Головна » Блоги » Неприборкане "донецьке" мислення

Неприборкане "донецьке" мислення

06.04.2015
8890

Нині УІСГРА готує до виходу друге, доповнене видання книги «Метафізика Донецька». А доки процес перевидання триває, пропоную до уваги читачів передмову до цієї збірки.

Термін «метафізика» з часів Аристотеля означає першу філософію, тобто філософію як таку, в чистому вигляді. Але класичне метафізичне запитання про суще, оскільки воно є саме сущим, сьогодні вимагає нових зусиль. Це пов’язано не тільки (й не стільки!) з плином часу, що висуває нові вимоги до філософування, але в першу чергу з сутністю метафізики. Треба пригадати й зрозуміти, що питання про суще завжди було питанням про існування, в тому числі існування людини, себто й про долю запитуючого. Метафізика здійснюється лише через наочне переконання у наявності певних рис дійсності. Які були приховані від поверхневого погляду, але створювали істинну її – дійсності – основу.

Людина протягом тисячоліть уособлює центр містичного дійства: вона перетворює ідеальні смисли-ейдоси, які завжди торкаються чогось загального, на одиничні матеріальні речі навколо себе. Дійсно, те, що оточує наше тіло, торкається його, впадає в очі, дзвенить, благоухає чи гірчить, дивним чином втікає від розуму: вхоплена в поняттях реальність нетотожна мінливому світу відчуттів. Але ж ми як розумні суб’єкти завжди приречені на поняттєве освоєння світу. То що ж ми осмислюємо? Чи відображають поняттєві побудови істинну основу світу, чи вони є лише її подобою (ба, паплюженням), але саме поняттєвий рівень репрезентує розуму світ смислів, в якому розмова про істину лише й можлива. Те, що відкривається розуму як існуюче, відкривається поза безпосередньою чуттєвою реальністю: ми усі метафізики, і лише окремі з нас більш послідовно намагаються відокремити існуюче насправді від його подоби (ілюзії, метафори, пародії тощо).

Існуюче не можна побачити очима, його можна «побачити» лише розумом. Розумне узріння існуючого наближає нас до предмету метафізики. Але в цьому разі вона здійснюється як наука про існуюче – онтологія. Насправді ж метафізичним треба визнати питання про те, чим є існування (буття), що (хто, Хто, Що) надає існування сущому, та чи належить це «що» до сфери буття. У межах відповіді на це питання у середні віки формується основний предмет метафізики – принципи буття (що вивчаються загальною метафізикою) та абсолютне буття (предмет метафізики спеціальної).

Предмет метафізики тісно пов’язаний з її інструментарієм та методом: як наука про граничну надчуттєву істину буття метафізика методологічно завжди є сходженням від профанних смислів повсякденності до трансцендентних обріїв за допомогою найбільш загальних понять – категорій. Однак треба зауважити, що системи категорій, існуючи в мові та описуючи наявне, аж ніяк не розкривають причини буття – саме тому Аристотель доповнив свої онтологічні експлікації вченням про перший двигун, Кант – припущенням про афектацію чуттєвості речами в собі. Сьогодні ми зважаємо на мовні (пов’язані з граматикою індоєвропейських мов) та культурні (йдеться про так звані «універсалії культури») детермінації категоріальних систем.

Те, що ми сприймаємо як безпосередньо присутнє в досвіді, набирає сенсу лише в світлі певних очікувань. Вони, у свою чергу, базуються на культурному багажі, що завжди виходить за межі досвіду чуттєвого: отримуючи інформацію про світ (зорову, звукову тощо), ми «впізнаємо» об’єкти, існування яких передбачаємо a priori та пов’язуємо з одним із регіонів сущого. Саме «знання» про можливі сутності, структуру та походження існуючого (в тому числі й людини), знання про себе створюють передумову буденності – ту «надлишкову» інформацію, яка приходить не із зовнішньої реальності, а з розуму людини. Ці розуморозмірні схеми надемпіричної детермінації, пов’язані з певними епохами та культурними універсумами, можна вважати метафізичними моделями світу.

Зважаючи на знайдену у ХХ ст. О. У. Куайном онтологічну формулу («існувати – це бути значенням зв’язаної змінної»), онтологічні експлікації повинні сьогодні доповнюватися описом «форм життя» (мовних ігор), що легітимують онтологічне «зв’язування» на рівні повсякденної реальності – тих конкретних онтологічних локалізацій, що спираються на екзистенційне утвердження певних цінностей, сутностей та ідентичностей. Тільки від цих онтологічних гештальтів можна відправлятися у вже суто метафізичний пошук над-(до?) раціональних підвалин мовно-прагматично-онтологічних універсумів, які детермінують «порядок сущого», що передує будь-якому досвіду.

Метафізика стосується всього й нічого (Геґель): ми самі стверджуємо горизонти існуючого та власного існування, а тим самим стверджуємо легітимність спільнот, до яких належимо як зодчі сущого – «створюючи» світ, ми створюємо, в першу чергу, себе. Але, визнаючи архетипічні структури загальнолюдської діяльності, будемо відверті: ніхто не є творцем світу, бо світ для кожного з нас не виходить за межі простору повсякденного життя. Філософія, ба метафізика як ствердження розуму в раціональному дійстві, – це і є облаштування власної оселі, міста, держави: якщо раціональним може бути лише дійство, то остаточний раціональний статус можна визнати тільки за максимально можливим зі співрозмірних з існуванням людини вчинків – за життям.

Саме з цієї точки зору різні міста уособлюють (персоніфікують?) різні метафізичні входження в суще. Як колись європейське місто виникло навколо могили праведника (могила в центрі міста – спокуса та жах для античного поліса), відгороджуючись від християнського неба культом власного (місцевого) святого, але через його локальне посередництво входячи у спільні небеса, так і певні міста є чимось на кшталт індивідуального (для громади міста) мосту до буття. Чи можливий перетин цих мостів?

Кожне місто створює певний принцип (від principum – начало, основа) мислення-розуміння-буття, через який починається особисте осягнення спільних культурних (національних, державних, загальнолюдських) обріїв. Логіка організації простору, відчуття плину часу, вертикальна поліфонія, динаміка історичного руху сакральних та змістовних центрів, феноменологія самосприйняття, сукупність міфів, алгоритми праці та відпочинку формують унікальну свідомість себе, іншого та світу. То і є принцип буття, за яким живуть, стверджують трансцендентне та вмирають.

Читачеві пропонується феноменологія тієї метафізики, яка фундує «донецьке» мислення. Це сукупність індивідуальних фіксацій загального, поза якими загальне перетворюється на пусту абстракцію. В історичних нарисах, спогадах, роздумах та описах у першу чергу цікава авторська позиція, яка у спрямованості думки приховано вказує на вихідну позицію її суб’єкта. Можливо, через фіксацію цього ментального топосу ми наближаємося до розуміння сутності міста й характеру людини міста – метафізики Донецька.

Автори – вчені, письменники, журналісти, молоді науковці – намагалися через власні локальні осягнення поділитися досвідом входження в прихований вимір культурної онтології Донецька, який зазвичай залишається скритим за строкатим шаром стереотипів, ідеологічних штампів та модних ярликів. Саме тому ця книга може стати й путівником для тих, хто намагається відкрити це місто для себе вперше. Зауважимо, йдеться не про теоретичну рефлексію, а, скоріше, про перший крок до неї, який, проте, стверджує існування метафізики Донецька – Донецька в метафізичному вимірі.

 
Дивитись всі блоги