Інтернетом ширяться світлини спорожнілих міст, складаються статистики та інфографіки щодо покращення якості повітря чи води через зупинення підприємств, зниження активності городян та туристів. Але лунають також й тривожні повідомлення про відслідковування пересування громадян, збір та оприлюднення інформації, що дозволяє ідентифікувати особу й заклики дотримуватися основних прав людини. Зрозуміло точно лише одне, яким би не був досі доступним та відкритим світ зараз все дуже заземлюється, локалізується й конкретизується. Мандрівники повертаються додому, робітники також. Кожен з нас там де він є. Вже деякий час всі події, що відбуваються з нами – відбуваються в конкретному місці (місті), й більшість з нас, певно, повернулися «перебути карантин» додому. У те місце, де почуваємося захищеним чи принаймні відчуваємо стабільність. Але одночасно, позбавлення можливості вільно пересуватися у будь-яку бажану точку створює відчуття знаходження під ковпаком, чи, якщо брати ширше, відчуття, що міста в яких ми перебуваємо накрили куполами.
Місто під куполом доволі яскравий образ з фантастичних кінострічок та романів. Купол дарує місту захист, об’єднує його мешканців спільною екосистемою, стає тим горизонтом, який всі можуть однаково побачити й який виглядає для всіх однаково. Купол робить рівними всіх, хто всередині. В реальному житті було кілька спроб проектувати (бодай частково) міста під куполами (і пов’язано це здебільшого з кліматичним регулюванням). Але якщо вести мову не про фізичний бар’єр – купол, а про умовний, уявний, символічний купол – це і спільна міська ідентичність (в тому числі самоідентифікація себе як киянина чи львів’янина) і залученість до практик пам’яті в містах, і відтворення спільного усного міського наративу, і спільне використання міського простору і т.д. Так чи інакше, всі городяни живуть у таких куполах своїх міст. І карантин зробив цей феномен ще більш наочним. Образ купола також провокує думку про ізоляцію. В звичайному житті повної ізоляції не відбувається ніколи – наші символічні куполи перетинаються, перебувають в русі спричиненому мобільністю городян. Але в часи карантину, коли сповільнилося все, ці уявні куполи все більше «застигають» і не лише на рівні сенсів, але й на рівні міських практик. Діяльність всіх публічних акторів «у куполі міста» стає більш помітною для локальної спільноти.
Наведемо кілька прикладів того, які питання підіймаються для міст перед обличчям карантину:
- Бюджетні перемовини. В березні через необхідність формувати карантинний фонд грошові надходження намагалися перенаправити з місцевих бюджетів (наприклад, вилучивши з доходів місцевих бюджетів плату за землю та майно). І тут мери міст зреагували майже миттєво. Кличко назвав антикризовий законопроект «дискримінаційним» та «грабунком місцевих бюджетів». В квітні прийняли нові зміни до Держбюджету на 2020 рік, згідно яких «вдалося зберегти 51,03 млрд гривень в бюджетах міст, селищ, сіл, ОТГ».
- Законопроекти про «закриття міст на карантин». Тут цікаво розрізнити закриття міст центральною владою так, як це було в Китаї, та дозволом облаштовувати КПП самим містам як це врегульовано законом «Про захист населення від інфекційних хвороб» в Україні, коли саме місто вирішує кого пускати (хто безпечний), а кого – ні. (Наприклад, зараз для в’їзду в Київ проводять термометрію пасажирів).
- Рішення як реагувати владі тих міст, де є релігійні святині (це взагалі окрема тема). Наприклад, заборони відвідувати місто Кум в Ірані (що є точкою тяжіння для шиїтів), чи заборона відвідувати святі місця Мекки та Медини у Саудівській Аравії, католицький «Великдень самотності» (папа Римський Франциск провів великодню службу без вірян на площі Святого Петра). В Україні є прецедент Києво-Печерської Лаври – яку закрили із залученням Національної гвардії. Крім цього, напередодні Великодня кожен християнський храм в Україні є місцем, що потребує підвищеної уваги, а потім моніторингу. Що має забезпечувати місцева влада.
- Дозвіл на вихід з дому (зокрема, заборона виходити у вихідні дні з подальшим покаранням за порушення), визначення місць в містах, які є допустимими для перебування людей, і які - ні. Міста приймаються рішення щодо пересування, місць торгівлі, місць та умов обсервації, госпіталізації, тестування, особливостей поховання померлих.
Децентралізація в Україні виявилася дещо «підправленою» карантином. Система владних взаємозв’язків та розподілу повноважень зараз розхитується епідемією як ніколи до того. В центрі уваги виявляються міста. Саме межами міст окреслюють ті життєві одиниці, які можуть на зараз хоч якийсь час часу функціонувати автономно та самоорганізовано. Цьому сприяє наявна міська інфраструктура та, як не дивно, усталений територіальний устрій, адже легше встановити нагляд та контроль на в’їздах-виїздах з міст. Зараз країна як ніколи близько до того, щоб бути розмежованою закритими містами, в кожному з яких свої умови для виживання, свої можливості а отже і «порядки». Локальні спільноти виробляють унікальний досвід переживання карантину в певному місті, можливо навіть виробляється колективний імунітет певних міст (згадаємо, як непокоїла владу відсутність зафіксованих на Миколаївщині випадків захворювання. Що таке там відбувається? Чим особливе це місце?...).
Зараз бути зачиненим в Києві чи Дніпрі, Харкові чи Чернівцях – це так чи інакше залишатися саме в певному місті. І тут найліпші помічники – люди, що перебувають в таких самих умовах, земляки. Адже епідеміологічна картина на місцевому рівні скрізь різна, так само як і владні рішення та рекомендації щодо дозволеного та забороненого. Як і спроможність контролювати й карати за їх порушення.
Читайте також: