслідок розвитку кількох трендів. По-перше, значно підвищився рівень насильства, пов’язаного з релігійними переконаннями. Наприклад, кількість терактів на релігійному ґрунті зростала в Європі щороку в кілька разів, починаючи з 2015-го. По-друге, релігійний чинник є одним із найбільш важливих у популістській політиці, а вона перемагає вже не тільки в посттоталітарних державах, але й у західних демократіях. По-третє, релігійна динаміка в ХХІ ст. остаточно спростувала теорії секуляризації, через це науковці змушені наново відповідати на питання про майбутнє релігії. І це ставить нас перед проблемою дослідницькою, адже сучасна релігійність часто не виглядає як мала б виглядати за підручниками, і людина може жертвувати життям в ім’я предметів, які ми не одразу розпізнаємо як предмети релігійної віри. Тож, одним із нагальних завдань релігієзнавства є визначення особливостей релігійності сучасної людини, які мобілізують своїх носіїв на неочікувані дії, нерідко пов’язані з насильством та жертовністю.
Релігієзнавчі та філософські теорії нерідко оперують термінами на позначення стану речей, що прийшов на зміну секулярному (підкреслено світському) порядку денному. Поняття на кшталт «постсекулярний», «десекулярний» та інших подібних покликані позначити цей нечітко прокреслений стан сучасності, коли секулярність Модерну вже втратила абсолютний авторитет навіть на Заході, а на зміну їй прийшло дещо нове. Відтак, поки не буде яскравіше проявлений цей стан, видається більш доцільно міркувати про такий собі відкат у процесі розчаклування світу. Втім, і «постсекулярний», і «десекулярний» як опис стану речей повертають нас до прогресистського та водночас універсалістського бачення світу, так само як і власне поняття «секулярний». Справа в тому, що описуючи стан речей у світі чи навіть у самій лише західній його частині як секуляризацію чи постсекуляризацію, мимоволі ми дещо спрощуємо картинку. По-перше, підносячи окрему тенденцію до рівня загального стану епохи – тобто вважаючи, ніби протягом певного часу (наприклад, з 1500 року до 2000) все людство рухалося в напряму більш секулярного буття. Ця проблема більш-менш виявлена дослідниками другої половини ХХ століття, і поступово універсалізм (а на справді європоцентризм) ХІХ століття поступився розумінню того, що людство загалом нікуди не рухається, принаймні, не еволюціонує до певного універсального ідеального стану. По-друге, кажучи про десекулярний чи постсекулярний характер нинішнього стану речей, ми починаємо міркування з того місця, де певний період часу був секуляризацією, а нині відбувається або його трансформація, або повернення до більш ранньої стадії, тобто ми знову пояснюємо речі через еволюціоністську парадигму.
Хоча ця книга і присвячена явищу, органічно пов’язаному з секуляризацією, втім воно не заступає місце секуляризації в якийсь час, а існувало та існує протягом усього періоду секуляризації та посилюється разом із посиленням останньої. Саме релігійність, яка свідомо протистоїть секуляризаційним тенденціям від їх початку й до сьогодні буде називатися «контрсекулярною» та підлягатиме розгляду в подальшому тексті. Контрсекулярна релігійність, або контрсекулярність, є своєрідною антитезою секулярному модерному світогляду, але вона також протистоїть і традиційному. Її носії багато в чому поділяють модерні звичаї, стиль мислення та сприйняття світу навколо, але трагізм полягає в тому, що вони не вважають секулярний порядок денний ідеальним та намагаються від нього відмовитися, подолати Модерн чи знищити його. Якщо визначати зв’язок між традиційною релігійністю, модерним секуляризмом та контрсекулярністю, то секуляризм є запереченням домодерної, або традиційної, релігійності, а контрсекулярність – запереченням секуляризму. Фактично, обидва останні явища є модерними та виникли як результат зміни світоглядних орієнтирів у пізньому Середньовіччі та Відродженні. Домодерна релігійність є для них предметом зовнішнім, до якого насправді дуже важко доторкнутися через розбіжність систем координат, у яких перебувають Новий час і період європейської історії, що йому передував.
Специфікою книги також є спроба поєднати дослідження контрсекулярних тенденцій у межах релігійності та езотеризму. Зазвичай релігієзнавці мало уваги приділяють у своїх дослідженнях езотеризму, якщо, звісно, не займаються ним безпосередньо. Натомість, західний езотеризм так само як і християнство чи інші релігії потрапив під вплив Модерну, а відтак і секуляризації та контрсекуляризації. В книзі приклади з історії християнства, ісламу та інших релігій чергуватимуться з прикладами з історії розенкрейцерства, окультизму та інших езотеричних течій. Схожі відповіді представників езотеризму та релігії на виклики секуляризації дають повніше розуміння контрсекулярності як явища, не обмеженого лише однією конфесією, а присутнього достатньо широко та вельми впливового. З іншого боку, розбіжності в контрсекулярних рухах у релігії та езотеризмі дозволять краще зрозуміти обидва через порівняння.
Термін «контрсекулярність» іноді з’являвся в наукових публікаціях протягом другої половини ХХ століття, навіть увійшов до назви одного з чисел американського журналу «Social Research» за 1970 рік. Серед всесвітньо відомих релігієзнавців про контрсекулярність почав говорити Пітер Бергер. У передмові до класичного збірника «The Desecularization of the World: Resurgent Religion and World Politics» він писав: «Можна бути впевненим, що модернізація мала певні секуляризуючі ефекти, в одних місцях більші, в інших менші. Але вона спровокувала також потужні рухи контрсекуляризації... Контрсекуляризація є принаймні настільки ж важливим феноменом у сучасному світі, як і секуляризація».
Втім, на той момент ставало модним узагалі заперечувати секуляризацію та приділяти увагу іншим питанням, і навіть сам Бергер перейшов до інших концепцій, зокрема, до теорії плюралізації. Згодом про ідею взагалі майже забули. Як пише дослідник теорій Бергера В. Карпов, «Дивлячись на сильні формулювання Бергера, можна було б очікувати, що вони спровокують вибухове зростання досліджень, присвячених контрсекуляризаційним тенденціям... Попри те, напрочуд мало зусиль докладалося до того, аби концептуалізувати десекуляризацію та евристично використовувати це теоретичне поняття в порівняльних дослідженнях відродження релігій у сучасному світі... Досі дискусії розгортаються, переважно, навколо порядку денного XVIII-XIX століть...».
Перспективна ідея залишилася на маргінесі, аж доки саме явище контрсекулярності не перейшло з розряду контркультури до розряду альтернативних глобалізаційних проектів із урядовою підтримкою та багатомільйярдними бюджетами. Контрсекулярні ідеології, підкріплені ядерним арсеналом, раптом постали перед обличчям усього людства, втім, пояснити їх та запропонувати механізми роботи з ними мають все ж не політологи та не спецслужби, а передусім релігієзнавці.
Стрімке поширення секулярного світогляду після французької революції 1789 року призвело до кількох пов’язаних між собою наслідків. По-перше, загострився процес виходу класичної релігійності з публічного простору, передусім – західного, але внаслідок ланцюгової реакції також і східного. Класичні релігійні інституції не відповідали просвітницьким настроям доби, а тому виникла думка, що незабаром традиційні релігійні форми зникнуть, аби поступитися новим. Провідниками нового тренду стали Франція та США. По-друге, вибухово з’являлися світоглядні рухи, які ставили на меті задовільнити потяг людей до трансцендентного, водночас не протиставляючи себе розвиткові науки й технологій. Окрім протистояння секуляризму, їх відрізняли прагнення долучитися до джерел, пошук справжньої духовності на Сході, еклектизм у віровченні та відсутність чіткої догматики.
Вже у ХХ столітті ці рухи потрапили до поля уваги дослідників і, зрештою, дали підстави для перегляду теорій секуляризації, а також для констатації початку постсекулярної доби. Попри відмінність від класичної релігійності, ці рухи все ж можна вважати релігійними через потяг до трансцендентного, віднайдення нових практик для зв’язку з надприпродним, іноді також побудову ієрархічних інституцій, що відповідають за зв’язок із надприродною реальністю. Разом із некласичними світоглядами типу окультизму чи нью-ейдж з’являлися також реставраціонізм, фундаменталізм та інші рухи, щодо релігійного характеру яких сумнівів не виникає. Широке розмаїття шляхів, об’єднаних протистоянням секулярному світу, актуалізує їх класифікацію та визначення типових особливостей.
У книзі ми подивимося на сучасні події, які багато кому здаються обнадійливими, а ще більшій аудиторії – загрозливими. Подивимося з точки зору зв’язку сьогоднішньої глобальної реальності з релігійною мобілізацією та протистоянням секулярному Модерну. Явища, які ніби раптово спалахнули на початку ХХІ століття, насправді є екзальтацією наявного вже протягом кількох століть протистояння секулярного та контрсекулярного, яке доповнює протистояння модерного та домодерного. Мета книги полягає в тому, щоб окреслити цей зворотній бік секуляризації та спрогнозувати її роль у майбутній трансформації світового устрою, системи міжнародних відносин та принципу об’єднання людства в спільноти. Перераховані в другій частині книги приклади дозволяють припустити, що трансформація вже почалась, і незабаром піде тріщинами не лише Версальський світовий порядок, а й Вестфальський. І не важливо, чи ми дивимося на ці трансформації з острахом, чи з надією, корисніше бути готовими до їх наслідків, аніж опинитися в вирішальний момент без інструкції з виживання в нових умовах.
Перша частина книги покликана дати огляд контрсекулярності як явища, яке має свою історію та коріниться в ранньомодерній Європі. Тут будуть описані ключові риси, притаманні контрсекулярній релігійній свідомості – ненависть до західного матеріалізму й атеїзму, а водночас прогресизм і своєрідне місіонерство. Як справедливо зазначають дослідники, цей рух досі не набув чітких обрисів, його представники можуть схилятися до інтелектуального примордіалізму чи бурхливої примітивізації, до ескапічного усамітнення в лісі чи емоційної проповіді в інтернеті, очікувати кінець світу найближчими роками чи планувати своє вдосконалення на кілька життів уперед. Іноді лише планомірне бажання протистояти секулярному західному устрою може об’єднати представників дуже різних виявів контрсекулярності, але втім ми вже можемо побачити деякі речі, що періодично повторюються та зустрічаються і серед мусульман, і серед християн, і серед нью-ейджерів чи засновників нових релігійних рухів. Саме ці повторювані та характерні риси ми розглянемо в першому розділі.
Друга частина перенесе нас остаточно до сучасності. Вона присвячена кільком релігійно-політичним проектам, які спалахнули буквально протягом 2010-х років та намагаються заперечити західний світоустрій за підтримки державного чи принаймні міцного фінансового й військового ресурсів. Безумовно, перелічені проекти не складають вичерпний список, частина з них вже відходить на другий план, тоді як у майбутньому можливе виникнення нових, ще більш потужних. Отже, якщо явище постсекулярного чи десекулярного каже нам про можливість релігійного повернення, то явище контрсекулярного – а саме контрсекулярних глобальних проектів – ставить питання про перспективи сучасного глобального порядку взагалі, про можливу заміну секулярного повоєнного міжнародного устрою іншими моделями, які також претендують на глобальне поширення.