Інтегрувати чи не інтегрувати – питання з розряду гамлетових для української влади. Поки держава та влада на місцях очікує натхнення, виборів чи дощика на четвер, внутрішньо переміщені особи намагаються пристосуватися та (ви)жити. Загалом, варіанти ніби два, але різноманіття їх втілення в життя куди більше. Зараз так виходить, що світ ВПО з державним світом майже не перетинається… чи ні, перетинається у дуже конкретних точках врегулювання фінансових виплат. Всі ж інші свої страхи, потреби, тривоги та надбання переселенці реалізують самостійно, інтегруючись хто і як зможе. Але допоки це триватиме? Чому приймаючі громади так пасивно ставляться до цього питання? Чому нічого не чути про місцеві локальні плани та стратегії інтеграції ВПО у тих містах та населених пунктах куди вони перемістилися, де стали на облік, винаймають житло, платять податки, народжують, віддають дітей до шкіл та садочків? І чи не настане час, коли така стихійна інтеграція укупі із самоусуненням місцевої влади перестане задовольняти владу центральну?
Частину відповідей на ці питання можна знайти в Індексі інтеграції внутрішньо переміщених осіб від команди аналітичного центру CEDOS. Індекс було презентовано у липні 2018 року, як результат піврічного дослідження інтеграції внутрішньо переміщених осіб у 20-ти містах України. За основу взяли використовуваний Міжнародною організацією з міграції поділ українських областей на п’ять умовних зон. Перша зона складається із Донецької та Луганської областей, а інші «оперізують» її, чи, ліпше сказати, розходяться від неї півколом до крайньої західної точки країни. І, відповідно, поділяються на «зону 2: Запорізька, Харківська та Донецька області; зону 3: Кіровоградська, Миколаївська, Сумська, Херсонська, Черкаська, Полтавська області; зону 4: Вінницька, Одеська, Чернігівська, Житомирська, Київська області; зону 5: Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька, Рівненська, Волинська області». З усіх цих зон виокремили 20 міст. Міста обирали за «математичною» логікою, тобто ті, в яких зареєстровано найбільшу кількість ВПО, та ті, де відносно місцевого населення ВПО складають значну частку.
Метою дослідження інтеграції внутрішньо переміщених осіб стало оцінити не лише інтеграційні потреби ВПО, а локалізувати їх у конкретних містах – куди переселились-перемістились люди. Наголосити, що близько 3/4 всіх ВПО зареєстровані саме у містах, а отже національні політики з цього питання мають резонувати з локальними потребами, враховувати їх та бути дуже індивідуальними.
Автори дослідження свідомо спиралися лише на методологію міжнародних організацій з міграції. Та склали рейтинг міст на основі трьох сфер інтеграції ВПО: доступ до міської інфраструктури (розподіл на ринку праці, забезпечення житлом, доступ до освіти, охорони здоров’я, культури), спроможність міської влади (оцінювалося чи розроблена стратегія інтеграції ВПО, чи представлена публічна позиція щодо ВПО, чи проводилися організаційні зміни в міських політиках аби краще надавати послуги саме для ВПО) та рівень взаємодії між громадами, що приймають та ВПО (тут намагалися знайти інформацію щодо залучення переселенців до роботи у місцевих органах влади, доступ до управління).
Виходячи з підсумкового рейтингу міст, найкраще поки що вдається інтеграція внутрішньо переміщених осіб таким приймаючим містам, як Маріуполь, Сєвєродонецьк та Київ.
Далі міста розташувалися наступним чином: Херсон, Ужгород, Новогродівка, Полтава, Вугледар, Львів, Одеса, Ізюм, Очаків, Миколаїв, Хмельницький, Першотравенськ, Харків, Дніпро. Завершила Індекс трійка Івано-Франківськ, Ірпінь, Буча.
Друга частина заходу була присвячена обговоренню вдалих прикладів інтеграції ВПО в приймаючі громади. Що показало обговорення цього індексу?
По-перше, спроможність міст інтегрувати ВПО прямо залежить від близькості-віддаленості від зони проведення Операції Об’єднаних Сил. Це видно із розподілу міст в Індексі.
По-друге, в суспільстві та повсякденному вжитку все ще не визначилися із термінологією. Як визначати: переселенець, що передбачає особу осілу, чий переїзд відбувся та закінчився і тепер переселенець має «пускати коріння»; чи ВПО – особа, що тимчасово перемістилася та може ще переміщуватися, і одразу виникають питання чи потребує тимчасове переміщення саме інтеграції? І як самі себе розуміють такі люди.
По-третє, стали наріжними проблеми взаємодії різних ГО, що працюють із переселенцями в країні. Оскільки так чи інакше, громадські організації, що працюють з ВПО, збирають інформацію про їхні потреби, але чи достатньо доступна вона? Зокрема, зверталася увага на такі сервісні ГО як Донбас-SOS та Восток-SOS. Лунала думка, що є перекіс в надання гуманітарки, яка зайвою не буває, але більшість проблем не вирішує саме через відсутність досліджень про справжні потреби ВПО. До того ж не працює так як повинен державний Реєстр ВПО, держава не опитує щодо потреб ВПО, хоча реєстр дозволяє заповнювати таку інформацію. немає співпраці між ГО (які «не хочуть» відкривати дані, або звітують лише перед донорами) та Аналітичними центрами.
По-четверте, констатовано недостатню інтегрованість ВПО в місцеві громади. Міста, що приймають ВПО, не враховують в своїй політиці та планах міграційні рухи населення, а їх практики досить обмежені. Майже немає ініціативних програм, які виходять від органів державної влади, які діють за логікою: якщо закон не передбачає/вимагає/зобов’язує, то ніякі кроки не планується. І тут випадок Сєвєродонецька та його регіональної програми інтеграції ВПО, скоріш виключення яке вплинуло на місце міста в Індексі. Місто запровадило збір даних про потреби ВПО, які не вимагає законодавство, але які дозволяють ефективно допомагати ВПО.
Ну і просто із цікавого:
- в Україні більше зареєстрованих жінок-переселенок, це не характерно для загальносвітового рівня міграції;
- переселенці зі сходу України більш дискриміновані, ніж переселенці з Криму, оскільки є різниця в уявленні причин такого переміщення;
- щодо права голосу переселенців, звучала думка, що участь ВПО у виборах не дозволяє планувати політичний результат (з використанням політичних технологій), який може бути отриманий;
- щодо питання про забезпечення (тимчасовим) житлом ВПО відбуваються дива дивні. Є приклад від представника МТОТ, яка розповіла про субвенцію з державного бюджету для відновлення житла та забезпечення житлом ВПО у місті Покровськ, де було застосовано бальну систему розподілу житла, за прикладом досвіду Грузії. І є випадок із Краматорськом, де вже недержавні організації зіткнулися з проблемою того, що ВПЛ не мають права на першочергове отримання відновленого житла поперед інших місцевих уразливих верств населення.
Загалом, зріз інтегрованості ВПО по деяких репрезентативних містах України показав що місцева влада здебільшого «на паузі» відносно прийняття рішень щодо ВПО, в той час як фактичні зміни продовжують відбуватися: змінюється картина на ринку праці, на ринку нерухомості, наповнюються місцеві (децентралізовані?) бюджети податками, ВПО впливають на гендерний, віковий та професійний розподіл в містах, та збільшують навантаження на міську інфраструктуру, поза увагою все ще залишається питання переміщених інституцій (наприклад таких, як заклади вищої освіти). Але всі ці питання ще потребують саме предметних досліджень «вглиб». Можливо, такі дослідження будуть більш ефективними та почутими, якщо все ж проводитимуться ГО та Аналітичними центрами разом, підсилюватимуть один одне.
Читайте також: