Моделі мирного врегулювання східноукраїнського конфлікту

Скворець Володимир Олексійович, доктор філософських наук

Конфлікт на Донбасі, що триває вже більше року, завдав дуже важкої травми українському суспільству. Територія Донбасу перетворилася на зону бойових дій. Учасники конфлікту з обох сторін понесли людські втрати. Важливим наслідком конфлікту є перетворення на заручників мирного населення, яке, перебуваючи під обстрілами конфліктуючих сторін, зазнало серйозної психічної травми. Фахівці оцінюють теперішнє становище Донбасу як гуманітарну катастрофу, зумовлену руйнуванням промислової, транспортної, соціальної інфраструктури, втратою частиною населення можливості задовольняти потреби в безпеці, харчуванні, питній воді, елементарних побутових послугах тощо. Гуманітарні конвої, що прибувають в Донбас, не вирішують проблеми нормалізації життя його населення. Почався процес переосмислення загроз, що несе конфлікт.

В серпні 2015 року голова Луганської воєнно-цивільної адміністрації Г.Тука заявив про зміну своєї позиції щодо блокади Донбасу. На своїй посаді він познайомився із реальною обстановкою і дійшов висновку, що розірвати повністю відносини з окупованими територіями для влади не уявляється можливим, для функціонування регіону та уникнення колапсу необхідне співробітництво із сепаратистами. Також необхідно виявляти турботу про громадян України на окупованих територіях, «хай навіть ватників у своїй більшості». Г. Тука зрозумів, що позиція «не можна торгувати з окупантами» є небезпечною як для влади, так і для населення всього регіону. Він наводить ситуацію з Луганською ТЕЦ, яка є єдиною електростанцією, що забезпечує електроенергією всю територію області, підконтрольну Україні. Її зупинка призведе до катастрофи в зимовий період часу. ТЕЦ працює на вугіллі, яке видобувається на окупованій території, і без нього вся область залишиться без електричного струму, що фактично означає «повне знищення населення області». Іншим прикладом є насосна станція в Попаснянському районі, яка забезпечує водою більшу частину окупованої території, її обслуговування обходиться бюджету в 350 млн. грн. на рік. Її відключення – «найкоротший шлях до епідемії», яка «неухильно перекинеться на нашу територію» [1].

В керівництва України вже розсіюються ілюзії щодо можливості силового розв’язання конфлікту в Донбасі. Євросоюз, США та Росія, будучи впливовими суб’єктами геополітики, наполягають на мирному врегулюванні цього конфлікту. Вітчизняні та зарубіжні фахівці прагнуть осмислити природу конфлікту в Донбасі, виявити основні тенденції його протікання, знайти шляхи і засоби його подолання.

З 27 червня по 9 липня 2015 року Київський міжнародний інститут соціології провів соціологічні опитування з метою виявлення громадських настроїв щодо шляхів подолання конфлікту на сході України. Опитування проведено у всіх регіонах України, крім Криму і непідконтрольних Києву територій Донецької та Луганської областей. Більшість українців (56,8%) вважає продовження переговорів на основі Мінських домовленостей найбільш придатним варіантом виходу з воєнного конфлікту на Донбасі (на півдні країни – 79,5 %, на Донбасі – 74,8 %, на сході – 60,5 %, на заході – 49%, в центрі – 49,9%). Звільнення територій Донбасу силою української армії підтримують 28,3%. Майже 14% опитаних не змогли відповісти на питання про варіанти виходу з конфлікту на сході України [2].

Мета статті – аналіз запропонованих моделей мирного врегулювання східноукраїнського конфлікту.

Проблема розв’язання східноукраїнського конфлікту відноситься до суперечностей українського суспільства, що визначатимуть його долю на найближчі десятиліття. На жаль, у ході цього конфлікту склалася ситуація, за якої національні інтереси українського народу підмінюються інтересами правлячих кіл України, що позбавляє можливості знайти спільну основу для інтеграції доведених до розколу частин суспільства, що представлені населенням Донбасу та іншої частини України (Крим – окрема проблема).

Щоб зрозуміти витоки цієї ситуації, необхідно згадати, як керівництво України протягом всього періоду незалежності відносилося до проблеми інтеграції українського суспільства. Жоден з президентів, парламентів чи урядів України навіть теоретично не означив цієї проблеми. А проблема була і вимагала теоретичного і практичного вирішення. Вона зумовлена: по-перше, історичною спадщиною, адже українське суспільство склалося як багатонаціональне, багатоконфесійне та полікультурне; по-друге, неоліберальними реформами, які не лише сформували буржуазію і малочисельний середній клас, але й супроводжувалися деіндустріалізацією з масовим звільненням працівників, тобто руйнуванням соціальних обручів, які зберігали цілісність соціального організму країни в радянський період; по-третє, інтересами різних регіонів України, що дуже сильно, а іноді й кардинально відрізнялися між собою, постійно ігнорувалися центральною владою; по-четверте, формуванням регіональних еліт, їх боротьбою за владу та ресурси в Україні; по-п’яте, неспроможністю правлячих кіл України розробити Національну стратегію розвитку, яка б спиралася на національні інтереси українського народу, на його природні і культурні ресурси, враховувала інтереси усіх регіонів і забезпечувала модернізацію країни, що спрямовує Україну до кола розвинених держав та підвищення рівня і якості життя всіх громадян. Отже, розвиток суспільства мав гостру потребу в забезпеченні внутрішніх інтеграційних процесів.

Натомість різні групи правлячих кіл України, виходячи зі своїх власних групових і корпоративних інтересів, здійснювали інформаційно-психологічну обробку населення щодо важливості входження нашої країни до Євросоюзу або до Митного союзу. Протилежні орієнтири зовнішньої інтеграції нашого суспільства виявилися домінуючими в умовах реальної внутрішньої дезінтеграції, що неухильно вело до розколу суспільства. Формування протилежних орієнтирів зовнішньої інтеграції різних частин українського суспільства відбувалося в контексті геополітичної боротьби США, Євросоюзу та Росії за домінуючий вплив на Україну. Дослідники вказують на втрату суб’єктності України в міжнародних відносинах, оскільки забезпечення нормальних умов життєдіяльності народу залежить від зовнішніх чинників, таких як надання іноземних кредитів і постачання енергоносіїв. Україна потрапила у фінансово-боргову залежність від США, Євросоюзу, МВФ, а також у залежність від поставки енергоносіїв з Росії. Зовнішня залежність України від протилежних центрів геополітичного впливу позбавляє керівництво України діяти в національних інтересах.

Розгортання конфлікту в Донбасі та реакція на нього правлячих кіл України призвели до формування двох підходів до його вирішення (воєнного і мирного) та, відповідно, двох політичних сил, які умовно називають «партія війни» і «партія миру». Персоніфікованим уособлення першої сили постає Прем’єр-міністр України А. Яценюк, а позиція другої сили пов’язується з особою Президента України П. Порошенка. Від початку східноукраїнського конфлікту (утворення самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» у квітні 2014 р.) і до осені 2015 р. було декілька спроб як воєнного, так і мирного врегулювання. Ці спроби розв’язання конфлікту пов’язувалися з підтримкою України з боку США, Євросоюзу, НАТО, із впливом санкцій проти Росії на її позицію в конфлікті, а також зі змінами в становищі та настроях населення Донбасу. Виявилося, що конфліктну ситуацію воєнною силою вирішити не вдасться. Виникла Контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України (Л.Кучма), діяльність якої привела до Мінської угоди (5 вересня 2014 р.). Вона була укладена на засадах виконання усіма сторонами «Плану мирного врегулювання ситуації на сході України» П. Порошенка, з урахуванням ініціатив президента Російської Федерації В. Путіна. 12 лютого 2015 р. в Мінську на зустрічі у нормандському форматі лідерів П.Порошенка, А.Меркель, Ф.Олланда, В.Путіна та засіданні Контактної групи було узгоджено комплекс додаткових заходів щодо виконання Мінських угод. Завдяки цим заходам лінії воєнного протистояння вдалося звузити до мінімуму.

Домовленості від 5 вересня 2014 року налічують 12 пунктів і були засвідчені підписами п’яти сторін, включаючи представників ЛНР і ДНР, хоча останні брали участь у засіданнях тристоронньої групи неофіційно. Згідно домовленостей, українська влада обіцяє здійснити децентралізацію, прийняти закон «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» і провести дострокові місцеві вибори на цій території. Головними пунктами домовленостей є: двостороннє припинення вогню; моніторинг ОБСЄ режиму незастосування зброї, обмін заручників, створення зони безпеки на російсько-українському кордоні під егідою ОБСЄ, інклюзивний національний діалог, заходи щодо покращення гуманітарної ситуації в регіоні, виведення незаконних збройних формувань і військової техніки з території України, прийняття програми економічного відновлення Донбасу [3].
В угоді про встановлення миру на Сході України від 12 лютого 2015 р. передбачено комплекс заходів щодо виконання Мінських угод: 1) негайне і повне припинення вогню в окремих районах Донецької і Луганської областей України з 15 лютого 2015 року; 2) відведення всіх важких озброєнь сторонами на рівні відстані в цілях створення зони безпеки; 3) ОБСЄ за підтримки Контактної групи сприятиме припиненню конфлікту; 4) сторони повинні почати діалог про модальності проведення місцевих виборів відповідно до законодавства України; 5) забезпечити помилування і амністію введенням закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України; 6) забезпечити звільнення і обмін всіх заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу «всіх на всіх»; 7) забезпечити безпечний доступ, доставку, зберігання та розподіл гуманітарної допомоги нужденним на основі міжнародного механізму; 8) визначення модальностей відновлення соціально-економічних зв’язків [4].

В суспільстві поступово виникає усвідомлення того, що конфлікт на Донбасі можна вирішити мирними засобами, але необхідні умови для цього формуються дуже повільно. На жаль, у нашому суспільстві відсутній дискурс про шляхи мирного врегулювання конфлікту.

М. Погребінський зазначає, що його пригнічує те, що в Україні, яка є країною з такою великою кількістю освічених людей, інтелектуалів, зовсім відсутній дискурс про те, як виходити із кризи в Донбасі. Він називає лише одне виключення (в «Українській правді» текст Тараса Острицького, який через два дні зовсім пропав). М. Погребінський зазначає, що в цьому тексті було викладено план, який він сам теж поділяє. Цим планом пропонується провести референдум на території Донецької і Луганської областей з питанням про те, хоче чи не хоче населення регіону залишатися в складі України. Після цього референдуму, згідно Конституції України, винести це питання на всеукраїнський референдум і там остаточно вирішити це питання. За оцінкою М. Погребінського, це єдиний запропонований варіант завершення цього конфлікту. Якщо більшість населення Донбасу не захоче знаходитися в складі України, то тоді в ході всеукраїнського референдуму буде з’ясовано думку громадян України: дати Донбасу вийти з України чи навпаки утримувати його і не дати вийти. Політолог вважає, що більшість населення Донбасу проголосує за те, щоб залишитися у складі України з певними повноваженнями (надання автономії тощо). Це стосується того, як буде поставлено питання на референдумі. Це шанс на припинення конфлікту, але ніхто не хоче обговорювати проблему. Замість цього йде два процеси: нагнітання воєнної істерії та ігнорування ситуації, що склалася. Більшість людей розуміють, що не допоможуть нам Сполучені Штати перемогти Путіна і Росію, а Росія не допустить повної поразки Донбасу. Питання в тому, як вийти з цієї ситуації, скориставшись тим, що Путін дає зрозуміти, що Росії не потрібен Донбас і пропонує Україні реінтегрувати його. Для реінтеграції Донбасу до складу України потрібна воля. Президент здатен проявити таку волю, його необхідно наділити цими повноваженнями, що дозволяє уникнути великої війни [5].
На початку конфлікту фахівці Інституту стратегічних досліджень «Нова Україна» розробила пропозиції щодо заходів зі стабілізації ситуації (сценарій «Шлях до миру») [6]. Вони звернули увагу на такий чинник врегулювання ситуації, як настрої населення Донбасу та неготовність центральної влади враховувати їх. «Складність деескалації конфлікту пояснюється відсутністю у центральної влади реального пакету пропозицій щодо політичного врегулювання ситуації. Невизначеність майбутнього зберігається. Розгубленість населення та його дезорієнтація, втрати серед мирних громадян, ідеологічна дихотомія, відсутність достатньої інформації про події суттєво ускладнюють стабілізаційні процеси. Головний ризик полягає в тому, що навіть у разі успіху військових дій населення Донбасу буде орієнтоване на автономістські ідеї та збереження негативного ставлення до дій центральної влади. Конфліктний потенціал регіону збережеться» [6]. Саме тому суб’єктність і ментальність населення Донбасу не можуть ігноруватися у процесі вирішення конфлікту.

Радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень В. Горбулін, визначив п’ять сценаріїв подальшого розвитку україно-російських відносин [7]. Сценарій «тотальної війни» можливий за умови прийняття керівництвом Росії рішення про початок відкритої воєнної агресії з метою отримання сухопутного коридору в Крим чи доступу до свого воєнного контингенту в Придністров’ї. Україна буде позбавлена вибору можливостей врегулювати конфлікт у Донбасі миром і буде змушена захищати свою незалежність, використовуючи всі наявні ресурси. Сценарій «відтинання» або «стіни» передбачає остаточну відмову України від окупованих територій і повний розрив з ними. Подальша історична доля цих територій цікавитиме Україну лише з точки зору забезпечення її власної безпеки. Можливість реалізації цього сценарію базується на наявності значного ментального розриву між певною частиною жителів тимчасово окупованих районів Донбасу та більшістю українського суспільства. Сценарій «сателітності» передбачає пошук способів сепаратного миру з Росією на вигідних для неї умовах, нехтування інтересів західних партнерів, визнання автономії Донбасу, відмова від повернення Криму. Подібне примирення позбавить зовнішню політику Української держави значної частини незалежності та прив’яже її історичну долю до історичної долі Росії [7].
Четвертий сценарій – «заморожування» конфлікту. Він полягає в «заморожуванні» конфлікту за зразком Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії. В такому рішенні зацікавлена Росія, частина країн Євросоюзу і найбільш конформістські та проросійські шари європейського суспільства. Сутність такого врегулювання в тому, що постраждалі в результаті конфлікту райони, так звані ДНР і ЛНР, залишаються в складі України, можливо, на умовах надання їм особливих владних повноважень. За оцінкою В.Горбуліна, реалізація цього сценарію відповідає інтересам як Росії, так і ЄС, але не України. Сценарій «ні війни, ні миру» або «обмеженої війни та перманентних переговорів» передбачає обмежену і стримуючу війну проти Росії і колабораціоністів на сході з метою нанести їм якомога більше демотивуючих втрат, постійний переговорний процес, без остаточного фіксування результатів. На думку В.Горбуліна, такий сценарій робить можливим досягнення максимального результату з найменшими жертвами, хоча й потребує багато часу, вміння і терпіння [7].

Отже, з п’яти сценаріїв В.Горбуліна перший і останній розглядають розв’язання конфлікту воєнним шляхом і по суті своїй відводять домінуючу роль «партії війни», хоча в першому сценарії ведення війни залежить від Росії, а в п’ятому – від України. Три інших сценарії розвитку україно-російських відносин («стіни», «сателітності» та «заморожування») по своїй суті є сценаріями мирного врегулювання конфлікту і саме від вибору влади України залежить реалізація будь-якого з них.

Оцінюючи сценарії врегулювання конфлікту, А. Єрмолаєв зазначає, що після Мінську-2 (лютий 2015 р.) сценарій «заморожування конфлікту» часто розглядається як базовий, з огляду на невизначеність часових рамок та подальшої логіки політичного врегулювання. Українська влада залишається пасивною у виконанні Мінських домовленостей у частині, що стосується політичного врегулювання, займає вичікувальну позицію. Не здійснюються соціальні виплати, обмежено постачання газу, електрики, продовольства. Є сподівання на консервацію поточного стану та зняття відповідальності за ситуацію на цих територіях. Проте, розрахунок на «заморожування» може виявитись хибним, оскільки не враховує цілу низку факторів, що впливатимуть на протилежну сторону конфлікту [8].
Сценарій сецесії (відокремлення територій) можливий в разі нового витка збройного протистояння в Донбасі, неможливості домовитися щодо реалізації Мінських угод, що підштовхне сторони до прийняття рішення про остаточне розмежування. ЛНР/ДНР перетворяться на самостійні території (вірогідно – у статусі невизнаних держав). Лінія розмежування стане державним кордоном. Усі взаємні зобов’язання (у політичній, економічній, соціальній сфері) втратять чинність. Аналіз очевидних ризиків вказаного сценарію засвідчує, що він не відповідає національним інтересам України і не може розглядатися як перспективний [8].

Сценарій вирішення східноукраїнського конфлікту в Донбасі шляхом реінтеграції територій виглядає найбільш складним, але з точки зору національних інтересів України, забезпечення довгострокової регіональної стабільності та цілей розвитку держави виглядає найбільш прийнятним. Він передбачає: 1) спільне забезпечення сторонами конфлікту деескалації протистояння і демілітаризації регіону; 2) інституційне забезпечення громадянського діалогу і формування консенсусу в суспільстві щодо реінтеграції постконфліктних територій; 3) утворення Громадської ради у питаннях Донбасу та забезпечення постійних соціальних комунікацій з участю осіб «поза політикою»; 4) узгодження в робочих групах та прийняття нових законів про формування особливих районів з окремими адміністративними статусами – Північний Донбас і Південний Донбас (замість самопроголошених ЛНР та ДНР), а також вирішення питань про нове регіональне утворення на основі територій Луганської та Донецької областей, що не увійдуть до складу особливих районів; 5) закріплення в Конституції України поняття «особливих районів», статус і повноваження яких має визначити закон про регіональне самоврядування (додатково до закону про місцеве самоврядування), що визначить їх повноваження щодо транскордонного співробітництва (без права на підписання міждержавних угод); 6) проведення виборів до органів місцевого самоврядування в «особливих районах» та довиборів до Верховної Ради України в округах, де ці вибори не відбулися у 2014 році; 7) досягнення домовленостей з представниками Північного та Південного Донбасу щодо приведення їх внутрішніх нормативно-правових актів у відповідність до закону про статус особливих районів та роззброєння парамілітарних утворень, що діють поза межами закону та непідконтрольні владі особливих районів; 8) проведення виборів керівництва особливих районів згідно до Конституції України та відповідного закону [8].
Отже, за умов, що склалися в українському суспільстві в цілому і на території Донецької та Луганської областей зокрема, цей план реінтеграції Донбасу неухильно орієнтує на відновлення цілісності соціального організму України та протидію тим чинникам, що вже зробили розкол суспільства реальністю. План реінтеграції можливо реалізувати лише за безумовного домінування «партії миру». Цієї умови ще немає, але для неї вже формуються соціально-психологічні передумови і суспільні настрої.

Альтернативою плану реінтеграції є сценарій сецесії – відокремлення Донбасу від України. М. Погребінський прогнозує, що з часом Україна перейде на відносини з Донбасом за прикладом тих, що склалися між Китаєм і Тайванем. Суперечливість цих відносин проявляється в політиці та бізнесі: вони брязкають зброєю, адже Китай ніколи не відмовиться від права на Тайвань, але в той же час між ними здійснюється товарообіг у 250 млрд. дол. Політолог вважає, що внаслідок східноукраїнського конфлікту щось подібне складеться і в нас, адже економічно Україна зацікавлена в співробітництві з Донбасом [9].

В питаннях врегулювання конфлікту на Донбасі дуже важливою є роль США, Росії та Євросоюзу, адже від них залежить майбутня доля України. Саме розуміння геополітичного контексту конфлікту, інтересів великих держав, що визначають їх позицію в цьому конфлікті, дозволить захистити національні інтереси українського народу.
28 серпня 2014 р. на інформаційному ресурсі журналу «Foreign Affairs» була опублікована стаття американського політолога, професора Чиказького університету Джона Дж. Міршаймера під назвою «Чому криза в Україні є провалом Заходу?». Автор статті покладає більшу частину відповідальності за цю кризу на США та їх європейських союзників. Головним коренем усіх лих він називає розширення НАТО, яке є центральним елементом більш широкої стратегії щодо переміщення України із російської орбіти та інтеграції її на Захід. Російські лідери категорично виступали проти розширення НАТО, а в останні роки ясно дали зрозуміти: вони не потерплять, щоб їхній стратегічно важливий сусід перетворився б на бастіон Заходу. Для Путіна незаконне повалення демократично обраного і проросійського президента України, яке він назвав «переворотом», було останньою краплиною. Тому він забрав Крим – півострів, на якому, за його побоюваннями, буде розташована військово-морська база НАТО, і вчинив дії для дестабілізації України, доки вона не відмовилася від своїх зусиль приєднатися до Заходу [10].

Останнім інструментом Заходу для відколу Києва від Москви стали зусилля щодо розповсюдження західних цінностей та зміцнення демократії в Україні та в інших пострадянських державах – план, який тягне за собою фінансування прозахідних осіб і організацій. За оцінкою (грудень 2013 р.) помічника держсекретаря США з європейських та євразійських справ Вікторії Нуланд, Сполучені Штати вклали більше $5 млрд. з 1991 р., щоб допомогти Україні досягти «майбутнього, на яке вона заслуговує». В цих рамках уряд США фінансував через «Національний фонд за демократію» більше 60 проектів на підтримку громадянського суспільства [10].

Отже, східноукраїнський конфлікт в геополітичному контексті постає як результат зіткнення стратегічних інтересів США і Росії. Україна в цій ситуації виявилася заручницею США, Росії і Євросоюзу, які розглядають як об’єкт міжнародної політики, а не її суб’єкт, який здатний відстоювати національні інтереси українського народу.
Джон Міршаймер заявив, що вирішення конфлікту в Україні існує, хоча воно потребує від Заходу підходу до неї в принципово новому ключі. США та їхні союзники повинні відмовитися від плану «вестернізувати» Україну і натомість прагнути зробити її нейтральним буфером між НАТО і Росією, чимось подібним до позиції Австрії в роки холодної війни. Західні лідери повинні визнати, що Україна має таке велике значення для Путіна, що вони не зможуть підтримати там антиросійський режим. Це не буде означати, що майбутній український уряд повинен стати проросійським або анти-НАТО. Навпаки, метою повинна стати суверенна Україна [10].

Для досягнення цієї мети Сполучені Штати та їхні союзники повинні публічно виключити розширення НАТО на Грузію та Україну. Захід також повинен допомогти створити економічний план порятунку України, який буде фінансуватися спільно ЄС, Міжнародним валютним фондом, Росією та США – це та пропозиція, яку Москва може вітати, враховуючи її інтерес до того, щоб Україна була процвітаючою і стабільною на її західному фланзі. Сам Захід повинен істотно обмежити свої «соціально-інженерні» зусилля всередині України. Пора покласти кінець західній підтримці будь-якої помаранчевої революції. Водночас, США та європейські лідери повинні заохочувати Україну поважати права меншин, особливо мовні права її російськомовних громадян [10].

Щодо розв’язання конфлікту на Донбасі лідери України опинилися в складній ситуації, адже збереження їх влади залежить більше від зовнішніх факторів, ніж від внутрішніх. Розв’язання конфлікту є тестом української влади на історичну відповідальність за долю України. В. Воловик зазначає, що «наростаюча хвиля патріотизму, в решті решт, забезпечить цілісність України, недоторканість її кордонів. Новий, набираючий силу патріотизм покликаний сприяти осмисленню нашими урядовими колами того факту, що ставши титульною нацією, українці набули не лише великого блага, але й величезної відповідальності за нормальне життя і подальший розвиток представників не лише своєї національності, але і всіх інших, які населяють нашу країну, а також і розвиток усіх її регіонів. Це, на нашу думку, саме й повинно бути покладено в основу національної ідеї на теперішньому етапі трансформації нашого суспільства та його успішного існування в сучасному світі» [11, с. 8-9].

Аналіз моделей мирного врегулювання східноукраїнського конфлікту дає підстави для таких висновків. Конфлікт у Донбасі став закономірним результатом тієї політики правлячих кіл, у якій розколотість національної еліти та домінування орієнтирів зовнішньої інтеграції над внутрішньою вели до соціокультурного розколу українського суспільства. В руках теперішньої правлячої верхівки вибір шляху врегулювання конфлікту в Донбасі. Наведені в статті сценарії розвитку україно-російських відносин (В. Горбуліна) та моделі розв’язання конфлікту в Донбасі (А. Єрмолаєва, М. Погребінського, Д. Міршаймера) дають можливість оцінити можливі наслідки розвитку подій, пов’язаних із конфліктом. Оцінка шляху подолання конфлікту ґрунтується на домінуванні певної політичної сили («партії війни» або «партії миру»), на суспільних настроях в українському суспільстві в цілому і серед населення Донбасу зокрема, на здатності правлячих кіл і державного керівництва України виступати не об’єктом, а суб’єктом міжнародної політики, який послідовно відстоює національні інтереси українського народу в процесі протиборства суб’єктів геополітики. Відповідальність керівництва України за долю українського народу, за збереження територіальної цілісності України, за відновлення цілісності соціального організму України має стати основою для вибору шляху розв’язання східноукраїнського конфлікту.

Список джерел:

1. Георгий Тука резко сменил позицию по блокаде Донбасса.– Режим доступу: http://novosti-n.org/news/read/91523.html.
2. Соцопрос: Большинство украинцев видят выходом из конфликта на Донбассе мирные переговоры // Гордон. – 09 августа 2015 г. – Режим доступу: http://gordonua.com/news/society/Socopros-Bolshinstvo-ukraincev-vidyat-vyhodom-iz-konflikta-na-Donbasse-mirnye-peregovory-90500.html.
3. Ковальчук Я. Перемир’я 2.0 – коротке затишшя чи мирний механізм урегулювання конфлікту на Донбасі? / Я. Ковальчук // Апостроф, 12 вересня 2014 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://apostrophe.com.ua/article/politics/2014-09-12/peremirya-20—korotke-zatishshya-chi-mirniy-mehanzm-uregulyuvannya-konflktu-na-donbas/370.
4. Мінська угода №2 (Повний текст) / 7 днів. UA. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://7days-ua.com/news/minska-uhoda-2-povnyj-tekst/.
5. Михаил Погребинский о путях преодоления кризиса на востоке Украины. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://yandex.ua/video/search?p=1&filmId=O7srN1QCUXI&text=%D0%BF%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE&path=wizard&_=1440424351934.
6. Єрмолаев А. Збройний конфлікт на Донбасі: оцінки, пропозиції, сценарії подолання / А.Єрмолаев, О.Маркеева, В.Потапенко, С.Денисенко, В.Щербина // Інститут стратегічних досліджень «Нова Україна». – Режим доступу: http://newukraineinstitute.org/new/417.
7. Советник президента Владимир Горбулин: 5 сценариев для Украины / Daily News.kz, 21 июня, 2015. – Режим доступу: http://www.dailynews.kz/outlook/sovetnik_prezidenta_vladimir_gorbulin_5_stsenariev_dlja_ukrainy_.
8. Єрмолаев А. Нові реалії – нові сценарії. Донбас між сецесією та реінтеграцією / А. Єрмолаєв // Інститут стратегічних досліджень «Нова Україна». – Режим доступу: http://newukraineinstitute.org/new/544.
9. Экономически Украина заинтересована в сотрудничестве с Донбассом – Погребинский. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news24ua.com/ekonomicheski-ukraina-zainteresovana-v-sotrudnichestve-s-donbassom-pogrebinskiy.
10. John J. Mearsheimer. Why the Ukraine Crisis Is the West’s Fault. The Liberal Delusions That Provoked Putin / J. John. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.foreignaffairs.com/articles/141769/john-j-mearsheimer/why-the-ukraine-crisis-is-the-wests-fault.
11. Воловик В.И. Три извечных вопроса: брошюра. – Запорожье: КСК-Альянс, 2015. – 36 с.