На початку червня в Києві відбувся семінар «Уявне пограниччя: інтерпретація культур та стратегія співжиття», на якому, зокрема, порушувалося питання співжиття в полінаціональних суспільствах сучасного типу (доповідь Девіда Геніга «Щоденна дипломатія: переосмислення співжиття в пост-космополітичних спільнотах»). Інтерпретація співіснування/співжиття тепер полягає не просто у щоденній дипломатії, а визначається як щоденна праця (everyday labor). Конфліктні ситуації трапляються з людьми повсякчасно і підстав для того незліченна кількість, головна з яких – всі люди різні, і групи людей бувають різними. У трактаті «До вічного миру» німецький філософ Кант написав, що моря та пустелі могли б роз’єднувати людей, але корабель чи верблюд дозволяє їм наблизитися один до одного і, стикаючись один з одним, люди мають взаємодіяти.
Мабуть, одним з найяскравіших прикладів повсякденної дипломатії, що здатна переривати стан конфлікту, є історія з Різдвяним перемир’ям 1914 року. Йдеться про неофіційні припинення бойових дій під час Першої світової війни у грудні на Різдво. Західний фронт перетворився не на поле бойових дій, а на місце, де співали різдвяні колядки, обмінювалися подарунками з ворогом та навіть грали футбольні матчі на нейтральній території. Заклик «Ми не стріляємо – ви не стріляєте!», кинутий кимось з окопу, був не результатом політичних перемовин та угод. Це була спільно відчута можливість миру, хай і короткого. І такі випадки були не поодинокі. Конкретно в той момент спільне уявлення про «магію Різдва» виявилося сильнішим, ніж моменти що призвели до війни.
Для українських буремних реалій теорія та практика співжиття важлива як ніколи, І скоріше не безпосередньо через військові дії, а через те, що фактично розділеними виявилися і мирні громадяни однієї країни. За даними Мінсоцполітики на травень 2017 року 1 млн 279 тис. 076 родин є внутрішньо переміщеними в Україні. ВПЛ мали проблеми зі своїм статусом: це і затруднений доступ до послуг через відсутність прописки, і складнощі із пошуком житла та ін. Але вже за три роки можемо сказати, що успішна інтеграція та адаптація внутрішньо переміщених осіб все ж можлива. Не в останню чергу тому, що є людське ставлення, спрацьовують родинні, дружні та бізнес-зв’язки. Це заслуга саме повсякденної роботи громадян на «горизонтальному рівні».
Повсякчас ми стикаємося з іншими людьми, незнайомцями, іновірцями, приїжджими… і повсякчас ми робимо вибір: прийняти цих Інших чи пройти повз, допомогти їм чи відштовхнути. Легко наставляти любити абстрактного «ближнього свого» чи бути толерантним до якоїсь уявної групи людей (що має право на самовираження та самовизначення), і дуже важко видається на практиці утриматися від сварки з цілком конкретним сусідом «Васею», який має цілком конкретні вади і переконання, підтримує чи не підтримує: владу, блокаду, Європу, київський чи московський патріархат і т.і. І все з цим «Васею» не так, як хотілося б. А з іншого боку – і сусід він не поганий, і драбину у нього позичити можна, і жартує він кумедно, і квіти може полити, коли ми у відпустці…
Девід Геніг наводить такий традиційний приклад взаємодії та налагодження стосунків, характерний для спільнот у пост-Османському світі, як софра. Софра – це обідній стіл; це застілля; це ті, хто сидить з тобою поруч; це гостинність та повага до гостя, навіть до ворога. Софра – це можливість вирішувати конфлікти.
На практиці виявляється, що суспільство мудріше за своїх правителів. Своєю повсякденною мудрістю. Маємо лише не піддаватися на інформаційні провокації та не забувати що мир – то щоденна праця (пошуку спільного, що важливіше за різне), і, як всяка праця, часто є важкою справою.
Читайте також:
Суспільна свідомість в епіцентрі змін