Цього літа в Європі розгорнулася справжня війна проти «туризму, що знищує околиці». Жителі міст від Барселони до Венеції просто збунтувалися проти неосвічених чужинців. Причому об'єктом невдоволення стали не мігранти, представники інших культур або релігій, а такі ж саамі європейці. Що штовхало цих людей різати шини і розписувати фарбою туристичні автобуси хейтерськими написами? Схоже, що це щось більше, ніж бунт тих, кому нема чого запропонувати туристам, проти тих, хто може заробити на туризмі (благо сучасних інтернет-ресурсів типу BlaBlaCar або Airbnb c апартаментами або транспортом з перших рук з'явилася величезна кількість) . Обурення викликали факти зневажливого ставлення до монументів і пам'ятників архітектури, до способу життя місцевої громади, вторгнення, яке руйнувало гармонію місця. Відчайдушне іспанське «El Turisme Mata Els Barris» - «Туризм вбиває наші райони» взагалі стало гаслом кампанії з переосмислення культурної та туристичної політики міст. Італійці, наприклад, запустили інформаційну кампанію #EnjoyRespectVenezia, розуміючи, що 60 тисяч щоденних туристів, які відвідують і знають тільки Площу Святого Марка і Ріальто, реальна загроза для цих місць, але ж не тільки вони роблять Венецію настільки привабливою і атмосферною (місцевих жителів ці туристичні злачні місця взагалі відверто лякають).
Названу проблему поступово стали виводити в площину «а чи варто дозволяти ЮНЕСКО надавати місту офіційний статус об'єкта культурної спадщини», якщо це автоматично ставить під загрозу це унікальне місце? З 1972 року організація виділила 1073 культурних і природних об'єкти, що володіють універсальною цінністю для людства. Але не встигли звернути увагу на щось унікальне, як бажаючі побачити / заробити на цьому витоптують газони, мочаться в фонтани, знищують магію міста, а місцеве населення не встигає моргнути і оком, як стає перевізниками, продає футболки та магніти без інших перспектив. Так, до речі сталося з родовими / клановими причалами Джордж-Таун в Малайзії. Вони були врятовані від руйнації завдяки статусу світової спадщини ЮНЕСКО, але саме цей статус став причиною агресивної туризму і тепер рибалки роблять все що завгодно, але не ловлять рибу.
У 2014 році письменник і журналіст Марко д'Ерамо (Marco d'Eramo) засвідчив смерть європейських міст, сформулювавши цю проблему, як UNESCOCIDE. Говорячи про те, що ЮНЕСКО, зберігаючи будівлі, дозволяє спільнотам навколо них руйнуватися, часто за допомогою туризму. Міста, де колись вирувало життя й пристрасті, перетворюються на універсальні набори місць з «європейськими сніданками» і сувенірними магазинами, компактно представленими в туристичній брошурі.
Всі названі проблеми сягають області наших взаємин з культурною спадщиною як таким (чужим і, звичайно, власним). Спеціаліст у цій області, професор Анна Тріандафіліді (Anna Triandafyllidou) з European University Institute визначає культурну спадщину як щось, що є цінним для конкретних спільнот (щось матеріальне – монументи, будівлі; нематеріальне – традиції, фольклор або навіть природні об'єкти), як процес, у якому минуле повідомляє про себе і фактично використовується в сьогоденні. Воно має суб'єктивний характер тому відноситься до спільнот, націй або містам які його визначають і виробляють ставлення до свого минулого. Місто як носій культурної спадщини відчуває подвійне навантаження. Він виконує функцію збереження, але має одночасно виконати і функцію перетворення відповідно до способом життя його городян. Культурна спадщина є однією з основ для соціалізації людей.
Підтвердженням того, що місто відіграє в цьому процесі важливу роль може бути приклад з «Нового індустріального суспільства» Джона Гелбрейта «Щоліта мандрівники з США і промислових міст Європи і Японії відправляються оглядати залишки допромислової цивілізації. Бо такі міста, як Афіни, Флоренція, Венеція, Севілья, Агра, Кіото і Самарканд, хоча вони й були страшенно бідні в порівнянні з нинішніми Дюсельдорфом, Нагоя, Дагенхеймом, Флінтом або Магнітогорськом, приховують у собі набагато ширші можливості естетичних насолод. І очевидно, що коли виникає небезпека втрати цих «цивілізаційних реліквій» місцеві спільноти приходять в хвилювання і навіть лють.
В Україні так само є пласт елементів культурної спадщини, що представляють інтерес для державної влади, що мають цінність для офіційного дискурсу. Саме вони зазнали процесу декомунізації - акту більше політичного, ніж пов'язаного з культурними та меморіальними практиками. Адже багато хто до сьогодні відходить від реконструкції київського Театру на Подолі, збирає підписи на петиції тощо. Чому? Так відчувають ж городяни, що це вже не Київ, а імплантований протез до тіла міста. Ми відчуваємо, що втрачаємо щось важливе.
Читайте також: