Я плакал в злобе; плакал от позора,
От скорби – и надежды: я года
Молчал в тоске бессилья и стыда.
Но я так жадно верил: скоро, скоро!
Теперь лишь стоны слышны. В эти дни
Звучит лишь стон… Лама савахфани?
Існує думка, що вся наша культура – це лише коментарі на сторінках Біблії, і навіть якщо не можна беззастережно погодитися з цим твердженням, то частина (і, здається, дуже велика) істини в ньому все ж таки присутня. Недарма це «Лама савахфані» («для чого Ти Мене залишив») звучить щоразу в хвилини крайнього напруження, в години катастрофічних зламів – це певний архетип християнського мислення, який постійно виринає у свідомості, коли вона стикається з чимось нездоланним. А, на жаль, таких моментів стає дедалі більше, і повторюються вони дедалі частіше. Колись вони були пов'язані тільки з природними катаклізмами, перед якими людина відчувала свою безпорадність, нездатність ніяк їм протистояти. Але вже достатню кількість часу і в царстві Історії відбуваються події, перед якими людина не менш безсила, ніж в світі природних катастроф.
Наше покоління далеко не перше, яке стикається з такими подіями один на один. Вся перша половина ХХ століття – це суцільний приклад «подій непереборної сили». Тому мало не головні «дійові особи» світу ідей в цей період – тривога, абсурд, покинутість, відчай, меланхолія. Від кафківского абсурду до хайдеггерівської тривоги – все це маркери настрою епохи. Катастрофа за катастрофою, які змушували відчувати невизначеність, безсилля, залишеність. Людина опинялася наодинці з подіями, яким вона не може протистояти, подіями, які викликають розпач – багато розумієш, відчуваєш, як можливо виправити ситуацію, а зробити нічого не можеш – безнадія.
Сьогоднішня ситуація в світі, а особливо в нашій країні, викликає схожі почуття. І зовсім неважливо, підтримує людина той курс, яким розвивається держава чи ні, – відчуття неможливості вплинути на процеси не залишає. Сьогодні, здається, ніхто не може сказати, що управляє ситуацією, швидше навпаки – вона управляє акторами. Навіть ті, хто відповідальний за ту катастрофу, яка наближається, в глибині душі щонайменше усвідомлюють дотик до непереборного. І хоч би як голосно звучали їхні заклинання про контроль – факти говорять зворотне. Ніхто не в безпеці.
У такому випадку виникає логічне запитання: що робити? Не в сенсі вічного питання російської інтелігенції, а в цілком конкретному вимірі, в сенсі: як бути? з яких засад продовжувати існування? що за принципи повинні лежати в основі кожної дії в таку непросту годину? І це не порожні питання, в найскладніші моменти історії завжди вистачає охочих скористатися на свою користь цією складністю (слабкістю, невизначеністю): стерв'ятники завжди злітаються на падаль! Багато таких, хто тільки і чекає (а хтось вже й не чекає), щоб почати «рвати», «сублімувати», «реалізовуватися».
Наступний умовивід може здатися дуже абстрактним, але, здається, тільки граничні абстракції нас ще й можуть врятувати. Хтось скаже, що 1941 року, перебуваючи в блокадному місті, Дмитро Шостакович, пишучи Ленінградську симфонію (№7), займався чистим теоретизуванням і повною мірою абстрактними речами. Але хто знає, може ця симфонія вплинула не менше на остаточну перемогу у Великій Вітчизняній війні, ніж танки Т-34. Тому в ситуації, коли неможливо протистояти подіям, не можна протидіяти неминучому, потрібно слідувати вічним принципам – таким, наприклад, як категоричний імператив Канта. Багатьом здається дуже спокусливим в безладді починати діяти безладно: мовляв, якщо так, то гори воно все вогнем, щось типу: а чому мені тоді не можна?! Але якщо довести цю ідею до логічного завершення, то її фінал – абсолютний хаос: якщо всі починають руйнувати, порядку взятися просто нізвідки. Відповідно, чим більший безлад, чим порочніша ситуація, чим бідніша думка – тим індивідуальність повинна бути сильнішою, чистішою, інтелектуально багатшою. Якщо не можна побороти соціальний безлад, потрібно максимально прагнути зберегти персональний порядок. І тоді, можливо, з одного не згаслого вогника зможе відродитися тепло, що зігріває весь світ. Колись Франциск на схилах гори Монте-Субазіо був теж абсолютно самотній, але можливо саме «Квіточки Святого Франциска» дозволили і далі цвісти західній культурі.
Таким чином, інших шляхів протидії тривозі, безсиллю, відчаю в цій ситуації, вже практично повного безладу, окрім як самовдосконалення, культивації внутрішньої організованості і здатності протистояти злу, виходить, що немає. Відповідно, і залишається тільки слідувати рекомендації поета:
Не позволяй душе лениться!
Чтоб в ступе воду не толочь,
Душа обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь!