Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Стаття 5 Конституції України.
Народ, як на мене, – це ті, хто не знає, що буде завтра. Але вірить, що буде краще, ніж сьогодні.
17 березня 1991 року український народ пішов на референдум і сказав тверде «так» (70%) СРСР. А потім, 1 грудня того ж року, сказав своє тверде «ні». Або сказав таке ж тверде «так» незалежній Україні. Все по-чесному, без фальсифікацій – тоді ще не знали, що так можна. Що з цього випливає? А те, що народ завжди голосує за краще життя. І коли йому пояснили, що Україна годує весь СРСР, а можна все з'їсти самим, народу це – любо. Те ж відбулося і 2014-го, тільки тоді Донбас всіх годував. Той же результат на референдумі, нехай нелегітимному. І в обох випадках жорстока рецесія на роки.
Періодично на референдум деякі політики високого польоту хочуть винести питання повного відторгнення частини території України. При цьому з усіх боків віщають, що краще хороша війна, ніж поганий – принизливий мир. Його народ, мовляв, не зрозуміє і не потерпить. Тобто тарифи неадекватні на комуналку народ зрозумів, долар по 25 теж нічого, прийняв, на Євро 2016 виступ збірної зрозумів і пробачив, а ось припинення війни – це ніяк йому не подужати, народу, який, до речі, на цій війні справно гине. Ось ні депутати, ні міністри, ні, боронь Боже, їхня рідня призовного віку – не вони, про це не чути. А так, народ. Контрабанда на Закарпатті – будь ласка, бурштин рити – ласкаво просимо, рейдерські захоплення турбаз, наприклад – розуміємо, сезон. Але тільки не принизливий мир.
А от чому не винести на референдум питання підвищення акцизів на горілку і сигарети, наприклад. І виконати волю народу, яка б вона не була. Але ні, тут якось обійшлися. Як і ще в тисячі інших випадків, зауважу.
Заради народу можна на багато чого піти. Наприклад, купувати вугілля в «ДНР». Взагалі-то, за правилами етикету, одночасно воювати і торгувати – не можна, але заради народу, тих же шахтарів і трактористів – на що не підеш. Тому офіційним спонсором тероризму 2016 проголошена бабуся Тетяна Петрівна, яка (о, підступна!) їздить за 300 кілометрів отримувати свою пенсію, і попри спеку, черги на блокпостах і в установах, грабіжницькі тарифи у перевізників вириває її, а потім ще й витрачає на російську їжу. Вона, може, з радістю купила б на ці гроші українську, так блокада, на жаль, позбавила її цієї можливості, заодно помноживши гріхи і остаточно закривши дорогу в рай.
Є, до речі, одна дилема. Люди, які живуть в ОРДЛО – це український народ? Ніби як майже в усіх українські паспорти – українське громадянство. Це формально. Хотілося б отримувати відповідь на дуже просте запитання: Порошенко – наш Президент? Бо якщо ні, якщо він як очільник виконавчої влади не вважає жителів «Л/ДНР» своїм народом, то що тоді взагалі відбувається, навіщо АТО, обстріли та інше? Заради кого? Якщо ж і по цей бік блокпостів з точки зору України живуть українці, тоді, можливо, Петро Олексійович знайде час і звернеться до цього свого народу, що йому, народу, робити. Два роки вже минуло. На що нам сподіватися, чого чекати, до чого готуватися... Дуже велика частина нейтрально налаштованого населення просто боїться приходу ВСУ і особливо добробатів, боїться помсти, самосуду, розправ і самоуправства. Все це, на жаль, мало місце 2014-го. А ненависть за два роки розцвіла травневим садом на донбаській землі.
Народ, він ніби як не помиляється, завжди правий. Провальний виступ збірної України з футболу на Євро 2016 викликало праведний гнів, проте мало хто звернув увагу на те, що матч Україна – П. Ірландія встановив своєрідний антирекорд за кількістю глядачів – мінімум на євроматчах! І більшість з тих, хто прийшов, були ірландці. Ось, як уболівали, так і зіграли. Втім, хто скаже, що в українців закінчився патріотизм? Все простіше – грошей нема. А скоро ж Олімпіада в Ріо...
Дуже любить народ, щоб було добре саме зараз. Зовсім не заморочуючись, чого це одномоментне зараз коштує. У «ДНР», наприклад, за ремонтами доріг стоїть паралельний вивіз підприємств у Росію. За чистими вулицями – тотальне безробіття, за російськими пенсіями – навіть вже не російські ціни і т.д. В Україні, на тлі глобального і тотального зростання на все, як на дріжджах росте і зовнішній борг – плата за війну. Але платити його будуть потім, потім, багато хто думає. А ось і ні! Уже зараз виплати за відсотками йдуть на мільярди доларів. З дуже дірявого й так бюджету. Війна на Донбасі адже теж, по суті, плата за надмірну активність «донецьких» (не народу) при Януковичі. Сумно, що люди страждають за пропискою.
А ще народ дуже любить шукати винних. Причому вони, винні в усіх його бідах, повинні бути в полі доступу, так би мовити, щоб можна було дотягнутися і штовхнути. Путін головний ворог, але його не дістати, Росію українськими санкціями не задушити, вже точно. А дістати і придавити, насправді, можна лише таких же, як ти сам – простих людей. Без автоматів. Губернатор Донецької області Жебрівський двома руками був за відновлення вантажного сполучення з «ДНР», а ось пустити пасажирський поїзд, електричку хоча б з Донецька – це зло.
Народ, який пройшов через революцію Гідності, Народ – з великої літери, тому що не кожен готовий на це піти і не кожен народ готовий заплатити таку високу ціну. І цей Народ має право вимагати, щоб з ним поводилися гідно. Але не потрібно забувати, що і самим потрібно вчиняти так само гідно. Непогано було б. Те, як вчиняють з переселенцями, і, тим більше, з людьми, що живуть в ОРДЛО – не гідно, не гідно великої і сильної нації, якщо вона такою себе вважає.
Всім же тим, хто категорично не сприймає повернення Донбасу в Україну, мотивуючи це тим, що донбасяни на виборах все зіпсують і не дадуть пройти найдостойнішим, і взагалі вони не такі, як ми (гірше, звісно), нагадаю, що єдино і правильно голосували лише в СРСР, а однаковими називали совкових дитбудинківців (нещасних, на жаль). Демократія – вона передбачає неоднаковість. І, більше того, заохочує.
Особисто я не знаю, що буде завтра, але дуже, дуже вірю, що буде краще, ніж сьогодні.
Читайте також:
Вибори в ОРДЛО: хто готовий і за яких умов
«Война до победного конца»: чи підходить Україні досвід Хорватії?