(З інтерв'ю Пітера Тіля Россу Даутету для NYT)
Тіль: Я досі загалом вірю в тезу про стагнацію. Це ніколи не була абсолютна теза — йшлося радше про уповільнення темпу. Це не був нуль, але період із 1750 по 1970 рік — понад 200 років — був епохою прискорення змін. Ми постійно рухались швидше: кораблі ставали швидшими, залізниці — швидшими, автомобілі — швидшими, літаки — швидшими. Кульмінацією стали місії «Конкорд» і «Аполлон». Але потім — у всіх вимірах — усе почало сповільнюватися.
Даутет: Те, що мене завжди вражало: коли виникає відчуття застою, занепаду в суспільстві, — з’являються люди, які починають жадати кризи. Вони чекають моменту, коли зможуть радикально змінити напрям, у якому рухається суспільство. Після 11 вересня серед консервативних зовнішньополітичних кіл виникло відчуття: ми — декаденти застою, і настав час прокинутись, почати новий хрестовий похід і переробити світ. Зрозуміло, що все це дуже погано закінчилось.
Тіль: Але ж саме Буш-старший сказав людям: негайно йдіть по магазинах.
Був певний неоконсервативний зовнішньополітичний анклав, де люди займалися LARP (рольовими іграми), щоб вирватись із декадансу. Але головний мейнстрим був серед людей Буша, які просто казали всім: ідіть по магазинах.
Даутет: То на які ризики варто йти, аби уникнути декадансу? Складається враження, що ті, хто прагне побороти декаданс, повинні йти на серйозний ризик.
Тіль: Ну, не знаю, чи дам вам точну відповідь, але моя загальна відповідь: значно більші. Ми повинні ризикувати значно більше. Ми маємо робити значно більше.
Можна пройтись по різних галузях. Якщо говорити про біотехнології — наприклад, деменція, хвороба Альцгеймера — ми не досягли жодного прориву за 40–50 років. Люди застрягли на бета-амілойдах. Це явно не працює. Це просто якийсь дурний рекет, де люди просто утримують свої позиції. Тож так — тут ми повинні ризикувати більше.
Якщо у вас смертельна хвороба — ймовірно, є значно більше ризиків, на які можна піти. І є значно більше ризиків, які можуть взяти на себе дослідники.
Культурно це схоже на ранню модерність, коли люди вірили, що ми вилікуємо хвороби. Вірили, що ми радикально подовжимо життя. Безсмертя було частиною проєкту ранньої модерності. Це були Френсіс Бекон, Кондорсе. Можливо, це було антихристиянським, а можливо — навпаки, походило з християнства. Це була конкуренція. Якщо християнство обіцяє вам фізичне воскресіння, то наука не зможе перемогти, якщо не пообіцяє того самого.
Мені здається, слово «природа» жодного разу не вживається у Старому Заповіті. І тому, як я розумію юдео-християнське натхнення, йдеться про вихід за межі природи. Але є певні способи, у які ви — з Божою допомогою — повинні це перевершити, подолати.
Атеїстична філософська установка — це «Один світ або нічого». Це була короткометражка, випущена Федерацією американських науковців наприкінці 1940-х. Вона починалася з того, як ядерна бомба знищує світ, і, очевидно, щоб цього не сталося, потрібен єдиний світовий уряд — «Один світ або нічого». А християнська версія, яка в певному сенсі ставить те саме питання, — це: Антихрист чи Армагеддон? Або у вас буде єдина світова держава Антихриста, або ми сомнамбулічно йдемо до Армагеддону. «Один світ або нічого» і «Антихрист або Армагеддон» — це, по суті, одне й те саме питання.
Це прямо протилежне до картини науки Бекона XVII–XVIII століття, де Антихрист був би злим технократом, який захоплює світ. У наш час усе інакше: тепер вважають, що науку потрібно зупинити, що потрібно сказати «досить». У XVII столітті я можу уявити собі доктора Стрейнджлава чи Едварда Теллера, які намагаються завоювати світ. А в нашому світі ця фігура — скоріше, Ґрета Тунберґ.
Читайте також:
ООН: виробництво та вживання кокаїну досягли рекордних показників
США розпочали боротьбу за контроль над ШІ з країн Перської затоки