Головна » Блоги » Мовні маневри у гібридній війні

Мовні маневри у гібридній війні

28.09.2016
3804

Новітні форми війни, яку досить часто називають гібридною, подарували світу й новітню зброю – дискурсивну. Мовні ігри стали невід’ємною складовою збройного протистояння. Вони обґрунтовують, підтримують та легітимують насилля, мобілізують маси, маскують справжні наміри та дії учасників конфлікту.

Сучасний політичний дискурс в Україні характеризується агресивністю, інтолерантним ставленням до опонентів, нищівною критикою супротивників. Наші політики в пресі, на телебаченні, в Інтернеті ніби змагаються в тому, хто з них більше зможе завдати своєму візаві іміджевої шкоди та перетягне на свій бік більшу частину його «електорату». Війна на Сході дається взнаки у фейсбуковому та телевізійному протистоянні. Звинувачення, образи, агресія стали нормою публічного спілкування.

Хоча, якщо порівнювати пропагандистські технології Росії та України, то відразу можна сказати, що рівень емоційності й експресії там набагато вище. На думку проф. Олексія Шевченка, у РФ відбувається синтез традиційних тоталітарних прийомів досягнення подібного ефекту, а саме – підміна опису явища його емоційною оцінкою, технологія евфемізму, занурення явища у більш широкий контекст та псевдо-уточнююча конотація, «логіка контрарності» з новітніми інформаційними технологіями, які націлені на створення віртуальної реальності: теле- чи Інтернетреальності. Слід зазначити, що російська пропагандистська машина досягла величезних успіхів в цьому процесі, вона довела характеристику уявності до повного відриву від Реальності, яка стала фейковою. У соціальних мережах навіть «гуляє» анекдот: для того, щоб проголосувати за Путіна на наступних президентських виборах, росіянину, для зручності, достатньо буде просто кивнути головою телевізору. «Казкова» реальність, яка створена в Росії, паралізує самостійне мислення і мовлення більшості населення цієї держави. Тому не дивно, що визнання анексії Криму або присутності російських військових на Донбасі розцінюється більшістю росіян як зрада національних інтересів.

Натомість в Україні роль візуальних образів є дещо меншою, оскільки не існує державної монополії влади на ЗМІ, а тому досить важко створити єдину візуалізацію подій для всіх споживачів телебачення, а ще складніше створити тотальну фейкову реальність та цілеспрямовано зомбувати населення. Масова свідомість в цьому плюралізмі думок заплутується та впадає в апатію, оскільки пересічний громадянин дедалі більше «нікому не вірить». Саме тому наші можновладці головну ставку роблять на «лінгвістичні зиски», на спробу створити пропагандистську картину за допомогою можливостей слова.

І в цьому процесі нерідко вдаються до різних мовленнєвих засобів, зокрема, епітетів, гіпербол, метафор, технології евфемізмів, навіть ненормативної лексики та створення «новоязу». У сучасному медіа-просторі дедалі частіше створюють так звані лексичні фантоми, механізмом утворення яких є відрив слова від денотату, неспіввідношення між означуваним та означаючим.

Такі мовні маневри спотворюють зв’язок між словом і реальністю, часом нагадуючи відомий оруелівський перл: «мир – це війна». Подібні слова-фантоми заповнюють український політичний дискурс, зокрема, дедалі більше чути про «реформи», «боротьбу з корупцією», «децентралізацію», «європейський вибір», «єдину країну», натомість в суспільстві реально маємо сплеск корупції, імітацію реформ, розбудову авторитарної держави з сильною централізованою владою, яка набагато ближче до російського, ніж до європейського варіанту, роз’єднану ціннісно та територіально націю.

Якщо говорити про оцінку ситуації на Сході країни, то наша влада дотепер не назвала війну війною, а сором’язливо іменує її «операцією». Не окреслюємо зовнішнього ворога, натомість постійно культивуємо образ внутрішнього ворога, створюючи нові й нові стереотипи. Як мантру повторюємо «вони – ми», «правильні українці – недолугі сепаратисти», «духовність та культурність» Західної України протиставляємо «бездуховності та жазі до матеріальної наживи» України Східної. Однак, підтримуючи стереотипне мислення стосовно Донбасу, наша влада, за прикладом давньокитайських легістів, потихеньку намагається «укоротити балакучим язика», тим, хто прагне ці стереотипи спростовувати. Поступово в Україні формується тоталітарна маса з гіпертрофованими псевдопатріотичними почуттями і самоцензурою.

Беручи до уваги об’єктивні та суб’єктивні складові війни на Сході України, хочу висловити думку, що всі мовленнєві «зиски» відіграють визначальну роль у конструюванні конфлікту не тільки на його початку, але й сьогодні, вони його підтримують та підживлюють. Мовленнєво-конструктивістська «зброя» війни на Донбасі завдає людині шкоди не менше, ніж залпи «Градів». Доречним до цієї ситуації є вислів одного з героїв п’єси О.С. Грибоєдова «Горе от ума» Молчаліна: «Злые языки страшнее пистолета».

Але слід пам’ятати, що дискурсивна зброя має специфічну властивість: вона уражує весь ментальний простір, не враховуючи різниці між своїми та чужими. І маніпулятор стає його жертвою так само, як і той, на кого спрямована ця маніпуляція. Загравшись у «мовні маневри», наш політикум сам потрапив у спотворену реальність, де важко відокремити брехню від правди, героїв від зрадників, добро від зла. Згідно з логікою такого «кривого дзеркала», втрата Криму і Донбасу є досягненням, майже перемогою.
Але чи дійсно це так?

Читайте також:

«Деокупація» або «Peacebuilding»?

Тоталітарне і громадянське суспільство в ОРДЛО

 
Дивитись всі блоги