Наша молода держава в спробах вибудувати вертикаль управління прагне отримати тотальний контроль практично в кожній сфері своєї взаємодії з суспільством. Так, періодично, методами проб і помилок ми винаходимо у XXI столітті те, що цивілізований світ винайшов столітті в XVI-XVII, а іноді й зовсім противимося існуючим, загальноприйнятим благам.
Тривалий час ми займалися "винаходами" в області економіки й права, а осторонь залишалися ті сфери діяльності, які відповідають за душу. Україна – країна світська, всі релігії й вірування рівні між собою і перед законом. Однак населення досить релігійне, і ступінь цієї релігійності варіюється, в залежності від регіону, від 60% до 90%, що не заважало українцям залишатися терпимими й толерантними один до одного і до представників інших народів і вірувань. Навіть у світлі досить жорсткого протистояння УПЦ, УПЦ (КП) і УАПЦ.
Українська православна церква довго була найбільшою в Україні за кількістю храмів і віруючих. Згодом до її назви ЗМІ додали префікс «Московського патріархату», що по-особливому зазвучало з початком бойових дій на сході України. Однак це не зовсім вірно з точки зору українського права. УПЦ зареєстрована в органах державної реєстрації саме як УПЦ, і будь-які спотворення неприпустимі, поки ми перебуваємо в системі українських правовідносин.
У 2012 році народні депутати раптом згадали (а може з подивом дізналися?), що рівень довіри населення до релігійних організацій найвищий з усіх соціальних інститутів в Україні. За 25 років незалежності українці завжди були схильні довіряти значно більше церкві, аніж державі й владі, яку самі ж обирали. Рівень довіри церкви ніколи не падав нижче 50%. Для всіх політичних сил в країні – це небачені показники.
Природно, в безкомпромісній боротьбі за уми населення, ніхто не хотів мати такого конкурента, що вилилося в нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка була прийнята в жовтні 2012 року. Хоча, здавалося б, в Україні все просто: церква відокремлена від держави, навіщо нововведення?
У найзагальнішому сенсі суть закону можна звести до більшого контролю держави за релігійними організаціями. За нормами нового закону ускладнюється процес реєстрації, який розділили на дві частини – реєстрація статуту, і власне державної реєстрації. Також дія закону розширює коло контролюючих органів, до яких тепер належать "... центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування". Змінилася й регламентація мирних зібрань і публічних акцій, відтепер релігійні організації повинні отримати дозвіл на збори не раніше ніж за 10 днів до акції, в інших частинах порядок мирних зібрань повторює регламентацію мирних зібрань інших громадян.
Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій відразу ж виступила з різкою критикою прийнятого закону: «Вважаємо розробку Міністерством юстиції та ухвалення Верховною Радою законопроекту № 10221 кроками до дестабілізації релігійної ситуації в суспільстві, погіршення рівня свободи віросповідання в Україні, створення суттєвих перешкод для духовного та соціального служіння церков і релігійних організацій».
Правозахисні, громадські та релігійні організації намагалися розгорнути в суспільстві широку дискусію з цього приводу, однак дані зміни в закон діють і сьогодні, хоча багато законів часів «злочинної влади», що порушують права громадян, були скасовані. І стара редакція закону відображала адекватну дійсності правовідносин між державою та релігійними організаціями. Але нова редакція діє до цих пір.
З початком анексії Криму, а також збройного конфлікту на Донбасі, УПЦ не сформувала цілісної позиції щодо цих подій, хоча виникає цілком закономірне питання: наскільки адекватно вимагати від церкви політичних заяв і юридичних рішень? Адже це не політична партія, а парафіяни цієї церкви воюють за обидві сторони конфлікту. Однак в сьогоднішніх умовах це питання швидше риторичне, «політична доцільність» диктує свої правила і вимоги. Перші особи держави, керуючись «політичною доцільністю», як правило, забувають створювати юридичний фундамент своїм політичним заявам, не має значення, до якої області життєдіяльності вони належать.
Сьогодні багато людей, побачивши по телевізору, що проти когось, наприклад, відкрили кримінальне провадження (засудили, висловили стурбованість і т.і.), вважають, що справедливість восторжествувала і злочинець вже покараний. Чудова картинка перемоги, злочинець покараний, ні в кого й сумнівів не виникає. Та й у чому сумніватися? По телевізору адже сказали, а «лідери думок» у соціальних мережах все розклали по поличках – де злочинець, а де справедливість. Подібних прикладів достатня кількість, кожен може оцінити ступінь ефективності роботи телевізора / соц. мереж. Так з'являється монополія на істину, в умовах якої альтернативні думки просто видавлюються з інформаційного простору або маркуються як «зрада». Від чого створюється думка, що всі думають так, як говорять у телевізорі / соц. мережах. Але, як правило, телекартинка має кардинальну розбіжність з юридичною реальністю. І якщо когось назвали «релігійною організацією з центром в країні-агресорі», це зовсім не означає, що цей факт доведений в установленому порядку, і тим більше не означає, що за таким маркером слідує кримінальне покарання. Але потрібне розмежування на «добре й погано» залишиться в головах у людей.
Таким чином, у сучасній Україні формуються своєрідні «віртуальні реальності» зі своїми ціннісними орієнтирами, уявленнями про минуле, зі своїми цілями, героями й ворогами, і населення нашої країни розділене за цими реальностями, мешкаючи немовбито в паралельних світах. Не секрет, що у кожної людини є смисловий фундамент, ті базові принципи, без яких її життя стає неможливим і руйнується. Такі смисли не мають потреби в перевірці. Встаючи вранці з ліжка, ви абсолютно впевнені, що під ногами буде підлога, чи не так? Ви впевнені, що дихаєте повітрям, хоча не бачите його і практично не відчуваєте. Але варто одягнути целофановий пакет вам на голову, як усвідомлення важливості повітря збентежить вас. І чи не виходить та, що, повторюючи голослівні, уведені політичною доцільністю маркери, ми самі собі одягаємо целофановий пакет на голову?
Читайте також: